Про Власа Чубаря та його батьківщину, с. Федорівка (Чубарівка). Працюючи над біографією Чубаря, я звернув увагу, що обставини його смерті і досі не з’ясовані. Невідомо коли і де він загинув. Але через три роки, у 2007 році, історія з Чубарем мала своє продовження. Винен в цьому голова сільської Ради с. Чубарівки. Він допустив до цього, що зруйнували хату Чубарів.У радянські часи в обласних газетах була постійна рубрика - «Надійшов лист у редакцію», в основу якої клався текст листа дописувача і невеликий коментар до нього. Зрозуміло, що в рамках тієї ідеології і у межах сміливості журналіста або редактора.
І ось років три тому я зайшов до знайомого журналіста, який працював тоді у обласній газеті, і він показав мені лист, що надійшов йому з області на одну з його публікацій.
Лист був дуже цікавий і я попросив його зняти мені ксерокопію, що він і зробив.
Щоб пояснити, чому лист мене зацікавив, треба повернутися у 1970 рік, коли я з дружиною приїхали у Запоріжжя і почали працювати в Державному історико-культурному заповіднику запорозького козацтва на острові Хортиця. Там ми познайомилися із Сергієм Кучмою, теж одним із перших наукових співробітників заповідника. Він виявився внучатим племінником Власа Чубаря і хоч Чубар на той час був уже реабілітований, але Сергій на цю тему не дуже любив розмовляти.
Він познайомив мене із своїм дядьком, сином рідного брата Власа Чубаря, Трохимом, наркомом місцевої промисловості УРСР, який теж був розстріляний. Я запам’ятав, як його дядько сказав:
- Я зібрав все, що стосується Власа Чубаря.
Хоча, правду кажучи, літератури на той час про Чубаря було не дуже багато.
А у дворі вулиці 40 років Радянської України, будинок 40, де мешкала моя теща, жили дві молодші сестри Чубаря. Я з ними теж познайомився. Вони вже були старенькими, неговіркими.
Сергій сказав, що вони ортодоксальні комуністки. Я тоді дуже здивувався. Але тепер розумію, що іншого і не могло бути. Добре, що їх всіх не розстріляли, як родичів Тухачевського.
На жаль, я тоді не дуже цікавився їхнім родоводом, бо і гадки не мав, що прийде час і я буду писати біографічний нарис про Власа Чубаря для книги «Реабілітовані історією». Вийшло так, що це сталося через майже тридцять років. Їх вже нікого немає і нема у кого щось додатково дізнатися.
Працюючи над біографією Чубаря, я звернув увагу, що обставини його смерті і досі не з’ясовані. Невідомо коли і де він загинув. Зараз вийшла значна кількість літератури, але ці обставини чомусь випадають із поля зору дослідників.
Працюючи в науковій редакції «Реабілітовані історією», я познайомився із академіком Євгеном Скляренком, який від Інституту історії НАН України був куратором Запорізької області і в свій час приїхав у Запоріжжя перевіряти нашу роботу. У бесіді він сказав, що Інститут історії якось замовив із Москви справу Чубаря і вони надіслали її для ознайомлення, і Євген Михайлович зробив з неї виписки.
Я загорівся і попросив його повідомити мене про обставини загибелі Власа Чубаря. Він пообіцяв але відповіді я так і не діждався. Через кілька місяців наш керівник групи «Реабілітовані історією» поїхав у Київ на нараду. Я його попросив нагадати Євгену Михайловичу про його обіцянку. Коли він повернувся з наради , то повідомив, що Євген Михайлович був дуже роздратований і сказав, щоб я йому більше не дзвонив.
Можна зробити припущення, що у справі Чубаря було щось таке, що Євген Михайлович побоявся повідомити, або він не звернув на це увагу.
Так все і залишилося. Але через три роки, у 2007 році, історія з Чубарем мала своє продовження. В цьому році до нас у Запорізьку область прийшов лист з Адміністрації Президента України, з побажаннями зняти пам`ятники, встановлені лідерам тоталітарного режиму, а також перейменувати вулиці, названі в їхню честь.
До цього листа був доданий список пам’ятників, яких рекомендували знести. Серед них був пам’ятник Чубарю у рідному селі Федорівці (тепер Чубарівка), встановлений біля хати, де він народився і де був музей, йому присвячений.
Цілком зрозуміло, що земляки Чубаря відмовилися це зробити. По обласному телебаченню пройшов сюжет, де показували музей і пам’ятник. Дивитися цей сюжет було сумно. Запущена хата, з виламаними дверима і вибитими шибками справляла тяжке враження. Хоча, щоб привести музей у порядок багато грошей не треба, досить самого бажання.
Ось тоді і з’явився цей лист у редакції…
З свого боку можу ось що додати. Зараз Чубар звинувачений у Голодоморі 1933 року. Зрозуміло, що він тоді був головою Раднаркому УРСР і відповідав за все, що діялося на Україні.
Але ось такий факт. На ХVII з`їзді ВКП(б), у розпал культу особи Сталіна всі промовці нестримно хвалили вождя. Каганович у своєму виступі згадав ім’я Сталіна 64 рази, Мікоян - 41, Косіор - 34, Орджонікідзе - 33, Каменєв - 26, Зінов’єв - 25, Постишев - 24, а Чубар - лише… 3 рази.
І ще одне. На лютнево-березневому пленумі ЦК партії 1937 року Постишев, Рудзутак, Ейхе, Чубар і Камінський виступили з вимогою припинити терор. Чубар, як згадували, був особливо переконливим.
Так що в справі Чубаря не все так просто. Тепер наведу отой лист. Даю його повністю, без скорочень, змін і коментарів. Хай залишиться для історії.
«Шановна редакціє!
Я теж хочу відгукнутись на статтю, яка була поміщена в «Запорізькій правді» про «Останню реліквію села Чубарівки».
Я не можу так спокійно це прийняти. Бо я проживав в ті часи від Чубарівки за 5км, на хуторі Кременчуку, тепер його вже немає 50 років.
Я зустрічався з В.Я. Чубарем три рази перед війною до 1938 року. Останній раз в 1937 році літом в косовицю ми косили пшеницю понад дорогою, що вела з м.Поліг до Чубарівки (профіліровка). Стали після обіду відпочивати (на полудень) нас було три косарки, було в них запряжено по троє коней. Я був погоничем, а дядьки скидали з косарок по черзі. Моя косарка була першою. Коням дали їсти, дядьки відпочивали, курили. Раптом їде легкова чорна машина. Стала на дорозі протів нас. З машини встав якийсь чоловік, дядьки кажуть Чубарь, всі встали.
Підійшов до нас Чубарь, привітався, дав усім закурити папірос з міста, бо наші курили самосад. Врожай був хороший, моя косарка, що я погоняв коней була першою в загінці. Побалакали з Чубарем, а тоді він каже: «Дайте і мені проїхати на косарці». Так як я був перший з косаркою, мені дядьки сказали: «Іване, поправ коней, нехай Влас Якович проїде трохи, поскидає з косарки укіс». Я поправив у упряжці коней, сів на переднє сідло, а Чубарь назад і поїхали. Проїхали метрів 200. Чубарь сказав хвате. Встав і пішов назад до моїх дядьків. Подякував і поїхав на Чубарівку. Це було в 1936 р. З тих пір я Чубаря не бачив. Залишилось тільки те, що я малий Іван, поганяв коней в косарці на якій сідів В.Я. Чубарь.
Після вже всього, як Чубаря репресували, моя тьотка Векла розповіла, що Влас Якович не є сином Чубаря, а він нешлюбний син від поміщика Куща, який в той час жив на півдні Чубарівки. В нього на кухні працювали в той час дві жінки, моя тьотка і жінка Чубаря, який їздив на тачанці і правив кіньми. Жінка Чубаря була красива чорнява молодиця. І от Кущ і жінка кучера Чубаря зійшлися в недозволеній любові і від такого знайомства народився внешлюбний син, якого назвали Власом. Влас закінчив сільську школу. Потім з допомогою Куща пішов далі вчитись. Кущ йому добре допомагав.
Потім, коли почали організовуватись колгоспи, Чубарь пристроїв Куща в міністерстві сільського господарства України. А теперішня Чубарівка стала називатись Власівка, а Пологи - Чубарівка.
А як стала репресія, Чубаря репресірували, як сина поміщика і як за прикриття ворогів народу. Жалко - а був простий чоловік.
Іван Косьмина
с. Балочки - м. Пологи
83 роки життя.
прож. м.Пологи 70604
вул. Дроб’язко, 22
Винен в цьому голова сільської Ради с. Чубарівки. Він допустив до цього, що зруйнували хату Чубарів. Він не господар на селі і тільки він винен в цьому, більш того, що він не є з цього села.
6/IX-2007 р. Підпис (І. Косьмина)
22.09.2010 р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
