Нарис про дику природу степу та засновників мого роду. Хутір у степу. Юрій Безух.
Продовжуємо мандрівки в часі і просторі Вовчою греблею. Останнє з уже написаного на цю тему. Та попереду весна – пора пошуку і мандрів. Бог дасть?
Древні мудреці казали, що не можна двічі ввійти в одну річку. Наглядно це видно в Нижніх Сірогозах, бо тієї води, в якій ще можна було купатися кілька років назад в балці, вже просто немає.
Зростала критична маса моїх знань про Міщенків та про Хутір, який вабив своєю загадковістю. Ось він начебто поруч, а як побачити? Тягло проїхатися по старих місцях збагаченому вже новими знаннями. На сучасних картах Запорізької області, карті генштабу є урочище Міщенково на місті колишнього хутора. Це давало хоч приблизну уяву про його розташування. Більш точно можна вгледіти хутір на картах мелітопольського повіту за 1889 та 1911 рр. Тобто в 1889 р. хутір уже існував. Північніше, вздовж балочки Сухий Ярок, знаходився хутір Стася на місці хутора Дека. Зараз це північна околиця Новорогачицького. Північніше на території вже Запорізької області – хутір Стаси, який зник уже в 70-і роки минулого століття. Ще збереглося кладовище. На північний схід – хутір Сушка.
Місцеві жителі дещо розповіли про долю його господарів. Хуторяни покинули свою вотчину напередодні розкуркулення. Потім їх зустрічали в Мелітополі. Всі вони були «при костюмах та портфелях», крім одного – глухонімого, який так і пропрацював все життя конюхом. Розповідали, що вже в наш час якісь люди, очевидно нащадки, відвідували місце хутора. Бажання вклонитися цьому місцю росло.
Першу спробу зроблено 11 червня 2008 р. Весна й початок літа того року були дощові. Доїхавши до Дурної балки, ми були зачаровані розміром та буйством степової рослинності. Троє з чотирьох учасників цієї міні-експедиції мали біологічну освіту (педагог, агроном та лікар). Прихопили й довідник «Рослини степу». Назву лише кілька тих рідкісних рослин, назви яких вдалося встановити: дикі цибуля та морква, холодок (спаржа), дикий пастернак. Просто мрія вегетаріанця. Далі – величезний залізняк бульбастий, гвоздики, астрагал, вероніка, перстач, різак, гірчак, кілька видів шавлії та безліч злаків. Ми захоплено ходили серед цього степового різнотрав’я, не жаліючи плівки.
Позитивні враження переливалися через край. Отож, перекусивши смачними полуницями у нашого вербівського перевізника Гончарова В. І., вирішили, що на сьогодні досить.
Практично через рік, 6 червня, напередодні Трійці, знову зібралися в путь. Весна 2009 року була вкрай посушливою, дощів не було. Степ вигорів і принишк, знемагаючи від посухи. Шлях пролягав майже прямо на схід, вздовж давньої дороги на Калгу. Дороговказами служили величенькі кургани. В тому числі три іменні. «Господар» першого Микола Дєєв знайшов геть розораний Діїв курган та розповів його історію. Далі – виразна Трішкина могила, на якій бачилися мені зустрічі з Легендарним Вершником. На північ від Новомиколаївки кілька чималих курганів, найбільший з яких – могила Батова. По дорозі на Новорогачинське задивилися на пастуха верхи на коні. Рідкісна для нашого часу картина.
Місцеві жителі намалювали мені досить детальні кроки від Новорогачинського до потрібного нам урочища. Та деякі поля були зорані в притик до вітровпорів, не полишивши доріг. Так що довелося покладатися більше на чуття бувалого туриста, й воно мене не підвело. Супутники вже почали хвилюватися: «Куди ми їдемо? Ми вже давно на території Запорізької області». Прошу їх ще трохи потерпіти, адже колишні володіння Міщенків виступають клином до сусідів. Врешті серед чорного пару помітили три зелених острівці. Все зійшлося.
Напарники не виявили бажання лізти по ріллі. Ну що ж, у путь! Чимчикую, грузнучи та здіймаючи куряву. Мою мандрівку голосно коментують граки, десь скептично скрекочуть сороки. З-під груддя вискочив і дременув геть заєць: «Носить тут всяких».
Нарешті добираюсь до першого зеленого острівця. З-під ніг випурхують дві куріпки. Одна швидко гайнула в кущі, а інша шкутильгає, волочачи крила. «Ах, ти ж моя маленька хитрунка. Відволікаєш від маленьких курчаток, які принишкли в траві десь у мене під ногами. Не бійся, дурненька, я їх не потурбую».
Розглядаю оазу. В ній переважають дрібні здичавілі дерева, за якими ніхто не доглядає, а бажаючих поламати та порубати вистачає. На цій, як і на інших, переважає бересток-в’язь, зустрічається шовковиця та вишня. Все, що лишилося від колишнього саду.
Наступний острівець зелені найбільший. Тут дрімучі переплетені зарослі, в яких теж переважає в’язь. В непролазних заростях шипшини, терену протоптані звірині стежки та ходи. Чомусь згадалося, що в далекі вже дев’яності перші вовки на території нашого району з’явилися в цьому урочищі. Тоді їх появу пояснювали чеченською війною. Місцеві розказували, що зараз вовків тут немає. Та чи знають про це вовки?
Далі в ріллю вдається шматочок степу під охороною акації та гледичії (дикої акації). Більше 80 років немає хуторян, а вони все стережуть колишні володіння. Скільки тієї цілини, а яке розмаїття рослин. Гордо тримає свої великі свічки рідкісна в наших краях вечірниця (дивина фіолетова). Кажуть, що це залишки невеличкого ставка. Далі починає траплятися бита цегла. Мабуть, тут був господарський двір.
Торую шлях вздовж ледь помітного вибалка до останнього острівця. Трохи світліша, сухіша земля утворює невеликий пагорб, густо всіяний шматками цегли та зрідка черепиці, явно залишки садиби. А ось і кілька шматочків мармуру. Легенда про склеп отримує матеріальне підтвердження. Смуга в’язів, гледичії та акації – мабуть, все що лишилося від зовнішньої огорожі хутора, який простягнувся вздовж безіменної балочки, що впадає в під Сіткулі. Та чому безіменної? Вона вдячніша, ніж люди, й тепер на всіх картах носить назву «Урочище Міщенково».
Мандрівка моя вивела на протилежний кут поля. Переходжу ріллю, прямуючи вже до іншого вітровпору. Перш, ніж дати знак своїм товаришам, зупиняюся, щоб попрощатися з урочищем. «А було ж колись», – почув знайомий голос. Та це ж мій співрозмовник з позаминулого століття. Вітаємося.
– А де ж ваші друзі, кінь та собака? – цікавлюся.
– А навіщо вони мені? Я ж зараз удома, – відповів селянин. Я теж подумав, що співрозмовник привітав мене цього разу вдома.
– Ну, розповідайте, якими вони були, наші степові хутори? – питаю з нетерпінням.
– Та як тобі сказати? Іноді мені здається, що я й сам уже все забув. Що це був тільки сон. Що й сам я чийсь сон чи степове марево. Ну, та слухай. Що в степу головне?
– Звичайно ж вода, – відповідаю.
– Правильно! Справжній хуторянин в першу чергу думав про воду. Добре, якщо поруч балочка та ще з греблею. Буде де напоїти худобу.
– А звідки ж греблі? – питаю.
– А звідки й люди, – відповідає. – Споконвіку. Хто б не жив у степу, починаючи зі скіфів, усім треба поїти худобу. Отож у зручних місцях будували гребельки. Мінялися племена й народи, та худобі завжди потрібна вода. Так що наші греблі старіші за кургани. Бо вони саме життя. Ці ж землі, а отже й греблі, належали калзі-султану – другій особі після хана. Так розповідали нам татари.
Тож першим ділом, зробивши таку-сяку халабуду, рили колодязь. Та не в кожному колодязі добра вода. До того ж, їй завжди не вистачає. Отож справжній господар, який хоче вкоренитися, б’є пробійний колодязь. Довго, дорого, але надійно. Тут же велика басина, де відстоюється й гріється вода. Далі їй наллють у довгі корита для худоби.
Навколо колодязя й виростає хутір. Міцний, добротний, за німецьким зразком, просторий будинок. Він довгий, бо під одним дахом і клуні з рундуками, повні муки, дерті, ячмінної полови. З нього ж, не виходячи на вулицю в сніговій чи дощ, можна потрапити на конюшню, в корівник. Далі йдуть великі – теж з цегли – комори, клуні. В доброго господаря така ж добротна хата для робітників, кухня, де влітку готують на численну сім’ю та наймитів. Глуха стіна слугує огорожею. Далі йде висока загата з кураю, соломи та землі. Кожної весни її старанно обновляють та ремонтують. Зовні загата обсаджена дикою акацією. Така ж міцна й непролазна огорожа з гледичії, дерези, терену оточує весь хутір: і господарські будівлі, і сад. Де немає загати, понад деревами глибокий рів. Ні вовк, ні лиха людина сюди не потраплять. До того ж, у рову часто оселялися гадюки. Спереду хутір загороджено міцним високим забором з надійними воротами. Вночі спускаються з цепу могутні й злющі пси. Щоб нікому не кортіло чужого добра.
Крім скирт, що в полі, але неподалік, є скирти і в самому хуторі, але подалі від будинків, щоб не трапилася пожежа. Ці скирти служать в негоду. На високих горищах конюшень та корівників достатньо пахучого, добре просушеного сіна. Під навісом численний реманент: тачанки, вози, гарби, підводи, плуги, букери, борони, сіялки, жатки, молотарки. Все знадобиться, щоб своєчасно відсіятися й відкоситися. Тяжкою щоденною працею творилося те багатство.
– Скільки ж у вас було землі? – цікавлюсь.
– На цьому хуторі у Степана Савича 525 десятин, а ще 120 у племінника поруч, – відповідає з явним задоволенням.
– Чимало, – піддакую.
– А скільки ж худоби? – допитуюсь я.
– Ну, в кого як. В громаді, в селах переважно землю орали, вирощували пшеницю. Частина хуторян, в тому числі Степан, займалися переважно тваринництвом. Вирощували коней та волів на продаж. Боже, які у нас були коні! Невеличкі на вигляд, не дуже наче й гарні, але які витривалі! Татарської породи. Така конячина буде три дні скакати з вершником, а відпусти її – сама себе нагодує. Жили вони на вільнім випасі. Лише в люті морози та сильні дощі заганяли ми їх під навіс. А в конюшню не піде нізащо. Коли почалася світова війна, дуже цінували наших конячок козацькі кавалерійські частини.
А на цьому хуторі займалися більше землеробством. У Вовчій греблі майже завжди була вода, а наш ставочок швидко пересихав. Бачиш, у степу худобу не так важко нагодувати, як напоїти влітку.
– Щось я розхвастався, – зупинив свою річ мій співрозмовник. А тебе он бач, уже шукають. Так що прощавай.
Мої друзі врешті вгледіли мене й під’їхали поближче. Наше повернення мало разючий контраст з поїздкою 2004 року. Озерце в Стасах пересохло, поросло жовтою балковою травою. Ніяких водоплаваючих, звичайно ж, немає. Зустріли кількох припутнів (вяхирів, російською). Запам’яталося щедрим різнотрав’ям територія аеродрому поблизу Партизанів. Тут буйство шавлії, звичної для нас медичної (васильків) та рідкісної для степу високої шавлії пониклої. Рясно цвів та шалено пах лох (маслинка).
Оглянули з Огузу безкраї поля, які ще трималися, але молили: «Дощу! Дощу!».
Трійця – Зелені свята 2009
Далі див.: Великодні пілігрими
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
