Каіпбергенов

---

…Кінь із довгою гривою наближався до Аралу і пив, форкаючи, з нього срібну воду. Під місяцем вона яскрилась і здавалася живою, яка стиха промовляла щось коневі. А він їй у такт, погоджуючись, махав головою. Отак удвох бесідували місячної ночі.
Омарові дуже кортіло почути, що ж вона шепоче коневі, але звідси, з берега, розібрати не вдавалося.
Він прокидався, виходив з хати, що горбилася на самому березі моря, сідав на поріг і завмирав, поступово відчуваючи холодну присутність води. Тоді знову йшов до хати, лягав на ліжко, але сон не повертався і він довго не спав, прислухаючись до вічного гуркоту моря.
В далекому дитинстві, коли ще була жива бабуся Махсіма, вона садовила до себе на коліна улюбленого онука і тихим деренчливим голоском розповідала йому, як саме оцей кінь Камран відправлявся у світи на пошуки красуні Гульджамал. І незважаючи на всі перепони врешті-решт повертався з нею до отчого дому, де вже нетерпляче чекав її молодий красень Омар. І бабуся нахилялася до онука, цілувала його, він вже кліпав очима, і обережно вкладала спати, примовляючи:
- Ось, Омарчику, тебе вже привіз Камран додому і тобі треба спатки.
І він з охотою поринав у золотий сон дитинства, уявляючи собі, що гарцює на казковому коні Камрані. Вони удвох під`їджають до красуні, яка стоїть на воротах великого подвір`я. І ця красуня дивним чином нагадувала йому сусідську дівчинку Шекофте. І Омар засинав із думкою, що завтра обов`язково підійде до Шекофте і скаже їй яка вона красива.
Але починався день, потім сонце довго висло у зеніті, нарешті звідти скочувалося униз і день закінчувався, і він так і не наважувався підійти до неї.
… Кінь пив смарагдову воду, що накочувалася на берег і Омар дивився на нього і згадував своє дитинство і життя до війни.
Ось перший раз його посадили на коня і він перелякано вчепився в гриву, щоб не впасти а батько поруч заспокоював:
- Не бійся, синку, хай кінь тебе боїться!
А ось він стоїть на шкільному подвір`ї разом із такими, як сам, першокласниками, десь ззаду усміхнена мати губиться серед батьків. Поруч з ним схвильована Шекофте у синій хустинці, вона їй так личить, що Омар скоса на неї поглядає, йому здається, що робить це непомітно.
Почав вже допомагати батькові, коли за ним прийшли глухої січневої ночі, шукали басмачів. Омар схопив батька за руку, плачучи, але солдат у зеленому кашкеті відштовхнув дитину:
- Иди, иди отсюда, а то и тебя заберем!
Батько нахилився до нього і востаннє сказав:
- Не плач, синку, я ні в чому не винний.
Перед самою війною забрали в армію. В той день, коли відправляли на збірній пункт, випадково чи ні, серед проводжаючих була і Шекофте. Стояла, дивлячись на всіх, а йому здавалося, що на нього. З тим і поїхав.
Ось тепер, коли вже життя позаду і є що згадувати, чомусь постійно ввижаються саме оці, дитячі спогади, бачить їх так чітко, наче вони були вчора. І оцього коня із довгою гривою. П`є і п`є оту сріблясту від місяця воду.
Вчора побачив на базарі їхнього містечка Шекофте, перша сивина висипала на чорне волосся, що заховалося під синьою хусткою. Стояла серед таких, як сама, жінок, колгоспниць, і голосно розмовляла з ними. Він відвернувся, щоб вона не впізнала його.
Коли зміг повертатися додому, то вибрав саме оце містечко і недалеко від рідного селища і одночасно не дома. Та і берег вічного Аралу ось, тільки підніми очі.
Ісмаілов, місцевий начальник міліції, сказав невдоволено, перевіряючи документи:
- Ти смотрі у меня! Якщо що-небудь накоїш, згнию в тюрмі!
Отак і живе, без минулого а значить і без майбутнього. Він удень не втримався, розпитав про Шекофте знайомого колгоспника. Той скупо розповів, що вона живе сама, виховує доньку. Мешкає у тому самому селищі на березі Аралу, де він жив до війни, працює в сільраді. До вечора ще далеко і тому вирішує на човні поплисти туди, не витримав.
Хвилі котилися на берег і він обережно плив, дивлячись, щоб вони не викинули його з човном на мокре каміння. Звідси було добре видно рідне селище, що наближалося. Ось сільрада а поруч чайхана і увсебіч розбігаються вузенькі вулички, по яких Омар стільки бігав у дитинстві.
Пристав до берега, витяг човна, пішов долішньою вулицею. Озирнувся, знову той кінь грає із хвилями. У селищі було безлюдно, робочий день закінчився і стомлені люди відпочивали вдома. Тільки двері сільради були відкриті, там ще хтось працював. Він тихенько зайшов, безлюдний коридор, зазирнув в одну кімнату, іншу. В третій, біля кабінету голови сільради, сиділа жінка, невеличкого росту, у синій хустці, чорне волосся припорошене білим інеєм, щось писала. Почувши рип дверей, підняла голову і Омар впізнав її, це була Шекофте.
- Доброго дня, - посміхнулася вона до відвідувача, - Ви щось хотіли?
- Я хотів сказати, - почав він і замовк. Від несподіванки всі слова завмерли на вустах.
- Господи, - сказала жінка за столом, - Омар… Каіпбергенов… - вона впізнала його, підвелася з місця, запросила сісти. Він незграбно підсунув до столу стілець, хвилювався, сів навпроти і завмер.
- Так і будемо мовчати? – засміялася вона і її тихий, сріблястий сміх отверезив його.
- Я хотів тобі сказати, - почав Омар знову і замовк. Скільки часу проминуло з тих пір, як він наважувався і таки не наважився сказати дівчині, яка вона красива.
Перше хвилювання пройшло і вони сиділи і дивилися один на одного і розповідали, як пройшло життя у кожного з них.
- Я потрапив у полон в Білорусі, - розповідав він, - на самому початку війни. Потім був у таборах, звідти втік, воював в макі у французів, потім в партизанах у італійців, а коли повернувся додому, то мене звинуватили, що я шпигун і запроторили в табори на Північ, оце тільки звільнився, - і Омар подивився на стінку, де висів невеличкий портрет Маленкова, вирізаний з пожовклої районної газети. – Тепер працюю конюхом в споживспілці.
Він помовчав і зітхнув:
- Як швидко минув час. Якби повернути все назад…
Помовчали удвох, потім вона сказала:
- А я перед війною вийшла заміж, народила донечку, Гульджамал, чоловік з війни не повернувся, сама виховувала дитину, було важко але тепер трохи краще. – І вона теж подивилася на стінку, де жовтів Маленков.
Вже почало сутеніти, коли вони розпрощалися і він пішов на берег до човна. Коли повертався до себе, то берегом біг кінь Катран із довгою гривою і все йому звідти промовляв:
- Нарешті ви зустрілися… Омаре…




18.10.2003р. – 24.10.2003р.