Встигнути сказати все

---

Командир батальйону майор Сліпко уважно перечитав атестат на звільнення, зітхнув і підписав.
- Я тебе, Висоцька, якби моя воля, з армії не звільняв би, бо такі, як ти, війну виграли.
Але наказ є наказ, у кого немає військової освіти, хоча б якогось прискореного офіцерського училища, звільнити.
Під нього підпала і вона, старший лейтенант, командир роти розвідки, кавалер трьох орденів, починала війну рядовою, дослужилася своїми вміннями у бою до офіцера і тепер повинна йти на гражданку. А там ні кола ні двора. З дитбудинку. Нічого свого. Може і прізвище не таке. Хто знає. Пам’ятає тільки якийсь високий будинок. І хтось тримає її на руках біля нього. Оце і все.
Забрала атестат і пішла розраховуватися із старшиною.
- Ти, Висоцька, коли будеш їхати, зайди до мене, - сказав наостанок майор.
- Добре, - відповіла вона і пішла закінчувати свої справи. З старшиною розрахувалася швидко, бо коли підійшла до нього, то черга, яка була там, розступилася.
- Та ви шо, хлопці! – зніяковіла вона, зупиняючись.
- Ні-ні, після тебе! - посміхалися усі, хто був у тій черзі. А потім, коли вона прийшла у роту, щоб забрати свої речі і піти на станцію, там її чекав сюрприз.
Усі її розвідники стояли і посміхалися до неї, проводжаючи. І кожний, хоч якесь слово їй та сказав. Особливо розчулив самий наймолодший, вісімнадцятилітній Сашко Береза, коли стиха промовив їй:
- Я вас, Майя Іванівна, люблю!
Вона нахилилася до нього, поцілувала у матову щічку і сказала: - І я теж, хлопчику, люблю тебе! – І він щасливо посміхнувся їй.
Вона ще зайшла до майора, він підійшов до неї, обережно обійняв за плечі і поцілував у щоку, тим увергаючи її у рум’янець. Не чекала такого.
- Ти, Висоцька, не пропадай, якщо будуть якісь проблеми, нагадуй про себе! – наостанок сказав він. – Адресу ти знаєш.
Тепер залишилося тільки зайти до своєї подруги у медсанбат, Клавки Горішній, попрощатися і домовитися на майбутнє. Де зустрінуться після демобілізації, раз так вийшло.
Клавка Горішня якраз робила пораненим перев’язки, довелося почекати. Деякі поранені, з ходячих, віталися з нею:
- Драстуйте, товаришу старший лейтенанте!
- Драстуйте! – відповідала.
Посміхалися їй обтяжені пораненням молоді обличчя:
- Усього найкращого вам, товаришу старший лейтенанте!
- Дякую! І вам швидше вилікуватись!
Не дивно, більше року воювала в цій частині, знала всіх, і її теж знали всі. Красива, енергійна, молода серед таких же молодих. А ось головного не зуміла втримати біля себе. Десь подівся після поранення.
Нарешті з’явилася Клавка, весела 23-річна медсестра, і зразу навколо забриніло сміхом. Ця Клавка ніколи не западає духом, навіть у безвихідних становищах ллється з її очей радість і віра у краще:
- Все добре, дівчата! Прорвьомся!
До неї липли усі перевіряючи, надіялися на швидку перемогу, та - зась! Сміх сміхом, а серйозні справи у нас будуть тільки після вінця!
- Ну, що, Маєчка, рада тебе бачити! Я теж скоро демобілізуюсь, тому заїдеш до моїх батьків і мене там почекаєш. Я вже їм написала листа! – нагороджуючи Висоцьку своїми найкращими посмішками, співала Клавка. А як по іншому? Війна закінчилася, і вони залишилися живими і неушкодженими.
Коли вони вже про все порозмовляли, то Клавка перейшла до найголовнішого:
- Я сьогодні бачила Тараса… - і вона вже без сміху, серйозно подивилася на Майю.
Та мало не впала:
- Що ж ти мовчиш! Я вже збиралася йти на станцію! Де він? – і вона з радістю і острахом дивилася на подругу.
- Він не захотів зі мною розмовляти. Пішов. Але я попросила Ванька, щоб він вистежив його. І взнала – вулиця Вереснева, п’ять. Він там зупинився. Не захотів їхати додому. Ось. – Клавка дивилася на свою подругу.
Ванька був санітаром у їхньому медсанбаті, весь час терся біля Клавки, а Тарас був попередній командир її роти розвідників, поранений, відбило на лівій нозі ступню. Тепер шкутильгає, після видужання щез кудись, і Висоцька не змогла його знайти. Адреси не залишив.
- Добре! – сказала Висоцька, - я зараз піду до нього! І скажу йому все!
- І про дитину? – стиха прошепотіла Клавка.
- І про дитину! – кивнула головою Майя.
- Ну, повернись сюди! Я буду тебе чекати! – вирішила Клавка.
Вереснева вулиця була неподалік від медсанбату, на сусідній вулиці. І будинок п’ять швидко знайшовся, на самому початку, і будиночок весь у цвіту, квіти і дерева, мабуть, власники люблять все це і доброю рукою всю цю красу уквітчують.
Але виявилося, що постояльця дома немає.
- Пішов кудись, - відповіла хазяйка, ще не стара жінка, з добрими очима, відповідаючи на запитання Висоцької.
- А коли буде? – спитала ще.
- Не знаю. А що йому передати? – поцікавилася жінка.
- Нічого. Я його почекаю! – відповіла Висоцька.
- То ви почекайте у хаті! – запросила жінка, дивлячись на молодого офіцера.
Висоцька відмовилася, не могла сидіти і чекати. Пішла вулицею. Мабуть, з центру. Ось звідси. Ну, що ж, треба чекати. Пройшлася один раз, другий. Не йшов. Коли вже завертала на третій раз, першою побачила його. Повільно йшов, шкутильгаючи на ліву ногу і опустивши голову. Вона зупинилася і дивилася, як йшла назустріч її кохана людина.
Ось нарешті він її побачив і зупинився, як горобець підстрілений на дорозі. Хоче злетіти і не може. Вона підбігла до нього, хотіла пригорнутися, але він зупинив її:
- Послухай… я звільняю тебе… ти можеш виходити заміж… за кого захочеш… ось… - і навалився на цю покалічену ліву ногу.
- Ні, - вона нарешті пригорнулася до нього, - мені ніхто не потрібний… крім тебе… - вона посміхнулася йому: – Я тобі не встигла сказати… у нас буде дитина…
Перехожі, які в цей час йшли по вулиці, звертали увагу на молоду, красиву пару, яка стояла, обійнявши один одного і щасливо посміхаючись. Їм було хороше разом, і це почуття передавалося усім, хто їх бачив тоді у той час. Війна скінчилася, вони залишилися живими, і попереду ціле життя разом. А всі труднощі переможуть, не таке вони пережили на цій війні.

25.08.2016 р.