Мій народ. Їду в тролейбусі серед свого народу. Стріляти треба, вкрав, до стінки… Усі крадуть. Бачу, курка, я її – цап! Сталіна на них всіх треба. Трусимося оце в салоні, але розмови не вщухають.
Їду в тролейбусі серед свого народу. Старі, підтоптані, як і ми всі, хто всередині, голомозі, лисі, сиві, в старому неохайному одязі, яке було модним сорок років тому, коли ще Брежнєв прийшов до влади.
Трусимося оце в салоні, але розмови не вщухають. Біля мене жіночка з повними торбами, мабуть з Критого ринку їде, жаліється:
- Знову ціни плигнули, а обіцяли…
Біля неї така ж сама у зношеному крепдешиновому платті відгукується:
- Усі крадуть, тому, той…
Через прохід ще одна жіночка підтримує розмову:
- Крадуть, аякже, я оце пам`ятаю… вийшла на подвір`я з хати, дивлюся, а чужа курка заблукала в мене на городі, я підкралася і цап…
- Сталіна на них всіх треба, - каже міцний ще чолов`яга у бузковій майці, з виду бригадир, - я таких на фронті вбивав однією рукою.
Придивляюся до нього, ні, не бригадир, бери вище.
Тролейбус переповзає дамбу, робить зупинку, дехто виходить, інші з`являються, та розмова не вщухає.
- Бачу, курка, я її – цап! Усі крадуть…
- Стріляти треба, вкрав, до стінки…
- Поки що ціни плигають…
Так і їдемо, сорок інфарктів, двадцять операцій, десятки пачок літотексу, солізіму, спазмоцістеналу на всіх у тролейбусі.
Під`їджаємо до Малого базару, вірячи кожному повідомленню, яке до нас докочується з телевізійного екрану або зі шпальт газет. Отак і живемо…
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!