Спогади простої селянки про 30-40 роки XX століття. Спогади про віру і церкву, спогади про голод, спогади про роботу у колгоспі. В 30-х роках у нас був батюшка, а потім хрестили крадькома. Дуже великий голод був, люди вимерли сім'ями. Пережили голод — в колгоспи пішли. Закінчила я курси трактористів, в районній газеті про мене писали.
26 апреля 2018 г. Рассказывает Дарья Нестеровна Крайняя (жительница села Нововодяное, 1927 года рождения)
Батюшка, принесли б ви нам дощу! Бо все посохло... Прогнівили ми Бога — не ходимо до Церкви — і дощу немає... Люди просять дощу на Григорія - 6 мая випадає — помню, як був ще отець Василій Котляревський, то збираємось на святого Григорія, збираємо кочечки, стаємо навколішки, молимося, щоб Бог дощ послав... Цей священик мав велику освіту, сім язИків знав! І такий був негордий, помагав людям: то діжечка в когось розсипалася — він починить, то ще щось зробити — все помагав. Діток у них з матушкою не було. Жили вони у времянці — земляночці. Приїжджав старичок один і викопав їм ту земляночку. Построїв — і поїхав. Дуже просив батюшка, щоб той старичок остався в них — а той не согласився. Ця землянка і зараз є — де живе Гордієнко Вася — у кутку на городі та земляночка.
В 30-х роках у нас був батюшка Михаїл... Всі церкви в нашому селі, що основувалися в різні роки, були Успінськими, іменувался на честь Успіння Пресвятої Богородиці.
Коли хрестила сина Володю, то вже треба було справку взяти про те, що батько непартійний. Справка є — можна тоді хрестить... А тоді ж крадькома хрестили: приведуть батюшку додому, тайком похрестять дітей. Багато тоді в цій справі зробила наша баба Женя. Скільки людей з її поміччю похрестилися! І на кліросі вона співала. А вже потім батюшка Ніколай (Воронков) — він прослужив в нас 12 або 13 годів — отстранив її від пєвчої. «Що вона виє, як собака?» - казав. Та хіба ж можна так? Та вона ж і церкву цю відкрила: їздила по всіх усюдах, добивалася... Багато потрудилася для нашої церкви.
Я народилася тут, в цім селі, в 1927 годі. Все життя прожила тут. Хати в Нововодянім начинали строїти в 1919-м. Вже сто годів буде...
Батьки мої були церковні. Батько читав у церкві. Він спочатку пішов у монастирь, та щось там у нього не склалося. Повернувся відтіль, оженився, було у нього п'ять синів і три дочки.
У 1930-тім нас розкулачили. А потім дуже великий голод був. По селу збирали по вулицях померлих і ховали у великій ямі на кладовищі. Мій тато помер у 1932-му, язва желудка в нього була, а братика хоронили вже коли зелений обрикіс їли — у 1933-му, тринадцять годів йому було... Їли лободу, що на вулицях росла, вимочували, уху з проса робили. Хрести на кладовищі люди попиляли на дрова, бо не було чим топити — отак доживали у 33-тім годі. Ось по нижній вулиці хати стояли пусті: люди вимерли сім'ями. А один мужчина — на вулиці, що тепер Чкалова — всю свою сім'ю поїв і дітей приманював... Це чоловік мій розказував — він хлопцем тоді був, у школу ходив. І ось коли він якось із школи йшов, той чоловік його зове: «Альоша, Альоша, іди сюди!». Той пішов, а дядько — на нього з сокирою! Альоша насилу убіг від нього, розказав все дома, і люди потім пішли до того дядька і взнали, що він людей їв... А Альоша тоді в школу тільки з батьком ходив. Скільки страшного було! Скільки хат пустих було: повимирали всі людочки, сім'ями повимирали. Пережили голод — в колхози пішли...
Інтересно вийшло, що коли мій батько воював (Перша світова війна), то попав у плєн до Австрії — батька (мама розказувала) звали там «почтмейстер» і так його уважали! Він попав у сім'ю австрійську, і його не хотіли відпускати додому, так полюбили. Та його ж ждала дома жінка і діти... І мій хазяїн — чоловік — воював (Відчизняня війна 1941-1945) і теж попав до Австрії.
Помню дуже велику ікону Спасителя, що була в нас дома. І коли відкрили храм (на Леніна), то мама віднесла туди цю велику ікону, а потім, коли церкву влада закрила, ікони перенесли до церкви у Дніпровці. І так та ікона Спаса там і осталася.
Скільки зла було зроблено безбожною владою! Раніше було: колокол з церкви Водяної звенить — аж сюди чуть — такий великий був... А потім його знесли, розсікли і переплавили на якісь потреби. І священика з матушкою у Водянім утопили... (1918 р. - прим. ред.) Зв'язали вірьовками їм руки... Так батюшка тільки попросив, щоб розв'язати їм руки — щоб дати перед смертю помолитися... Скільки зла... Страшно... Зате потім, коли прийшли німці, багатьох з тих, хто іздівався над вірянами, постріляли.
До Вітчизняної війни був построєний клуб, а під час війни німці дозволили там зробити храм. Помню, що цеглу для клуба випалював дід Борис Филимонович Живогляд. Строїли його в 39-м годі.
А раніше і після війни храм був по хатах: правили в різних місцях. Проти Ані Піскошиної — в хаті чималій правилося, при німцях, коли з клуба храм робили, мій дядько Марко — батьків брат — розписував стіни храму, дуже красиво, а коли наші війська прийшли, все позамазували звьоздкою. Пізніше, після війни, храм знов був клубом, так мій дядько купив у центрі села під церкву хату — велику таку, а жінці, що там жила, купили іншу. У хаті убрали стелю, вивели купол — щоб було як у церкві. А в інший час їздили до храму в Кам'янку.
Баба — як та кішка — живуча!
Як прийшли наші війска, сіяли вручну, ми тягли самі плуги: півтора центнера на людину тягли — дві жінки тягнуть, а одна сидить на тєлєжці. Потім, під осінь 1944-го, нас послали на курси трактористів. Закінчила я курси, мені вісімнадцять років було, і з 1944 до 1947 году робила трактористкою. І трактор мені новий виділили — СТЗ «НАТІ» гусеничний. Під час війни тяжко робили: було, нема горючого — сидимо на горі в землянці, додому неможна було йти, ждемо, поки горюче принесуть. А як було ще мені ось яке: перекинулася із трактором через бліндажі: тоді багато було нарито бліндажів, окопів, укриттів. А коли темно — то не видно ж нічого, і я попала в таку яму із трактором. Дуже перелякалася, а не забилася! Тоді дуже працювали, од зарі до зарі, і не думали ні про гроші, ні про що... Варили на полі, коло землянок, кашу пшоняну, галушки, вареники, кой-коли яїчок давали або меду.
А як трудно було заводить той трактор, як заглохне! Раз двоє суток заводив дядько, а потом бросив, приніс бутилку бензину і підпалив, щоб підігріти двигатель..
Якось в газеті (районна газета) про мене писали (1945 рік): така-то курсантка хорошо засвоїла механізм двигателя трактора. З тих пір я виписую районну газету — і досі.
Потім — в колхозі працювала. Коли вирощували кукурузу — ланковою була.
В 1949-тім вийшла заміж. На свадьбу від колхоза («Червоний боєць») виписали п'ять кілограмів масла посного і п'ять кілограмів сиру на пирожки. Потім, в 60-х годах, основався совхоз «Україна».
Хазяїн мій (чоловік), Альоша, воював, був у фашистському лагері, багато болів, лишився обох ніг. Плотнічав. Сам дом переробляв — зробив віконця світлі. Потім сапожнічав, а потім робив садоводом. Був на всі руки майстер. Їздив у Москву за швейною машинкою: одні люди її виграли, а він її купив, бо їм не треба було. Я на ній все життя шила. І зараз вона робоча.
Раніше в церкві співала з пєвчими. Як кончать править, і баба Сухенкова каже: «Баба Даша, начинай «Упованіє». І ми співали цю молитву по кожній службі: «Упованіє моє Отець, прибєжище моє Син, покрів мій Дух Святий, Троїця Святая, слава Тєбє!»
...Померла була моя свекруха, і на поминках поставили красне вино. А свекруха була віруюча, і коли була вже при смерті, строго казала, що не можна поминать спиртним, щоб її не поминали спиртним. Але не послухали — поставили красне вино. І от сниться вона дідові: каже, нащо ти на мене накинув красне одіяло тяжоле? Оце удівлєніє було! Значить, правда, погано, коли поминать і пить. Не можна цього.
І я часто приказую — всім своїм: Без Бога — ні до порога. Своїх дітей я не била, а їх словесно уговаріваю, щоб вони слухали. Якось поїхали у старе Водяне до мами. Батько вилами копали, скажуть щось таке, а мама все каже: «Мовчи, глуха, так менш гріха». Так і був завжди мир у сім“ї.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
