Мойри

---

…по срібній запорошеній дорозі.

Михайло Дубовик.



1.


Мойри задивилися в Книгу Долі, що лежала перед ними на столі – там на відкритій сторінці добре було видно симпатичну молоду людину, яка дивилася, не мружачись, перед собою.
- Гарний! – зітхнула Атропа і на всяк випадок відвела подалі руку з ножицями, щоб випадково не перерізати нитку.
- Гарний то гарний, - буркнула Клото, відставляючи від себе пряжу, - але ж і спадковість у нього…
Наймолодша серед них, з крутими стегнами, Лахесіс, простягнула нитку через отвір, закріпила її там, щоб вона не ослабла і не доторкнулася до таких же, як сама, і спитала:
- А що там у нього?
Клото перегорнула Книгу назад, вдивилась у мигтючі сторінки:
- Дід служив… у НКВС…

2.

Дійсно, дід працював у НКВС, але про це знала тільки бабуся. А для всіх він служив у якійсь таємничій конторі.
Коли онук підріс і вже міг аналізувати, то помітив, що дід не любить сутінки, бувати одному в квартирі, піднімати телефонну трубку. Одного разу він спитав про це бабусю. Та чомусь озирнулася, сполохано подивилася на онука і сказала, що дід на роботі дуже заморюється і йому потрібен відпочинок. Тому не звертай на це уваги. Він так і робив, бо і своїх справ вистачало.
На 23 лютого та 9 травня любив слухати оповідання діда про війну а потім розповідав хлопцям у класі.
- А ти хто був на війні? – питав він діда – Артилеристом?
- Так, артилеристом! – погоджувався дід.
- Во, здорово! – радів онук.
Якось під час прогулянки по міському парку, до діда звернувся незнайомий чоловік, вусатий, із змарнілим обличчям: - Здрастуйте, громадянин начальник!
Дід чомусь дуже перелякався, зігнувся у три погибелі і полохливо озирався на всі сторони.
- Ви мене не впізнаєте? – посміхався до діда незнайомець, - Я в`язень Лінц, у вас різав свиней, у сорок другому році. Не пам`ятаєте?
Тільки тоді дід відійшов з отим незнайомцем у бік і про щось довго з ним розмовляв. А коли прийшов додому то пив валеріанку.
Бабуся допитувалася в онука, що трапилося, але він так і не розповів нічого, бо дід наказав мовчати.
А в десятому класі, готуючись до екзаменаційного твору, він випадково прочитав у книжці місцевого журналіста-краєзнавця Івана Лукаша історії, які йому розповідав дід про свої фронтові подвиги. Виявляється, дід читав її ще раніше за нього.
- Що, ти на фронті не був? – здивовано спитав онук.
Дід мовчав і тільки сльози наверталися у нього на очах.
- А що ж ти ходив у школи і брехав там учням? – хотів ще сказати онук та пожалів діда.

3.

- Пожалів діда! – підтвердила Лахесіс і подивилася на своїх сестер. – Так що будемо робити?
- Хай живе! – погодилася Клото і відпустила нитку Долі.
А третя, Антропа, ще погортала Книгу і побачила, як юнак кивнув їм і пішов по срібній запорошеній дорозі глухого парку назустріч дівчині, яка, посміхаючись, поспішала до нього на побачення.
- Син за батька не відповідає! – сказала Антропа, закриваючи Книгу, не підозрюючи, що цю сентенцію у свій час виголосив Йосип Віссаріонович, справжній друг усього людства.


06.12.2003р.