В пошуках кращої долі

Світлої пам’яті аксакалу запорізької журналістики Івану Семеновичу Деревянко, який розповів мені цю історію

Джигун обережно визирнув на перон і пильно його роздивився. Загрози звідти не було. Вересневий ранок ще не відпустив станцію, люди сховалися хто куди, тільки на ослоні під стіною вокзалу спали двоє хлопчаків. Джигун крадькома підійшов до них. Старший підняв голову і сторожко глипнув на незнайомця.
- Куди це ви? – спитав його Джигун.
- В Грузію, - відповів хлопець, - казали, що там голоду немає.
- Цей потяг буде аж увечері, - пояснив Джигун, - тоді і я з вами.
Другий хлопчина завовтузився на ослоні, ранковий холод дібрався і до нього і щільніше притиснувся до першого.
- Як звати? – спитав Джигун.
- Іваном, - відповів старший, - а це Толян.
- Мене теж Іваном, - посміхнувся йому Джигун, - тезко, значить.
Він ні на мить не розслаблявся, знову сторожко обдивився навколо себе.
- Якщо нас затримують, скажете, що в мене витягли документи. Зрозуміло? – сказав Джигун.
- Зрозуміло! – ствердно кивнув Іван.
На пероні почали з’являтися перші пасажири, кудись швидко пройшов заклопотаний начальник станції, із приміщення вокзалу визирнув міліціонер, байдужим поглядом тицьнув у бік водокачки, але Джигун миттєво повернувся до нього спиною.
Толян нарешті прокинувся і здивовано дивився на незнайомця. Середнього зросту, міцної будови, каштанове волосся вибивалося з-під картуза.
- Хай Толян постереже наші бебихи, - вирішив Джигун, ставлячи біля ослону свій мішок, - а ми сходимо на базар, треба дещо купити.
Базар, як виявилося, був розташований неподалік. Перейшли колії, а потім проминули якусь криву вуличку, завернули праворуч і опинилися серед людей. Одні винесли сюди все, що могли, з надією поспродувати, інші товклися тут в пошуках необхідного.
Знайома циганка стиха шепнула Джигуну:
- Мільтон ще не з’являвся!
Та Джигун кинувся в один бік, потім в інший, знайшов, що йому треба і не торгуючись, купив. «Мабуть, в нього гроші є!» - подумав собі Іван. У одного солдата Джигун купив галіфе, у якоїсь тіточки чоботи, а у дядька із заспаним обличчям гімнастерку з широким поясом. «Для чого це йому?» - здивувався Іван.
Та Джигун ще сторожко петляв по базару, одночасно приглядаючись до людей. Нарешті знайшов те, що шукав. Виявилося, що це військовий кашкет. Тримав його в руках якийсь дід, безнадійно дивлячись у простір. Розумів, що кому він тут потрібний із своїм кашкетом, коли людям нема чого їсти. Тому не повірив Джигуну, коли той спитав:
- Скільки хочеш за нього, діду?
Той недовірливо оглянув Джиґуна, чи не шуткує бува і сказав:
- Скільки даси…
Джигун засміявся:
- Овва! Так ти тут нічого не заробиш!
І не торгуючись, сунув діду в руки якісь гроші. Дід навіть не повірив своїм очам, стояв і все зраділо дивився на них.
- Ходім! – сказав тепер Джигун Іванові і вони пішли з базару. В подвір’ї якоїсь розтерзаної хати Джигун швиденько переодягся, перетворюючись на очах Івана в стрункого, підтягнутого військовика.
Йому було приємне здивування Івана і він навіть віддав честь невидимому командиру.
- Ти ж пам’ятаєш, якщо затримають, скажеш, що в мене вкрали документи! – знову нагадав він Іванові.
- А чого ви зібралися саме в Грузію? – спитав дорогою Джигун. – Можна ще й і в Ташкент!
- Бо в Грузії є море. – відповів Іван. – А я його ніколи не бачив.
- Ого, ти, я бачу, моряк! – засміявся Джигун, - Хоча море як море, нічого особливого, багато води… і солоне…
Назад поверталися іншою дорогою. А біля привокзального ресторану зупинилися.
- Треба поїсти, - сказав Джигун, - а то кішки вже марш грають!
Зайшли у напівпусту залу, Джигун сів так, щоб було видно вхід, а Івана посадив навпроти себе. Прибігла молодиця у білому фартушку, привіталася з ними, прийняла замовлення, побігла виконувати.
«Ти диви, він тут всіх знає!» - відзначив про себе Іван. Джигун критично оглянув його і сказав:
- Поки вона принесе їсти, піди підстрижись, бо вигляд в тебе як у того розбійника, - і простягаючи десять карбованців, додав: - піднімешся на другий поверх, там у них перукарня.
- Це багато, - сказав Іван, - у нас у Варварівці дід Смолій підстригає за карбованець.
- Ну, це у вас, - засміявся Джигун, - а тут і в десятку не вберешся!
Коли Іван повернувся з перукарні, Джигун із задоволенням оглядав його. Перед ним стояв високий, ставний хлопчина з розумними, сірими очима. Оце тільки трошки хирлявий від недоїдання.
- Сідай, підкріпись! – сказав Джигун. Він теж ще не починав їсти, чекав Івана.
Коли виходили з ресторану, то Джигун зупинився біля буфету:
- Треба і Толяну щось взяти поїсти!
«Ти диви, як він опікується нами!» - подумав Іван. Біля входу в ресторан вже стояв якійсь солдат, з пов’язкою на очах. Грав на гармоні. А біля ніг сиротливо притулилася шапка з кількома карбованцями. Джигун зупинився біля нього.
- Де тебе так? – співчутливо спитав він.
- На Балатоні. – відповів солдат.
- І мого батька там вбили, - скривився Джигун, дістаючи з кишені гроші і тицьнув їх у руки солдата: - Йди, пообідай.
Коли відійшли і Іван озирнувся, то солдат все ще стояв і обережно тримав гроші в руках.
- Яке нещасливе оте озеро, - зітхнув Джигун, - скільки там людей повбивали!
А Толян вже зачекався їх.
- Я думав, що ви повтікали, - казав він, гарячково поблискуючи очима, - міліція перевіряла людей. Причепилися до мене, де я взяв отой мішок. Ледве відстали. Але мішок забрали із собою. Наказали, щоб ти прийшов за ним.
- Ага, аякже, прийду! – відповів Джигун. - Хапай в обидві жмені!
До приходу потягу, на якій збиралися сісти хлопці, залишалося небагато часу, і Джигун пішов розвідати на якій колії він буде зупинятися.
- Що це за людина? – спитав Толян у Івана.
- Не знаю, - відповів Іван, - вранці прокинувся а він стоїть над нами. Але добрий.
Джигун повернувся веселий.
- Дізнався де приблизно стане офіцерський вагон. Будемо орієнтуватися на нього.
Він якоюсь ганчіркою начистив чоботи до блиску, підтягнув пояс, поправив кашкета, і став схожий на тих військовиків, що метляли навколо них.
Та потяг запізнювався, прийшов коли почало смеркатися. Офіцерський вагон зупинився саме там, де чекав Джигун, вікно у туалеті було відкритим і хлопці підсадили Джигуна туди. Він ще встиг шепнути:
- Коли потяг піде, я вам відкрию двері.
Іван із Толяном залізли у тамбур. Та коли потяг пішов, Джигун чомусь не з’явився. І Толян поліз на дах вагону.
- Там безпечніше, ніхто переслідувати не буде. – сказав він Івану. Але той відмовився.
- Ні, - сказав він, - якщо з’явиться Іван і відкриє двері а нас тут не буде!
Та Джигун чомусь не з’являвся. А на найближчій вузловій станції Івана зняв з потягу енкавеесівський заслін.
- Документи! – вирячився на нього солдат з гвинтівкою за плечем і напідпитку.
- Немає! - відповів Іван, - я з колгоспу. – І його повели за собою.
- Куди це ти зібрався? – спитав капітан у комендатурі, пронизуючи Івана жовтими очима, такими самими, як ті олив’яні ґудзики на його мундирі.
- У Грузію, - буркнув Іван.
- А гроші є? - продовжував допитувати капітан.
- Звідки вони в мене? – відповів хлопець, - ми в колгоспі працюємо за палички.
В правому черевику, під підкладкою, лежала десятка, яку подарував Джигун на станції.
- Відведіть! – махнув рукою капітан, зразу же втрачаючи до Івана інтерес.
Той самий солдат з гвинтівкою повів Івана до якогось льоху, де вони тримали підозрюваних, відкрив двері і штурхнув його у спину. Від несподіванки Іван не втримався на ногах і покотився униз по сходах. Солдат закрив двері на замок і пішов собі.
Коли очі призвичаїлися до темряви, Іван знайшов оберемок сіна, переніс його під стіну і ліг на нього, чекаючи ранку і неприємної розмови із владою.
Та вранці його виштовхали у спину і сказали:
- Йди на всі чотири сторони!
- Допоможіть повернутися додому! – заїкнувся біло Іван.
Той самий солдат засміявся:
- Як сюди потрапив, так звідси і вибирайся!
І Іван пішов питати залізничників коли буде йти якийсь товарняк в сторону його рідної Варварівки.

17.09.2006р.


Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 16731 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 42
  • Комментариев: 0
  • 2019-05-09

Світлої пам’яті аксакалу запорізької журналістики Івану Семеновичу Деревянко, який розповів мені цю історію
Краткое описание и ключевые слова для: В пошуках кращої долі

Проголосуйте за: В пошуках кращої долі

(голосов:0) рейтинг: 0 из 100

    Произведения по теме:
  • Дві опалені душі
  • З війни виходить завжди важко
  • Потяг з півдня
  • Дай, Боже, всім їм щастя!
  • Ріка доброї пам’яті
  • Добрі справи не зникають!
  • Мідні шурупи
  • Благословіння Господнє над Вами!
  • Місячна соната
  • Місячна соната стукає до кожного з нас у серце
  • Сім Сорок
  • Ось так! Ось так! Танцюємо ми! Віталій Шевченко
  • Франц і Генріх
  • Придивляйтеся до життя, що навколо Вас буяє! Віталій Шевченко.
  • Після війни
  • Новела про кінець війни ВОВ. Прощання солдат, дівчина-пепеже і нове кохання. Вона прикрила обличчя руками, тільки було видно усміхнені очі. Віталій Шевченко.
  • Дуся
  • Оповідання про дівчину з розвідки і сирітку в часи після Второй світовой війни. Випадок з рецидивістом. Віталій Шевченко.

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
В пошуках кращої долі