Йдемо за часом, як за плугом

Очерк про Тимофія Федоровича Михайлика, керівника на «Кольорметдіагностиці» в Запоріжжі. 1991 рік застав Тимофія Федоровича в тресті «Укркольорметремонт» на посаді начальника відділу головного конструктора. Вдалося отримати ліцензійну техніку в оренду з правом викупу, це була єдиною можливістю триматися на поверхні розбурханого економічного моря.

Вчені довели, що час має ще якісь якості, крім минулого, сучасного і майбутнього. Він може несподівано повертатися чи завмирати і стояти собі загадково на одному місці, дивуючи своєю поведінкою пересічних громадян або стрімко летіти вперед, залишаючи далеко позаду себе непідготовлених до такого розвитку подій розгублених людей.
Щось подібне до цього відбулося у 1991 році на теренах великої країни під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік. Для багатьох її громадян розвал цієї держави був повною несподіванкою. Така міцна економічно і ідеологічно, на перший погляд, велика країна і… миттєво розвалилася на окремі суверенні держави.
Не оминув цієї розгубленості від несподіваного розвитку подій і Тимофій Федорович. Та було від чого розгубитися. Велика, міцна, самодостатня країна, яка боролася за мир у всьому світі, створюючи одну із найміцніших на землі військову потугу, озброєну найсучаснішою і найпотужнішою воєнною технікою, з авангардом однодумців, згуртованих у щільні шеренги однієї, всеперемагаючої партії, і – раптом все зникло! Ні партії, ні економіки, ні єдиної мети, побудувати для всіх без винятку, світле майбутнє – комунізм. Люди залишилися на самотині із своїми проблемами, в той час коли навколо відбувалися якісь незрозумілі процеси і молода країна під красивою назвою Україна нерішуче тупцювалася на місці, не розуміючи, що робити далі.
Але в науці, в тому числі і суспільно-економічних, все рано чи пізно стає на свої місця. Незрозумілі, на перший погляд, явища вивчаються, їм дається пояснення і ті знання, які мають дослідники, поступово стають надбанням усіх громадян. Єдине тільки, що той, хто вперто не хоче приймати пояснення, залишається із старими поглядами, продовжує вірити, що Земля розташована на трьох китах, які пливуть у безмежному Океані. Але це вже їхня особиста справа, хоча вони від цього в першу чергу і потерпають!
Стало зрозуміло, що демократія і приватна власність, це основа для створення демократичного суспільства, яке, в свою чергу, дбає про кожного без винятку громадянина цього суспільства. Люди в бувшому Радянському Союзі раптом побачили, що коли вони в злиднях, голоді будували світле майбутнє, увесь світ навколо них вже давно жив саме в цьому майбутньому. Парадокс!
Виявилося, що Радянський Союз створював свою надзвичайну військову потугу за рахунок пересічного громадянина, тому в країні був постійний дефіцит самого необхідного, існували спеціальні розподільники, де члени партії могли придбати те, що в нормальній демократичній країні кожний її громадянин міг купити в першому ліпшому магазині.
Але виникає питання, чому так важко, вже 17 років, йде в Україні та інших бувших радянських республіках становлення нового демократичного суспільства? Пояснення досить просте. Уявіть собі, що після розгрому фашистської Німеччини при владі залишилися б нацисти і очолили відбудову післявоєнної Німеччини. Можна тільки здогадатися, де б була зараз ця країна. Отак і у нас. Люди, які ненавидять незалежну Українуя. знаходяться в перших лавах її будівничих. Та процес йде в незворотному напрямкуя. хоча й чиниться шалений опір намаганням побудувати в Україні демократичне суспільство.
Треба було в свій час відсторонити бувших партійних діячів від влади, але суспільство не спромоглося це зробити. Тому і потерпаємо. Партійна номенклатура не могла вирішити ні одного питання, яке ставило перед нею життя.
Тимофію Федоровичу довелося в свій час цілий тиждень мешкати в готелі Біловезької Пущі, і, коли вона в 1991 році стала відома на увесь світ, він уявляв собі, як це відбувалося там, як з’їхалися туди керівники трьох молодих країн і підписали договір про денонсацію Радянського Союзу.
Починалося життя з чистого листа. Що робити? Як діяти? Багато людей розгубилися, інші, використовуючи те, що знаходилися біля важелів влади, почали приватизувати власність, яка на певний час була безгосподарною. Одночасно для багатьох підприємств треба було налагоджувати нові економічні зв’язки, не завжди цей процес йшов успішно. Швидко стало зрозумілим, що людина повинна сама себе забезпечувати і не розраховувати на державу. У тих, хто швидко це зрозумів, справи поступово пішли на краще.
1991 рік застав Тимофія Федоровича в тресті «Укркольорметремонт» на посаді начальника відділу головного конструктора. У відділі працювало біля п’ятдесяти конструкторів, які розробляли всю проектну документацію для ремонтних управлінь тресту. Він виконував ремонт технологічного обладнання підприємств кольорової металургії півдня України і Північного Кавказу. Відповідно і РБУ тресту створювалися по місцю розташуванню заводів: Запоріжжя, Миколаїв, Вільногорськ Дніпропетровської області, Владикавказ. Роботи було досить, відряджень теж. Трест працював по західному зразку, по системі спеціалізованого ремонту. І все було на перший погляд гаразд: заробітну платню отримували вчасно, бази відпочинку будували, і у санаторії їздили по путівкам. Тільки московські головкоми дивилися і корегували, щоб у всіх було все однаково, для замовників і підрядників. Але, як відомо, система покою, яка не стимулює рух уперед, непомітно перетворюється у звичайний застій. А застій – це порожні полиці і великі черги за самим необхідним.
Але вихід завжди є, треба його або знати або шукати. Був він і на початку 90-х років, коли розсипалася велика країна. Треба було кожного робітника зорієнтувати на роботу на себе, на свою сім’ю. Бо тільки так зусилля однієї людини перетворювалися у благо для всієї країни, те, на що не зважали керівники бувшої держави.
Та виявилося, що на це треба час. Бо економічні зв’язки, які існували в Радянському Союзі, перервалися, тому що зупинився єдиний економічний процес, скерований на військову потугу. Заводи та фабрики залишилися на самотині, треба було в сучасному бурхливому економічному морі випливати кожному окремо. І тут багато залежало від кадрів, хоча цей процес був ускладнений тим, що суспільна власність на якийсь час опинилася нічия і багато людей з партійного та комсомольського оточення не втрималися і почали відщеплювати для себе, забираючи у свою власність те, що було створене зусиллями кількох поколінь радянських людей.
Заводи-замовники скорочували виробництво, багато продукції виявилося не затребуваною, прибутковість була мінімальною або зовсім нульовою. Багато керівників розгубилося, не знали, як виходити із скрутного становища. Тимофій Федорович досить швидко зрозумів, що, використовуючи заводське обладнання, можна запропонувати послуги усім бажаючим і особливо тим, хто не склав руки і пливе по течії, а хто хоче вийти на нові виробничі відносини.
І виявилося, що таких багато. Одначе потрібно було, щоб існувати далі, Тимофію Федоровичу вирішити, як мінімум три проблеми. По-перше, знайти свою нішу на діючих заводах, тобто запропонувати те, що необхідно замовнику. Бо інакше він відмовиться платити гроші, а якимсь чином надавити на замовника тепер немає ніякої можливості, крім запропонованих послуг. По-друге, закупити необхідне обладнання, потрібне замовникам для виконання договірних об’ємів робіт. Але де знайти кошти? По-третє, треба було укомплектувати спеціалістами штат маленький, але мобільний для виконання робіт на різних виробництвах та в різних містах і одночасно універсальний, який може виконати широкий діапазон дій і, головне, якісно і міг взаємозамінювати один одного.
Незважаючи на ці перепони, Тимофію Федоровичу вдалося їх подолати. Були укладені договори з кожним заводом-замовником: електролізним, вогнетривким, титано-магнієвим та іншими. Тут зіграв велику роль головний інженер Запорізького алюмінієвого заводу Іван Павлович Сова, бувший робітник Тимофія Федоровича, до якого він відносився з великою повагою.
Вдалося також отримати ліцензійну техніку в оренду з правом викупу від деяких заводів і установ, що для початківців була єдиною можливістю триматися на поверхні розбурханого економічного моря. Тільки через три роки вони були більш менш озброєні необхідним.
А ось із колективом виконавців, як не дивно, були найбільші ускладнення. Справа в тому, що радянська система виробництва відбила у робітників ініціативність, потребу добре і швидко працювати, так би мовити, працювати на кінцевий результат. Тому спочатку від заводів-замовників були скарги, що робітники працюють довго і неякісно. Звідси і затримки з виплатою грошей по договорах і таке інше. Але скоро люди зрозуміли, що працюють на себе, як зробив так і отримав; довго і неякісно працюєш, отримаєш пізніше і небагато. І тоді в колективі залишилися тільки ті, хто зрозумів, що нові часи вимагають нового відношення до праці. Що часи, коли було «все вокруг колхозное, все вокруг мое», на щастя, назавжди закінчилися. Швидко і якісно виконав роботу, швидко і повністю отримаєш те, що записано у договорі. Люди почали самі собі шукати роботу.
Про мале підприємство «Кольорметдіагностику» можна писати багато, і це буде цілком слушно. Але головне те, що майже всі напрямки діяльності малого підприємства, яке очолює і досі Тимофій Федорович, взяли на озброєння відповідні заводські служби ДАЗу. Це красномовно підтверджує те, що і тут Тимофій Федорович Михайлик обігнав час.
Той час, про який ми вже писали, що він не стоїть на місці, то швидко біжить уперед, як у випадку із «Кольорметдіагностикою». То повертається назад, туди, до батьківського саду, і малий Тіма босими ногами відчуває тепло рідної землі, то завмирає на мить, коли біля Тимофія опиняється дівчинка Валюша; здавалося на мить, а вийшло на ціле життя, до тої сумної хвилини, коли вона пішла від Тимофія Федоровича назавжди, залишивши у нього незагоєну рану.
Отакий він, цей Час, невблаганний і одночасно терплячий, швидкий та іноді повільний, в який втискується все наше життя і життя тих, хто нас оточує, любимих, дорогих для нас людей і знайомих і малознайомих, хто випадково зустрівся нам на великій життєвій дорозі…

11.04.2008 р.


Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 19036 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Очерки
  • Читателей: 311
  • Комментариев: 3
  • 2021-07-01

Стихи.Про
Очерк про Тимофія Федоровича Михайлика, керівника на «Кольорметдіагностиці» в Запоріжжі. 1991 рік застав Тимофія Федоровича в тресті «Укркольорметремонт» на посаді начальника відділу головного конструктора. Вдалося отримати ліцензійну техніку в оренду з правом викупу, це була єдиною можливістю триматися на поверхні розбурханого економічного моря.
Краткое описание и ключевые слова для: Йдемо за часом, як за плугом

Проголосуйте за: Йдемо за часом, як за плугом



  • Виталий Шевченко Автор offline 2-07-2021
Я горжусь что был знаком с Тимофеем Федоровичем Михайликом. Без лишнего пафоса скажу, что на таких земля держится. Мне удалось написать о нем несколько очерков. Постараюсь их поместить на сайте. Удивительный человек!
  • Светлана Скорик Автор offline 3-07-2021
Да, я помню, Вы помещали "Втечу дев’ятирічного хлопчика з ГУЛАГу". Но теперь, благодаря этому очерку, стал более понятным его дальнейший путь.
  • Виталий Шевченко Автор offline 3-07-2021
Да, это он. Найду очерк - помещу и будет видно, что он за человек.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: