В нетрях історії

---

Батько Василя Колокольцова, Григорій Дмитрович (1802–1872), був двоюрідним братом відомого поета і дисидента ХІХ століття Миколи Огарьова (1813–1877).
Щоб не переповідати про його знамениту дружбу із Олександром Герценом (1812–1870), створення ними вільної російської преси, боротьби їх обох проти російського царату, тільки зазначимо, що доля Огарьова склалася так, що найбільш цінний в творчому відношенні цикл віршів поета «Buch der Liebe» не став відомим на його батьківщині навіть у радянські часи. Немає пророка у своїй Вітчизні!
«Buch der Liebe» Огарьова – це його Пісня пісень. Вона присвячена його коханій жінці Євдокії Василівні Сухово-Кобиліній, сестрі знаменитого російського драматурга Олександра Сухово-Кобиліна (1817–1903), першої професійної жінки-художниці в Росії Софії Сухово-Кобиліної (1825–1867) та письменниці Євгенії Тур (1815–1892). Але доля розпорядилася по іншому, і обом люблячим серцям не вдалося об’єднатися. І залишилося «Buch der Liebe» в історії красного письменства як чистий ковток справжнього кохання.
Незрозумілі дії Твої, Господи! Людина, яка кілька десятиліть була у центрі політичної боротьби в Росії і Європі, створила справжній гімн коханню!


Тепер село Основа – це частина міста Харкова. А ще до 50-тих років ХІХ століття це було окреме село. Відомо, що воно належало якомусь із Донець-Захаржевських і він його продав представникові козацько-старшинського роду Квітці.
Так Основа стала маєтком українських поміщиків Квіток. Серед них самий знаменитий Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778–1843), класик української літератури, один з перших письменників на Україні, який пішов за Котляревським і вторував дорогу для Тараса Шевченка. Ось що написав Шевченко в листі до Квітки у 1841 році: «…любіть мене так, як я Вас люблю, не убачивши Вас зроду. Вас не бачив, а Вашу душу, Ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені Вас розказала, що я Вас навиліт знаю».
А в іншому місці: «Оставайтеся здорові, не забувайте, а Вас ніколи не забуде Т. Шевченко».
Для Харкова і Харківщини Григорій Квітка-Основ’яненко – унікальна людина. Один з фундаторів Харківського університету, засновник Харківського театру, за його сприяння відкрито інститут шляхетних дівчат, брав участь у заснуванні першої в Харкові публічної бібліотеки. За його проханням Тарас Шевченко ілюструє повість «Знахар». А повість Квітки-Основ’яненко «Маруся» – це взагалі перша повість в українській літературі.
Він не вигадував своїх творів, не писав про заморські краї, а знаходив своїх героїв поруч, тут на Основі, на Гончарівці, в Харкові. І хто знає, мабуть, спостережливе око і чуйне серце письменника побачило і почуло і тих, хто був біля нього і надихав його, і переніс їх в свої твори, які залишилися назавжди в історії української літератури.
Він був знайомий з найкращими людьми своєї епохи: кошовим Чорноморського війська Антоном Головатим, українським філософом Григорієм Сковородою, російським поетом і педагогом Василем Жуковським, генієм української літератури Тарасом Шевченком, істориком Миколою Костомаровим…
Одним з перших в українській літературі він звернувся до життя народу, писав про його болі та надії. Знаходив для цього точні, виразні слова і тим залишився назавжди в пам’яті народу, бо для чарівників слова немає забуття. Через віки, крізь бурі й затишшя, перепони і досягнення стелиться їм сонячна дорога до людських сердець, у безсмертя.


Основа – типове українське село, нічим не відрізнялося від інших українських сіл. Українське село – це ціла філософія буття українського народу. Недарма нищили українського селянина, бо розуміли, що без цього не можна поневолити український народ.
А тоді, на початку ХІХ століття, село Основа було як писанка, «садок вишневий коло хати», а сама хата біла із синіми віконечками. Господиня порається по господарству, чоловік відпочива після тяжкої праці у полі, а діти граються поруч.
Квітки були добрі пани, тому і людям біля них було легше, ніж у інших панів.
Як писав Григорій Квітка-Основ’яненко в листі до друга А.В. Владимирова від 4 березня 1812 року: «Живем часть в городе, часть на Основе…»
А один із Харьковщенків, Василь Макарович (1839–1877), був козачком у пана Основи і ріс разом з його сином-однолітком Дмитром Костянтиновичем Квіткою. Коли Дмитро Квітка поїхав працювати в Полтаву у Селянський Кредитний Банк, то відправився разом з ним і Василь Харьковщенко.


Не дивно, що були такі стосунки між паном і його козачком, бо кріпосне право на Україні фактично запровадила Катерина ІІ. До середини ХУІ століття на Україні було закріпачено усього до 20% селянства. Десь на такій межі воно було і в ХУІІ столітті, бо козацька війна під проводом Богдана Хмельницького допомогла багатьом селянам залишитися вільними. Селяни завжди могли, коли було потрібно, податися на Запорозьку Січ, тікаючи від запеклих кріпосників.
До речі такий цікавий факт: коли священика Кирилівської церкви (де народився Тарас Шевченко) Григорія Кошиця спитали, хто його парафіяни, то він відповів, що вони «з колишніх малоросійських задніпровських козаків». Тобто, навіть в закріпачених селах ніколи не забували, що вони були вільними людьми!
Тому класичного кріпацтва, яке було в Росії або в Польщі, на Україні не було. І хоча у Наддніпрянській Україні ХІХ століття основним соціальним прошарком було селянство, яке складало 93% всіх українців, але, на відміну від Польщі і Росії, вони складалися з двох окремих верств з різним правовим статусом: державних селян і кріпаків.
Державні селяни походили з різних верств населення, зокрема, з найбідніших верств козацтва, і обробляли землі, які належали державі. На Україні весь час точилася боротьба між селянством і поміщиками, яких досить обережно підтримувала держава, бо фактично саме на Україні постійно відбувалися виступи проти закріпачення, а коли виникала необхідність піти з панських земель, то у ХУІІІ столітті можна було піти на Запорожжя, а в ХІХ столітті, до відміни остаточно кріпацтва, на Кубань. Бо Кубанське козацьке військо зберегло певний ступінь автономії аж до падіння Російської імперії в 1917 році.
Мабуть, Харьковщенки були в 1861 році звільнені від кріпацтва, але ще не переведені на викуп, тобто, вони були особисто вільні, але не мали права розпоряджатися своєю землею. Тільки після польського повстання 1862–1864 рр. царський уряд терміново перевів усіх тимчасово зобов’язаних селян в розряд селян-власників.
Тому ми зустрічаємо Харьковщенків не тільки по старій пам’яті у Санкт-Петербурзі. Вони залишаються на Полтавщині і з’являються на Північному Кавказі. Розумні, роботящі люди своєю працею поступово піднімаються з соціальних низів.
Термін «піддані черкаси» відомий в російських документах з другої половини ХУ століття до першої половини ХУІІ століття. Так називали українських козаків. Після 1654 року почали їх в російських документах називати «малоросійські козаки».


До речі, Василь свого первістка назвав Дмитром (1859–1945). Сам Василь Макарович був міцної статури людина, як і всі Харьковщенки, у того свого родича, який поїхав колись у супроводі Катерини ІІ у Санкт-Петербург. Але прожив мало, за сімейними переказами надірвався на будівництві. Коли будував собі нову хату, то одна із стін «пішла», і, щоб вона не впала, а за нею і сама хата, він вперся плечима та тримав її до тих пір, поки робітники не підперли, та після цього почав харкати кров`ю і за кілька місяців помер. Залишилася вдова Стефанида Федорівна (1839–1914) із сімома дітьми.
Два сина Василя Макаровича Йосип та Михайло стали купцями другої гільдії. Йосип Васильович (1865–1941) торгував у Санкт-Петербурзі. Мав ресторан на Невському. На другому поверсі жив з сім’єю. Було п`ятеро дітей. Після революції повернувся в Корніївку, де і помер у бідності. Інший брат, Михайло Васильович (1866–1920), проживав у Ростові-на-Дону, почесний громадянин міста, два строки з 1909 року по 1917 рік був гласним (депутатом) міської Думи, очолював Думську комісію по створенню в Ростові університету.


Прапрадід Василь Макарович і прапрабабця Стефаніда Федорівна (1839–1914) поховані у Корніївці. Прадід Дмитро Васильович і прабабця Наталія Андріївна (1859–1944) теж поховані в Корніївці.
Харьковщенки розпорошилися по всьому світові. У прадіда Дмитра було троє синів і дві доньки. Старший Павло Дмитрович (1888–1940), вчитель української мови у Кременчузі, звинувачений в українському буржуазному націоналізмові, репресований у 1937 році, помер у Архангельську у 1940 році. Його дружина, Ніна Кирилівна Шуть (1902–1984), дочка офіцера царської армії зі Золотоноші, також репресована за український націоналізм на 5 років. Мали двох дочок. Старшу, Вікторію (1925 р.н.) забрали на роботи в Німеччину. Після звільнення додому не повернулася. Емігрувала до США. Подальша доля невідома. Менша дочка,Орина-Ірина (1929–1986), дружина директора ХТЗ, померла у Москві. Другий син, Михайло Дмитрович (1889–1933), коли за ним приїхали на чорному вороні арештовувати, кинувся під потяг і загинув. У нього залишилося четверо дітей: Антоніна (1917–2005), начальник технічного відділу якогось конструкторського бюро, і Лідія (1919–1998), викладач української мови і літератури, завуч школи, разом із матір’ю Варварою Неофітовною (1888–1953) переїхали до Запоріжжя. Син Володимир (1921–1944) загинув на фронті у Литві. Дмитро (1925 р.н.) служив у Середній Азії. Його доля і доля його дітей невідома. В сім’ї Дмитра Васильовича були ще дві дочки – Пелагея (1891–1974) і Меланія (1894–1977).


У Дмитра Васильовича був ще один син Петро (1898–1947). Він з початком війни залишався у Корніївці. Село було в окупації з 1941 по 1943 рік. Після звільнення села його, як і всіх чоловіків села, забрали до армії. Таких, як він, з найближчих сіл назбиралося близько 100 чоловік. Зброї та одягу ніякого не видали. Комбат погнав неозброєних людей на німців. Після цієї «атаки» в живих залишилося кілька чоловік, і серед них і Петро Харьковщенко. Він був поранений, стікав кров’ю, повернувся уночі додому у село. Через кілька днів був особистами заарештований як дезертир, засуджений до 15-ти років каторжних робіт і відправилений у ГУЛАГ. Там у Джезказгані (Казахстан) і помер 28 травня 1947 року.


Дозволяємо собі зробити наостанок і своє припущення відносно походження фамілії Харьковщенко. Як всяка таїна, вона може лежати на поверхні.
Якусь місцину на Україні завжди називають однаково: Жовківщина, Крижопільщина, Одещина, Херсонщина і, зрозуміло, що у нашому випадку буде – Харківщина, або по російські – Харьковщина. Звідси, той, хто живе на такій місцині – Харьковщенко. Тобто, син цієї землі, на який народився і звідки пішов у світи. Позаяк документально не підтверджено походження прізвища, воно може бути і таке.


Бережно торкаємось ми до родоводу Харьковщенків, виводячи на папері долі славних людей, які своєю діяльністю створювали Україну.
Кілька поколінь пройшло перед Вами, шановний читачу, кожний із своїми досягненнями і болями. На хвилинку ми зупинилися разом із сучасниками і підемо далі у майбуття, і серед них буде і славна галузка роду Харьковщенків.
Бо вони «…вибраний рід… народ святий… Хто покликав вас із темряви до дивного світла…», як сказано у Святому Письмі (Перше соборне послання Святого Апостола Петра, 2:9).


Вибрана бібліографія.

1. Радянська енциклопедія історії України, тт. 1–4. Київ, Головна редакція УРЕ, 1969–1972 рр.
2. Григорій Квітка-Основ’яненко. Твори у восьми томах, тт. 1–8. Київ, «Дніпро», 1968–1970 рр.
3. Павло Роберт Магочій. Історія України. Київ, «Критика», 2007 р.
4. Українське козацтво. Мала енциклопедія. Київ, «Генеза»; Запоріжжя, «Прем’єр», 2002 р.
5. Юрий Федосюк. Русские фамилии. Издание второе, исправленное и дополненное. Москва, «Детская литература», 1981 г.
6. Гимн любви. Трехтомное издание избранной лирики поэтов мира, том І, Лирика русских поэтов. Москва, «Молодая гвардия», 1991 г.
7. Б.Л. Бразоль. Царствование императора Николая ІІ 1894–1917 в цифрах и фактах. Минск, 1991 г.
8. Ивченко А.С. Вся Украина. Путеводитель, «Картографія», Киев, 2008 г.
9. Эйдельман Н.Я. Герцен против самодержавия. Секретная политическая история России ХУІІІ–ХІХ веков и Вольная печать. Москва, «Мысль», 1984 г.
10. Реєстр усього Війська Запорозького після Зборівського договору з королем польським Яном Казиміром, складений 1649 року, жовтня 16 дня і виданий по достеменному виданню О.М. Бодянським. Київ, «Козаки», 1994 р.
11. Решетилова И.В. В святой тиши воспоминаний. По материалам лирики и писем Николая Огарева. Москва, «Современник», 1990 г.
12. Русская и мировая литература. Хрестоматия для Х класса. Донецк, «БАО», 2004 г.
13. Прокофьев В.А. Герцен. 2-е издание, Москва, «Молодая гвардия», 1987 г. Серия «ЖЗЛ».
14. Г.Ф. Квітка-Основ’яненко. Зібрання творів у семи томах, том 7. Київ, «Наукова думка», 1981 р.
15. Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. Київ, «Либідь», 1995 р.
16. Євген Альбовський. Історія Харківського слобідського козацького полку. Ж-л «Прапор», №№7–10, 1990 р.
17. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. Харків, «Дельта», 1993 р.
18. Іван Ільєнко. Григорій Квітка-Основ’яненко. «Життя славетних». Київ, «Молодь», 1973 р.
19. Н. Сухова. Дары жизни. Книга о трех поэтах. А.А. Фет, Я.П. Полонский, А.Н. Майков. Москва, «Детская литература», 1987 г.
20. Л.Н. Большаков. Пошук заповітного. Спостереження, роздуми, знахідки. Київ, «Дніпро», 1985 р.
21. В. Пешков. Страницы прошлого читая… Воронеж, Центрально-Черноземное книжное издательство, 1972 г.
22. Матеріали з інтернету.