Доля українських академиків

---

В двері лабораторії хтось наполегливо постукав.
- Хвилиночку! - крикнув від столу, де він проводив експеримент, Процюк.
- Негайно відкрийте! - попередили з-за дверей.
«Незнайомий голос, хто б це міг бути?» - подумав Процюк і пішов відкривати. Не встиг він повернути ключа в замку, як незнайомці обійшли Процюка з обох сторін і вдерлися в кімнату, а третій залишився з ним.
- Ви Отто Вільгельмович Процюк? - чемно поцікавився він.
- Так… так… я… - відмахнувся Процюк і зробив спробу кинутися за тими, хто ввійшов, та третій міцно тримав його за плече і гречно посміхався, - нічого не чіпайте на столі.
Та було вже пізно. Один з тих, хто ввірвався, підняв на столі ванночку з рідиною і хазяйновито вилив її на підлогу.
- Чорт! - вилаявся Процюк, - Все пропало!
Та ті, хто вдерся в лабораторію, так не думали. Вони все поперевертали в ній, зібрали якісь папери і той, хто стояв біля Процюка, сказав йому, ввічливо посміхаючись, але очі були злі і нерухомі:
- Пройдьомте!
Так Процюк несподівано для себе опинився в установі, яка вже давно відлякувала від себе усіх нормальних людей.
На першому допиті, той, хто тримав його за плече, став наполягати:
- Слідство має незаперечні докази, що ви німецький шпигун. Дайте нам щирі зізнання. - і поклав перед Процюком чистий лист паперу з ручкою.
- Який шпигун? - Процюк не розумів, про що йдеться. - Треба негайно приймати запобіжні заходи, бо буде потім пізно!
Один з тих, хто теж був у лабораторії і вилляв рідину на підлогу, обійшов Процюка ззаду і вперіщив його загорнутою газетою по голові. Від несподіваного болю Процюк знепритомнів і впав зі стільця..
- Що ти робиш? - розсердився той, з чарівною посмішкою. - Ми ще встигнемо його обробити.
І він нажав на столі кнопку виклику. На дверях виріс місцевий Піддубний.
- Заберіть! - наказав начальник, гидливо показуючи на підлогу.
Процюк не знав, скільки він був отак без свідомості. Але прийшов у себе тоді, коли відчув, що хтось його наполегливо смикає:
- Процюк, хай тобі чорт, приходь у себе!
Він відкрив очі і побачив над собою обличчя незнайомих людей, вони всі були якісь перелякані, чи що. Зраділи, коли побачили, що Процюк прийшов до тями.
- Перев`яжіть йому голову! - наказав хтось. Чиїсь руки запопадливо підняли голову Процюка і хтось швиденько перев`язав його білим, аж синім від чистоти бинтом.
Знову хтось поруч вилаявся:
- Хто це так його прикрасив? Руки б йому відірвати!
- Де я ? - кволо спитав Процюк.
- Де? Де? - розсердився хтось над Процюком. - Де треба! Зараз розкажеш нам, що ти там робив у лабораторії, хай їй грець!
Процюк нічого не розумів, але коли його майже винесли на руках у авто а потім відвезли назад до лабораторії, то він зрозумів, що відбувається. Інституту, де він працював в лабораторії органічної хімії, не було. Чотирьохповерховий будинок, де він робив свої, такі важливі для науки, досліди, зник.
Зліва і справа від нього стояли сусідні споруди, а між ними протікала порожнеча. Тільки на тому місці, де була його лабораторія, на третьому поверсі, прямо у повітрі завмер віденський стілець. Він якраз збивав і нервував усіх. Перехожі, побачивши його, ставали, завмирали і дивилися, не зводячи очей, з цього дива природи. Навколо вже з`явилися міліціонери, сюрчали у свої свищики і пропонували перехожим:
- Пройдіть, будь ласка! Не товпиться!
Хоча голова і боліла, але Процюка розпирали гордощі:
- Вийшло! Нарешті! А чому залишився стілець? - вирвалося у нього.
- Що вийшло? Що нарешті? - припав до Процюка отой, з гарною посмішкою.
- Я давно зрозумів, що якщо з`єднати деякі… речовини… то… - але пильніше глянувши на слідчого, замовк, собі буде краще.
Та думка не зупинялася. Чому залишився стілець? І здогадався. Стілець він поставив на гумову доріжку, а вона речовину не пропускає. І відштовхнувши Цербера, який прогавив, пішов туди, де був парадний вхід і став підніматися до себе в лабораторію.
На вулиці всі закам`яніли. Людина піднімалася у повітрі. Та Процюк цього не бачив, він тисячі разів ходив цією дорогою, тому не міг збитися, штовхнув двері, ввійшов у лабораторію, підняв стільця і переставив його убік. По реакції тих, хто був унизу, зрозумів, що його здогад вірний. Стілець теж зник. Взяв його і поставив на гумову доріжку. Стілець з`явився. Переставив його убік. Стілець знову зник. І він задоволений пішов назад.
Внизу, крім перехожих, були вже і співробітники інституту. Їх теж не пускали на робочі місця. Та вони не дуже й рвалися туди.
З натовпу вирвалася співробітниця сусідньої лабораторії, юна комсомолка з великими грудьми, Оксана Підмогильна. Вона притиснулася до Процюка всім тілом:
- Отто… ти… ви… геній…
Її відразу відтерли від генія.
- Громадянка… відійдіть… не товпиться…
- Ви можете повернути все назад? - гарячково дихав йому в обличчя гад із посмішкою.
- Можу! - переможно дивився Отто Вільгельмович, німецький шпигун, як стало відомо компетентним органам, та на цей раз їм увірвався бас. - Треба тільки провести деякі досліди. Уточнюючі. Та не виливати рідину на підлогу!
Так його з перев`язаною головою і повезли кудись у невідомому напрямку. Тільки переодягли, щоб не видно було плям крові, у нову сорочку, без гаптування, такої не знайшли у себе в органах.
Процюк здогадався, куди його привезли. Бо часто бачив ці архітектурні споруди у кіно. Піднімалися сходами, йшли довгими коридорами, нарешті завмерли перед якимись дубовими дверима. Почули за ними голос:
- Вхадітє…
Ввійшли. Процюк побачив за столом кілька завмерлих людей, а за їхніми спинами стояла низенька людина з люлькою в руці. Він подивився на Процюка і сказав:
- Здравствуйте… Отто Вільгельмович… раді пріветствовать… новоє научноє свєтіло…
За столом всі пожвавішали і теж почали посміхатися Процюку.
- Украіна нам всєгда прєподносіт сюрпризі… - і той, з люлькою, подивився на голомозого за столом… - іногда нехорошіє… - голомозий закляк… - іногда пріятніє… - голомозий ожив. - Ведь правда … Нікіта Сергєєвіч? - звернувся він до того.
- Так… так… Іосіф Віссаріоновіч… - голомозий був сама радість.
- Мі готові создать вам все условія для роботи… чтобі ві труділісь для блага рабочіх і крестьян… согласні? - і він подивився на перев`язану голову Процюка.
- Я віжю, что орлі Лаврентія Павловича перестаралісь… не так лі?
- Є трошки, - погодився Процюк.
- Пасматрі, какой хохмач! - посміхнувся Сталін, - є трошкі… - і він засміявся, відводячи руку з люлькою убік.
За столом всі просто реготали. Їм було дуже смішно.

28.01.2006р.