Про людей,які колись жили на нашій землі
Буду в памяти беречь.
Борис Слуцкий
1.
Колись Господь так розпорядився, що невеличка, спокійна річечка Кучурган, повільно несучи свої тихі води у Дністровський лиман, розділила землі на Україну та Молдову. Південний беріг український, північний молдавський, там молдавське село Чобручи, на цьому, протилежному березі – українські села Павлівка, Кучурган, Очеретівка, Лиманське, Рибальське, за яким закінчувався Роздільнянський район і починався Біляївський, ближчий до Одеси.
Так було у роки моєї юності і я довго не знав, що всі ці українські села були раніше німецькими колоніями і мали зовсім інші назви: Страсбург(це – Кучурган), Баден(Очеретівка), Зельци(Лиманське), Кандель(Рибальське)…
Про це я згадав, коли натрапив на кримінальну справу молодої вчительки Іди Яківни Приб із села Мангейм з тієї Кучурганської долини. Мені не треба було дуже напружувати уяву, щоб побачити її у звичайному родинному оточенні, бо воно мені було знайоме. В селі ще залишилися німецькі хати, в них жили вже нові покоління, а після 1956 року з`явилися і німці, їм дозволили повертатися додому. На вулицях Кучурган почала бриніти німецька мова, в школі з`явилися німецькі діти, мій молодший брат Гарік встиг ще з ними разом вчитися.
Я трохи доторкнусь до цієї нової і незнайомої сторінки життя. Пам`ятаю, як Гарік повернувся з армії, а він, до речі, служив у Німеччині, в Нейебранденбурзі, десь під Берліном, і ми якось пішли з ним у неділю на танці до клубу. Там він зустрів знайомих дівчат і ми пішли селом тихим і вечірнім, проводжати їх додому, вийшло, що у сусіднє село Павлівку. Дівчата десь усі поділися, а ми з братом сиділи біля хати однієї дівчини, Анни, доки не вийшла з хати стара жінка і не сказала, щоб Анна запросила нас до хати. Ми відмовилися, але потім зайшли. Хата мене вразила, вона була не така як в українців, якийсь інший, стриманіший стиль, посуд не такий, як в українців, різьблений, а на стінці, над ліжком висів вишитий рушник і німецькою мовою бажав власникові здоров`я і усіх гараздів. Я не зводив з нього очей і дівчина зашарілася і сказала, що це єдине, що збереглося від її бабусі.
- Ми німці… - тихо сказала Анна. - Можеш не пояснювати, - засміявся брат, - я з твоєю старшою сестрою, Катериною, вчився в одному класі, сидів за однією партою.
- А-а-а, - здогадалася Анна, - так ти Ігор, Івана Григоровича син.
- Так, - підтвердив брат, - а це мій старший брат… вчиться в Одесі…
Анна пригостила нас чаєм, а потім ми поверталися додому...
З неба на нас дивився самотній місяць, посміхалися зорі, повівав вітерець, далеко десь гавкав собака, а ми йшли по безлюдній дорозі і нам ввижалося, що ми чуємо голоси людей, які жили тут до нас, ще до війни…
2.
«Дорога Іда! Вже пройшов тиждень, як я поїхав, а мені здається, що минула вічність, як розстався з тобою. Я згадую твою посмішку, як ти соромишся, як дивишся на мене і розумію, що без тебе моє існування бідне і не цікаве. Приходжу кожного дня в школу, проводжу уроки, до мене звертаються колеги і учні, але я їх не чую, в мене бринить твій чарівний голос і я ловлю себе на думці, що хочу бачити тебе, чути, врешті-решт – не розлучатися з тобою ніколи. Я б зараз все кинув і поїхав до тебе, але це мені робити не можна. І тому я прошу тебе вийти за мене заміж, я тебе дуже люблю і не можу без тебе жити. Приїжджай до мене, робота тобі тут знайдеться, в молодших класах немає вчительки. Якщо ти згодна, то приїжджай, я тебе чекаю. Коли приїдеш до Одеси, то розпитай людей, як дістатися до Привозу, там у неділю люди їдуть до Страсбурга на ярмарку. Їдь з ними до Страсбурга, це години три, не більше. В самому Страсбурзі обов`язково будуть люди з Мангейму. Спитай в них, як побачити вчителя Артура Юнусовича Рейхе, вони тобі допоможуть.
Міцно цілую, чекаю на зустріч, твій Артур.»
3.
Коли прийшли уночі за чоловіком, маленька Ерна спала і, як не дивно, її грюк у хаті не розбудив. Артур, перед тим, як піти, сказав:
- Забирай дитину і їдь до батьків. Не залишайся тут.
А вранці Ерна, здивовано оглядаючись, спитала:
- А де татусь?
І вона у відповідь заплакала.
Повернулася у своє рідне село Райхенфельд, але в школі місця не було і вона працювала на різних роботах у колгоспі. Саме тоді вона несподівано отримала листа від чоловіка. І що найдивніше було – він прийшов із Німеччини! Чоловік писав: «Дорога Іда! Мене вислали з України бо я німецькопідданий. Тепер живу у Дрездені і поступово освоююсь на новому місці. Дуже нудьгую за тобою і Ерною. Якщо ти хочеш бути зі мною, то поїдь до консула у Харків, і оформи документи на виїзд до Німеччини до чоловіка. Я тебе чекатиму. Тисячі цілунків, Meine Liebchen Medchen,deine Artur.»
Розпач залишив Іду і вона як отой неофіт, кинулася оформляти документи на виїзд, скрізь пояснюючи, що хоче з дитиною бути разом з чоловіком. Навіть побувала у Москві в німецькому посольстві. Її там люб`язно прийняли, але попередили, що виїзд від них не залежить, рішення приймає радянська сторона. А та мовчала, наче її заціпило. І тільки відповіла 26 червня 1941 року, прийшли на четвертий день війни і арештували…
4.
Переповідати, що з нею було в таборах, не вистачить паперу. В 1950 році звільнили, але залишили безстроково на засланні. Так вона лишилася на цій невеличкій залізничній станції. Працювала прибиральницею в привокзальній їдальні. Дочка залишилась у далеких родичів на Україні. Писати кудись, розшукувати чоловіка, було безнадійно. Хіба тепер його знайдеш, після стількох подій?
Отак і котилося її одиноке життя, байдуже відмірюючи невпинний час, що тік десь поруч, незважаючи на людей. А коли помер Сталін, почали німців відпускати додому. Вона, коли знала, що ешелон буде йти, завжди виходила на перон, дивилася до болі в очах, може десь виникне її Артур. Та ні, повертався nach Hause наступний ешелон а вона не зустрічала свого чоловіка…
5.
Одного дня її напарниця по роботі, латишка Ельза, сказала:
- Дивний якийсь німець, не захотів повертатися додому… - і мрійливо зітхнула, - а я б кинула все і полетіла до себе у Ригу. – і вона, тримаючи брудний посуд, задивилася кудись убік, де по її розрахункам знаходилося рідне місто.
- Який німець? – спитала Іда, опускаючи руки.
- На базарчику сидить… просить милостиню… - відповіла напарниця.
Іда, як була, так і викотилася з їдальні. До базарчика було недалеко, дійсно, біля входу сидів військовий у мишастій шинелі, виставлена у бік дерев`яна нога, а поруч на землі притулилась залізна кружка.
У Іди відібрало ноги і вона стояла біля солдата, він її не бачив, дивився якраз убік.
- Артур! – дзвінко вимовила Іда.
Солдат рвучко обернувся і завмер, дивлячись на жінку. Вона нахилилась, притисла його голову до себе і заплакала. А він все намагався заховати дерев`яну ногу під шинелю, все намагався…
