Справжній кінець великої війни

Оповідання про війну та кохання, про кінець війни і двох запорізьких дівчат. Віталій Шевченко.

– Це він переслідував Оксану, – почула вона біля себе. Озирнулася і побачила дівчину у вицвілій гімнастерці, сержантських погонах, на грудях медаль «За відвагу». Та дивилася кудись убік. Вона простежила за її поглядом і побачила капітана у льотчицькій формі. Погляд важкий, обличчя кам’янє. «Дійсно, потвора!» – майнула думка.
Оксану вона добре пам’ятала. Маленька, скромна дівчина. Але запам’яталася прізвищем – Півторакожуха. А в неї самої було ще краще – Небийменемамо.
Коли це перший раз почув їхній командир батареї, капітан Крапівін, то остовпів:
– Що? Що?
– Небийменемамо!
– Та що це за прізвище? – засміявся він.
– Запорозьке! – відрізала вона тоді. – Я з Великого Лугу!
Капітан хотів сміятися і далі, але, глянувши в очі дівчини, припинив.
– Ну, добре, кгм...
Зазирнув у папірець, що тримав у руках, прочитав:
– Півторакожуха.
– Я! – відгукнулася найменша у шерензі дівчина.
– Що, теж з Великого Лугу? – перепитав командир батареї.
– Ні, – зашарілася дівчина, – я з Хортиці.
– Кгм... кгм... – сказав капітан і з тих пір називав їх тільки по імені. Її – Антоніною, а дівчину – Оксаною. Їй було байдуже, Антоніна так Антоніна. Аби тільки не чіплявся. Його залицяння вона рішуче відбила.
– Ви, той, обережніше, – сказала вона тоді і клацнула затвором. – Можу і застрелити!
– Тоді попадеш у штрафбат! – сказав капітан.
– Ну, і грець із ним! – відповіла вона сердито.
Оксану після того випадку із льотчиком скоро перевели в іншу частину. А до неї чіплялося велике цабе із штабу. Все приходив із перевірками, забодав капітана Крапівіна.
– Ти хоч посміхнися йому! – попросив він її.
– Ще чого! Обійдеться! – відрізала Антоніна.
Добре, що війна скінчилася, і заслати на передову вже ніхто не міг.
Капітан Крапівін витерпів і це. Коли прийшов наказ Антоніну демобілізувати, вона довго вагалася, куди виписувати документи, ніхто ніде її не чекав.
– Мені теж нема куди їхати, – підвернувся Крапівін, – я з дитбудинку.
Вона тоді вперше уважно на нього подивилася. Великі блакитні очі під чорними бровами. Вище за її зростом.
– Ти що, спортом займався? – спитала вона.
– Ні, – відповів він, – хоча, так... займався... біг із перепонами... – і засміявся.
Вперше Антоніна не знала, що робити.
– Почекай, – додав він, – я написав рапорт на звільнення. Вже повинна прийти відповідь, – і він із сумнівом подивився на неї, чи послухається його.
– А чого мені тебе чекати? – засумнівалася вона.
– Чого, чого, – буркнув він. Помовчав і додав: – Одружуся з тобою.
– От коли одружися, тоді і той... – розгублено відповіла Антоніна.
Так вона стала Крапівіною. Чекати наказу прийшлося довго. Цілий місяць. Вже роз’їхалися усі дівчата. Вона їх усіх проводжала. Отоді і побачила отого льотчицького капітана.
Коли все ж таки прийшов наказ і Крапівін здав усі свої справи, то знову постало питання, куди їхати.
– Півторакожуха поїхала у Запоріжжя, – сказав Крапівін. – Багато там роботи. Треба все відбудовувати.
– Ну, що ж, – погодилася вона, – можна поїхати і туди.
Так вони опинилися у Запоріжжі. Антоніна поступила у педінститут, а Крапівін пішов у цех на «Запоріжсталь». Дали кватирку у бараку на восьмому селищі.
Якось непомітно проминуло десять років. Вона закінчила педінститут і працювала в школі, спочатку вчителем історії, потім завучем. А заврайвно Штепа обіцяв її поставити директором школи.
– Ти, Крапівіна, маєш талант, як Макаренко, усіх об’єднуєш, – хитав він сивою головою. 
А в неї вже двоє діточок з’явилося. Анжела і Кароліна. Так їх назвати захотів її Крапівін.
– Будуть хлопчики – назвеш їх сама, а дівчаток – я, – благально дивився він на неї.
– Ну, як хочеш! – погодилася вона. Хай називає.
І ось тоді Антоніна на Критому ринку випадково зустріла Оксану. Просила милостиню.
– Оксана, ти? – вона не вірила власним очам. Та впізнала її і хотіла втекти, але вона Оксану не відпустила.
Виявилося, що отой льотчик так Оксану побив за те, що вона відмовилася бути з ним, що тепер у неї немає дітей. Вона так заміж і не вийшла. Живе одна. Побирається. Ось таке невеселе життя.
– Нічого, Оксано, все буде гаразд! – сказала вона наостаннє подрузі. 
Антоніна її не залишила, стала опікуватися нею, влаштувала працювати прибиральницею у школі. На всі свята кликала до себе. Заставила піти вчитися в педінститут на вечірнє відділення.
В Оксані очі стали сяяти, смуток пішов із них геть. А потім вона народила дівчинку. Щасливішої за Оксани людини не було.
А коли виписували з полового будинку, прийшли вони разом із Крапівіним, і він ніс  дитину Оксани, посміхаючись до неї.
– Як назвала дитину? – спитала вона Оксану.
– Маріанною, – відповіла Оксана, ніяково повертаючись до Крапівіна. І у Антоніни здригнулося серце. Вона все зрозуміла.
 
3.07.2012 р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Избранное: рассказы о войне 1941 рассказы о любви
Свидетельство о публикации № 3540 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 2 885
  • Комментариев: 0
  • 2012-07-30

Оповідання про війну та кохання, про кінець війни і двох запорізьких дівчат. Віталій Шевченко.
Краткое описание и ключевые слова для: Справжній кінець великої війни

Проголосуйте за: Справжній кінець великої війни


    Произведения по теме:
  • Дві опалені душі
  • З війни виходить завжди важко
  • Мовчун
  • Мовчання - золото!
  • Назустріч своєї долі
  • Назустріч своєї долі...
  • Крізь дощ і млу...
  • Ще одна історія нашого народу
  • Принц і принцеса
  • Шлюби укладають на небесах. Віталій Шевченко.
  • Триста двадцять перша
  • Оповідання про нашу пам’ять і наше сумління. Віталій Шевченко.
  • Наприкінці війни
  • Оповідання про кохання на війні Віталій Шевченко
  • Дуся
  • Оповідання про дівчину з розвідки і сирітку в часи після Второй світовой війни. Випадок з рецидивістом. Віталій Шевченко.
  • Оля
  • Оповідання про кохання і долю безногої дівчини - інваліда Вітчізняної війни. Віталій Шевченко.

 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:


   
     
Справжній кінець великої війни