Додому з фронту

---

Пожидай зам’явся, підбираючи слова. На нього дивилося усміхнене обличчя дівчини, їхньої роти санінструктора Олесі Півторакожуха:
- Ви щось хотіли, товаришу лейтенанте?
- Так… тобто… я хотів… Вам сказати… оце… - він вкрай заплутався і розгублено замовк.
Дівчина спробувала йому допомогти:
- Що саме, товаришу лейтенанте?
Ця санінструктор винесла з поля бою стільки поранених, що давно вже була б Героєм Радянського Союзу, але не стала ним, бо не підпускала до себе командирів різного рангу.
В їхньому полку усі жінки були розподілені серед командирів, крім оцієї Олесі Півторакожуха. Ніхто до неї не приставав, бо всі знали, що вб’є. Коли один перевіряючий, п’яний, як чіп, почав лізти до неї, то вона йому спокійно сказала:
- Не лізьте до мене, бо це буде ваш останній день в житті.
- Ччому? – не повірило одоробло, намагаючись повалити її на підлогу землянки.
- Бо я вас тоді вб’ю!
І п’яна скотина відстала. Згадала зразу дружину і дітей, які знаходилися у нього в далекому тилу, десь в Акмолінську. З матюками пішла геть.
Двері в землянку були тоді відчинені, і подруга Олесі, Майка Коршунова, зв’язківець, закріплена за командиром батальйону, почула це і сказала своєму полюбовнику. Той перелякався і почав опікуватися впертою дівчиною і не підпускав до неї нікого. Собі краще буде.
А тепер настала демобілізація, бо війна скінчилася і всі роз’їжджалися додому. Міг поїхати і Пожидай, але все не наважувався це зробити, нічого не сказавши Олесі Півторакожуха.
А з нею залишалася ще і Майка. Її полюбовник вже поїхав до своєї дружини. Майка сказала Олесі:
- Він мені пропонував поїхати з ним, та я відмовилася, уявила собі, як вона оце з дітьми чекала його десь усю війну, прислухаючись до кроків на вулиці і виглядаючи у вікно, і не змогла. «Їдь собі на всі чотири сторони, а я вже якось сама влаштую свою долю!» Добре, що я від нього не понесла!
І тепер вона вискочила звідкілясь із чемоданом у руках на Олесю та Пожидая. Почула, як він запинається, хотіла щось сказати, та промовчала. Потім додала:
- Олеся, наш ешелон на третій колії. Піде через півтори години. Треба встигнути.
Дівчата ще раз глянули на розгубленого лейтенанта, потопталися біля нього, потім тихенько пішли на вихід.
- Він хотів мені щось сказати, - Олеся дивилася на свою подругу.
- Сказати він міг тобі тільки одне, що він тебе кохає, - засміялася Майка, - це всі в батальйоні вже давно знають.
- Правда? – зупинилася Олеся.
- Авжеж! – впевнено відповіла Майка. – А боїться тобі це сказати, бо всі знають, що ти можеш і в репу загилити, як того перевіряючого!
- Так то зовсім інше! – розгубилась Олеся.
- Інше не інше, а вгадай із тобою! – махнула рукою Майка.
- Так що ж робити? – запитливо дивилася Олеся на подругу.
- А він тобі подобається? – питанням на питання запитала Майка.
Олеся почервоніла і змовчала.
- Значить, подобається! ствердно кивнула головою Майка. – Тоді йди і скажи йому це, бо потяг нас не буде чекати.
Тут знову звідкілясь виперся Пожидай, він і собі тримав у руках чемодан. Дивився на дівчат.
Майка кивнула Олесі:
- Я зараз піду взнаю у чергового, коли відправлять наш ешелон, - і щезла.
- Я… той… хотів… сказати… - почав свою пісню Пожидай.
- Господи! – перервала Олеся, - що ви хочете мені сказати? Кажіть, бо часу немає! Зараз подадуть ешелон!
І Пожидай наважився:
- Олеся, я закохався у вас з самого початку, коли ви з’явилися у нас в роті. Для мене було щастя бачити вас кожного дня, відчувати вас, спостерігати за вами, я боявся до вас підійти, сказати це. – казав Пожидай дівчині.
Вона щасливо посміхалася йому і вони у цьому натовпі, хто від’їжджав додому, не спішили нікуди, їм було добре удвох.
Майка повернулася назад, але побачила їхні щасливі обличчя, не підійшла до них, хай нарешті вже виговоряться.


02.05.2016р.