Приборкувач крилатого металу

---

Якось так вийшло, мабуть, тоді по особливому зійшлися зірки на небі та ще й по велінню Господньому, що малий хлопчина з села Микольського Першого, Тіма Михайлик, який дуже любив батьківський фруктовий сад, одного дня зупинився перед будинком Дніпровського хіміко-алюмінієвого технікуму, що був розташований на Шостому селищі, де тепер тиха та спокійна вулиця Трегубенка перетинає стрімкий і гомінливий проспект Леніна. І захопився побаченим і почутим, а захопившись, здав документи в приймальну комісію технікуму. Це був час, коли пролетаріату підкорялися найнедоступніші вершини. Але заразом і час, коли довідка про соцстан закривала, як шлагбаум на залізниці, шлях у майбутнє. Та Тіма вже залишив свою небезпечну довідку про соцстан («син батька, якого розкуркулено і вислано за межі України») у Гуляйпільскому педагогічному технікумі, куди його таки з-за неї не прийняли, а приніс нову, з заводу «Комунар», в якому він вже працював після закінчення школи ФЗН складальником.
Та молодість не зациклюється на небезпечних питаннях, вона просто йде вперед. Так і Тіма Михайлик, здав іспити і був зарахований студентом цього навчального закладу.
Кожний, хто стояв перед щойно вивішеними списками тих, хто був зарахований і де є його прізвище, зрозуміє почуття хлопця. Почалося цікаве та одночасно і відповідальне, бо вчишся для себе, студентське життя, лекції, практичні заняття, семінари, праця над книгою у затишному залі бібліотеки… А у вільний від навчання час підробляли вантажниками, щоб заробити якусь копійчину і тим полегшити собі життя. Приходив до них татарин Захар Іскандаров, який працював ливарником на алюмінієвому заводі, він мав зв`язок із овочевими базами. Коли до них приходили вагони чи баржи з овочами і фруктами, Іскандаров кликав студентів, і ті охоче йшли їх розвантажувати. І всі були задоволені, бо кожний робив своє і для себе. Захар Іскандаров не загубиться на велелюдних шляхах буття, стане в свій час кавалером орденів Леніна і двох Трудового Червоного Прапора.
Час проходив швидко і насичено під керівництвом досвідчених викладачів директора технікуму Литвака Рафаїла Ісаковича, завуча методчастини Клавдії Олександрівни Зайцевої, хіміка Хроменка, викладача російської мови і літератури Івана Івановича Солунського, математика Матюхи. На жаль, останні троє будуть репресовані. Але в пам`яті їхніх учнів вони залишилися назавжди.
Саме тоді закладалися основи знань та навиків нової для країни професії робітника-алюмійника, якою так чудово оволодів Тимофій, і це позначилося на всьому його подальшому житті. Час на дворі був непевний, країна котилася в лабети світової війни, і склалося так (мабуть, знову на небі зірки непомітно підійшли і розташувалися відповідно до волі Господньої), що закінчення технікуму, направлення на роботу на Уральський алюмінієвий завод в м. Кам`янськ-Уральський, початок війни сплелися в тугий вузол буття, в якому опинився молодий робітник.
Алюмінію немає в природі в чистому вигляді. Він входить складовою частиною в осадочну гірську породу під назвою БОКСИТИ, що складається в основному з гідроокисів алюмінію, а також окису кремнія і заліза та різних домішок. Звичайна кількість окису алюмінію в бокситах не перевищує 35 – 50 відсотків. Це – основна руда алюмінію. З нею виробляють глинозем, тобто окис алюмінію, а вже з глинозему сам алюміній.
Чому, незважаючи на такий складний шлях видобування, займаються виплавленням алюмінію? Тому, що фізичні та хімічні якості його сплавів вищі за залізо, він не піддається корозії, а деякі сплави з алюмінію за своєю стійкістю наближаються до сталі. Алюміній в народному господарстві незамінний. Він є скрізь. Але його немає у чистому вигляді. Тому його треба так складно виплавляти.
Найтяжчі місяці війни (1941 – початок 1942 рр.) Тимофій Михайлик працював старшим робітником на Уральському алюмінієвому заводі. Але, мабуть, вже тоді, на самому початку трудового стажу, він виявив неабиякі якості працівника, став потрібним у виробництві, бо одинадцять разів (!) відправляли його на фронт і одинадцять разів приходили з заводу і знімали Тимофія з теплушки, і тільки коли він став працювати звільненим комсоргом ЦК ВЛКСМ на заводі, його перестали забирати на фронт.
Він очолював (у 21 рік) велику комсомольську організацію, 5000 комсомольців, більшість з яких були фезеушники. Під керівництвом і за порадами директора заводу Славського Ю. П. займався створенням і організацією роботи комсомольсько-молодіжних бригад, а було їх більше ста. Були місяці, коли приймали в комсомол по 100 чоловік зразу. Молодь була кмітлива, швидко підвищувала розряди. Так, наприклад, один із тодішніх фезеушників, Петров, став досвідченим бригадиром, в майбутньому Герой Соціалістичної Праці. Потім на ДАЗ приїхали саме ці бригади, які мали неоцінений досвід. Вони так і залишилися на заводі. Серед них хотілося б згадати Меньшова С. С., Никанорова М. І., Колдіна Б. І. Громадської роботи було багато – соцзмагання, суботники, змагання «Хто кращий по професії» і багато чого іншого. Тільки і встигай все організувати, скрізь побувати, виконати планові завдання. Треба було ще вести точний облік роботи кожного працюючого, щоб обгрунтовано видавати комсомольцям талони УДП (поліпшений додатковий пайок) або, як жартували комсомольці, – «Умреш Днем Позже». Залежно від роботи, одним виділяли талон на один день, іншим – на цілий тиждень.
Ось тоді серед комсомольців, які допомагали йому в роботі, він примітив стриману, спокійну Валю Сумарокову. Спочатку вона допомагала йому вести, а потім оформляти протоколи комсомольських зборів, і сталося якось так непомітно, що присутність її поруч стала для Тимофія потрібною і важливою. А через рік, у 1943 році, вони одружилися.
Першу комсомольську бригаду електролізного цеху, якій було присвоєно звання фронтової, створив саме він, комсорг цеху Тимофій Михайлик. Як згадував міністр кольорової металургії П. Ф. Ломако, таких фронтових бригад, які об`єднували 1200 молодих комсомольців-патріотів заводу, було 114. Особливо добре працювали в електролізному цеху бригади Олексія Пєшкова та Володимира Філатова. Їхні бригади виплавили металу стільки, що перевиконали свій підвищений план, давши металу на 10 літаків більше. Що це для воєнного часу, зрозуміло і без коментарів. Серед інших комсомольців вирізнявся начальник комсомольсько-молодіжної зміни глиноземного цеху Леонід Рудаков, який в майбутньому виріс до директора Ачинського глиноземного заводу.
Перед ним відкривалася комсомольська кар`єра, тим більше, що робив протекцію сам директор заводу Славський Юхим Павлович, майбутній міністр всесоюзного уряду. Але Тимофій зрозумів, що краще не ризикувати, десь, при якихось чергових заповнень обов`язкових анкет, може випливти його «сумнівне» соціальне походження, і тоді не тільки кар`єрі, а й нормальному людському існуванню настане кінець. Та й складний електрохімічний процес виробництва крилатого металу вимагав глибоких доскональних знань. Це Тимофій, постійно знаходячись в цехах, швидко зрозумів. Тому він поїхав до Північної Осетії вчитися до Північно-Кавказького гірничо-металургійного інституту у м. Орджонікідзе, тепер це Владикавказ, який і закінчив у 1948 році.
Час був важкий, кінець війни та повоєнне напівголодне існування, але вони були молоді, а попереду ціле життя. Збереглися в пам`яті гарні люди, які їх оточували на Північному Кавказі. В першу чергу треба згадати завідуючого кафедрою кольорових металів професора Євгена Івановича Жуковського, учнем якого вважає себе Тимофій Федорович і у якого він вчився алюмінієвому виробництву. Після закінчення інституту молода сім`я поїхала працювати на Волховський алюмінієвий завод. А вже через рік, в 1949 році, за наказом Міністра кольорової металургії, Тимофій Михайлик був переведений до Запоріжжя на пусковий об`єкт – Дніпровський алюмінієвий завод. Так Тимофій повернувся до свого рідного міста. Його, як і всіх прибулих, зустрів директор заводу Омелян Андрійович Сінченко.
– А-а-а, старий знайомий! – посміхнувся директор. Дійсно, Тимофій зустрічався з ним ще до війни, коли на магнієвому заводі проходив виробничу практику, а Омелян Андрійович був там директором. Запам`ятав! Було приємно це відчути, бо повернувся на завод наче додому.
Омелян Андрійович Сінченко для історії Запоріжжя є знаковою фігурою. Тепер, на жаль, трохи забутою. Повернувшись у Запоріжжя зразу же після визволення, він деякий час працював завідуючим промисловим відділом обкому партії, а потім його направили директором алюмінієвого заводу, який треба було підняти з руїн. На цій посаді він пропрацював до 1955 року, коли на заводі сталася аварія і Омеляна Андрійовича звільнили з посади. Та все ж саме з його ім`ям пов`язана відбудова заводу. Також з його подачі був побудований на Шостому селищі прекрасний палац ім. Кірова алюмінієвого заводу, який і досі вражає своєю красою чисельних відвідувачів.
Одночасно Омелян Андрійович домігся, щоб найкращі ділянки у центрі міста були відведені для майбутніх будинків алюмінієвого заводу, де б мешкали його робітники. Це ділянка на лівій стороні проспекту Леніна від вулиці 12 квітня і до проспекту Сталеварів, а інша ділянка трохи далі – від бувшого партійного архіву і до вулиці Гагаріна, вся права сторона вулиці 40 років Радянської України. Багато часу спливло з тих пір, але стоять будинки, які побудував директор заводу для своїх працівників. Дивна річ, як для теперішніх часів.
Тепер, оглядаючись на час, що минув, Тимофій Федорович згадує Славського Юхима Павловича добрим словом, він вважає його своїм вчителем. Вольова людина, вмів упроваджувати в життя всі рішення, які необхідні для виконання виробничих планів (в умовах війни це було дуже важливо), і одночасно знаходив можливість всіх вислухати, а потім прийняти рішення.
Показовим у цьому відношенні був випадок із Павлом Даниловичем Слєпковим. Павло Данилович належав до тієї маленької когорти спеціалістів, яких в алюмінієвій промисловості називали «золотими кадрами». Високого рівня фахівець, по своїм розумовим здібностям був вище тих, хто його оточував, ерудит, з почуттям гумору, а відомо, що людина з гумором поганою не буває.
Оце тільки коли вступав у партію, приховав, що його двоюрідні брати Олександр та Василь Слєпкови проходили по сфальсифікованій справі «антипартійної контрреволюційної групи правих Слєпкова та інших («бухарінська школа»)». В жовтні 1932 р. – квітні 1933 р. без санкції прокурора було заарештовано 38 чоловік, які належали до молодої радянської інтелігенції. Єдиний їхній недолік був той, що це були люди мислячі, мали на все свою особисту думку, намагалися її відстоювати у тоталітарній системі, яка набирала обертів. Так, наприклад, один з них, Олександр Миколайович Слєпков народився в 1899 р. в місті Рязані, у сім`ї вчителя. В 1921 році закінчив Комуністичний університет ім. Я. М. Свердлова, в 1924 р. – Інститут червоної професури. Викладав у вузах. В 1924 – 1928 рр. працював у газеті «Правда» та журналі «Большевик». Він також був автором багатьох праць по історії партії. В 1936–1941 рр. тридцять із них, у тому числі і обоє брати Слєпкова П.Д., були розстріляні. Тому зрозуміло, що сам Павло Данилович ходив постійно по лезу бритви. Та все ж хтось зумів докопатися до цього, і Павла Даниловича виключили з партії і зняли з посади начальника і перевели робітником. Але коли Дніпровський алюмінієвий завод евакуювався на Урал і там почали негайно будувати другу чергу виробничих потужностей, то на щойно збудований електролізний цех №2 Славський призначив начальником цеху саме Слєпкова.
Він бачив можливості цієї людини і розумів, що той забезпечить виконання всіх виробничих завдань. І не помилився. Але коли Юхима Павловича перевели працювати в Москву, то його наступники знову звільнили Павла Даниловича. Він повернувся з евакуації з заводом до Запоріжжя і працював начальником дільниці в електролізному цеху до самого виходу на пенсію. Його вже нема серед нас, як і Славського Юхима Павловича, але те, що вони зробили в алюмінієвій галузі, залишається постійним дороговказом для наступних поколінь молодих працівників.
На перших порах Тимофія Федоровича весь час умовляли перейти на партійну роботу. Навіть другий секретар обкому партії Володимир Володимирович Скрябін якось протримав його в своїй прийомній до двох годин ночі, тоді всі керівники працювали уночі, беручи приклад з Й. В. Сталіна, але після бесіди з Михайликом наказав своїм підлеглим більше його не чіпати. У ньому бачили перспективного партійного керівника, бо він очолював великі комсомольські організації двох алюмінієвих заводів: Уральського до інституту, а пізніше, після закінчення навчання, – Волховського. Саме на Волховському заводі його висунули членом Ленінградського обкому комсомолу, і йому довелося кілька разів виступати на комсомольських форумах в Смольному та Таврійському палаці, таким чином доторкнутися до самої історії. Саме тоді його помітив і почав підтримувати секретар ЦК ВЛКСМ Михайлов М. О. Тимофій Федорович зумів довести власну думку, що користі від нього на виробництві буде більше. І час показав, що він не помилявся. Саме тоді він почав розуміти, що в партії відбувається щось не те. І вибрав інший шлях.
За десять років роботи на заводі йому стало все там близьке і рідне – ця вогненна маса, яку треба було у складних умовах приборкати і направити на виплавляння мирного металу, повсякденні і повсякчасні турботи про забезпечення безперервного виробничого процесу всім необхідним. Так поступово ріс він, переступаючи з сходинки на сходинку виробничої драбини, від старшого робочого, начальника зміни, заввідділом техніки безпеки, заступника начальника цеху до начальника електролізного цеху, цього заводу у заводі, де тільки робітників було біля 3000, основного цеху, на який фактично працював увесь завод. Необхідно нагадати, що на заводі до того часу діяли два електролізних цеха, електроливарний цех та цех спецмонтажу і окреме складське господарство. Все це об`єднали в один електролізний цех, на чолі якого став Тимофій Федорович. Можна собі уявити масштаби його роботи!
У Тимофія Федоровича накопичувався велетенський досвід, він, як той диригент, що керує симфонічним оркестром і миттєво відчуває, який його оркестрант виконав свою партію не так і від цього фальшує увесь оркестр. Він спирався на перевірені кадри, які допомагали в роботі і поділяли його погляди на алюмінієве виробництво. Це в першу чергу начальник дільниці Кислий Сидір Семенович та бригадир Рутковський Станіслав Михайлович. Треба також згадати начальників дільниць Музиченка В. В., пізніше став Героєм Соціалістичної Праці, Казанцева П. Д., Когута О. Н., Головатенка К. А. та інших.
Тимофій Федорович сам поступово перетворювався у «золоту кадру» алюмінієвої промисловості, якому ціни немає. З 1955 року він начальник електролізного цеху, вже в 1961 році нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Це не випадково, бо саме з цього часу Тимофій Федорович почав реалізовувати свої ідеї.

В 1955 році група інженерно-технічних працівників на чолі з Михайликом Т. Ф. запропонувала ввести в агрегати такі конструктивні зміни, які б дозволили підняти навантаження струменем, а отже збільшити продуктивність електролізерів. Зробити це пропонувалося без значних витрат та без відключення обладнання. Суть ідеї полягала у розширенні перетину аноду та значному збільшенні шахти електролізера. Коли через п`ять років, у 1960-му, закінчили цю роботу, то виявилося, що продуктивність електролізних ванн зросла на 14,5 відсотків, собівартість алюмінію у порівнянні з 1958 роком, зменшилась на 15,7 відсотків.
Та Тимофій Федорович на цьому не заспокоївся. Він вже виношував нові плани. Про це досить докладно у своїй статті «Три бойових роки», видрукуваній у газеті «За алюміній» (29 січня 1959 року), сказав головний інженер заводу Володимир Іванович Рущук: «Нова технологія, яка виключає одну з трудомістких операцій – зняття вугільної піни, – що розроблена начальником електролізного цеху Михайликом Т. Ф., а також перші досліди по безперервному постачанню ванн глиноземом дозволяють цілком обгрунтовано вважати, що дуже скоро прийде той час, коли електролізер стане автоматизованим агрегатом».
Було підраховано, що лише за рахунок скорочення трудових витрат завод зекономив за рік 2134000 старими карбованцями, бо пропозиція Тимофія Федоровича не тільки скоротила трудові витрати та обробку електролізних ванн, але і дала можливість понизити витрати дорогого електроліту, тобто фтористих солей. Економія ж цієї сировини по самим приблизним підрахункам дала додатково заводу біля 2,5 млн. карбованців прибутку.
В розрахунках економічної ефективності від впровадження технології електролізу алюмінію без зняття вугільної піни не врахована головна стаття економії – економія фтор солей в процесі електролізу – біля 1000 тонн на рік, які раніше засмічували повітряний басейн міста.
Нова технологія впроваджувалася з листопада 1958 р. по травень 1963 р. Значне скорочення витрат дорогих (280 крб. за тонну) фтористих солей в 1959 і наступних роках пояснюється впровадженням технології електролізу алюмінію без зняття вугільної піни. Тут якраз доречно згадати людей, з якими працював Т. Ф. Михайлик і які допомагали йому в його винахідницькій діяльності. І першого треба згадати Сергія Спиридоновича Меньшова.
Його відібрав серед чисельних кандидатів і привіз до Запоріжжя з Уралу Слєпков П. Д. І, як виявилося, не помилився. Трудомісткий процес одержання алюмінію сам по собі безпомильно виділяє відданих справі людей, які віддають всього себе цьому дивовижному металу. Таким був саме Серьожа Меньшов. Він не просто самовіддано працював, а дуже красиво це робив. Його рухи руками, нахил тіла, постійні зміни робочої постави завжди звертали на себе увагу. Коли Тимофій Федорович йшов повз його бригади, йому завжди хотілося зупинитися і милуватися роботою Серьожи, як у нього легко і точно потрапляє металевий брухт у потрібне місце, як він красиво формує кірку електроліту, підсипуючи лопатою глинозем або готує місце для виливання металу. Тому не дивно, що він був швидко помічений і призначений бригадиром. Без відриву від виробництва закінчив середню школу, а потім і металургійний інститут і був призначений змінним майстром. Але кар`єри він не робив, йому подобалося те, що він гарно і красиво виплавляє метал. Сергій Меньшов ніколи не відмовлявся, коли його направляли на відстаючу ділянку, він там швидко налагоджував роботу, і ця ділянка переставала тягнути цех назад. Тоді наставала черга іншої ділянки, і Меньшов із посмішкою йшов туди.
Так він непомітно для себе та оточуючих проробив у електролізному цеху тридцять років, до виходу на пенсію. А ось із орденом якось не склалося: чи хтось його обійшов, чи десь загубилися документи на подання, а Сергій Спиридонович не вмів вчасно нагадати про себе, тому заслужена нагорода не знайшла свого героя… Але в житті таке буває дуже часто. Він ще встиг проробити 20 років на посаді директора заводської бази відпочинку на азовському узбережжі, але вже в нові часи дружині нового директора С. С. Меньшов чимось не сподобався, і вона натуркотіла своєму чоловікові, і той звільнив Сергія Спиридоновича… Часи тепер помінялися, і хто тепер впізнає в старій, сивочолій людині отого талановитого хлопця біля алюмінієвої печі! Та саме про нього і таких, як він, і написав свій знаменитий роман «Собор» Олесь Гончар. І це найвища нагорода для людини.
Далі необхідно розповісти про ще одного товариша по службі Тимофія Федоровича: це Кислий Сидір Семенович, начальник ділянки № 2, де в основному і проводилися досліди над алюмінієм. І треба підкреслити, що проводилися вони одночасно з усіма роботами, пов`язаними із виконанням виробничого плану і де Тимофій Федорович був завжди на перших місцях. Досліди йому не заважали, а навпаки, допомагали краще виконувати свою роботу. Сидір Семенович Кислий належав до отих «золотих кадрів» алюмінієвої промисловості, про яких вже йшла мова. Мав багату життєву та виробничу біографію, учасник Великої Вітчизняної війни, повернувся з фронту з нагородами, які прикрашали його груди. В свій час, перед захопленням Запоріжжя німцями, евакуював завод на Урал, тепер відбудовував його. Не маючи вищої освіти, він тим не менше мав чуття на нове, прогресивне і вмів його впроваджувати у життя. Кращого помічника, ніж Сидір Семенович, Тимофію Федоровичу і годі було шукати! Тому, починаючи досліди, Тимофій Федорович зупинився саме на ділянці № 2 Кислого С.С.
Його ділянка стала тим полігоном, де ставилися досліди, відпрацьовувалися нові пропозиції, шліфувалися винаходи. Спочатку це робилося на одному електролізері, потім на електролізерах всієї бригади, а на завершення – вже на всіх агрегатах виробничої ділянки, яка працювала, як і всі інші, без потурань та скидок на досліди. Сидір Семенович підібрав навколо себе людей, які працювали в нього як одне ціле. Тут не можна не пригадати добрим словом бригадирів Рутковського Станіслава Михайловича та Бориса Колдіна. Рутковський теж воював, повернувся з фронту пораненим, накульгував на ліву ногу, а Борис Колдін був із тих уральських комсомольців, які приїхали до Запоріжжя відновлювати алюмінієвий завод та так і залишився тут на все життя. Ще треба пригадати ланкового Віктора Миколайовича Кряквіна, який в майбутньому закінчить вечірню школу та інститут і буде працювати у відділі головного енергетика заводу. Ось ті люди, які допомагали Тимофію Федоровичу у його дослідах.
Самим вузьким у створенні алюмінію було зняття вугільної піни під час плавлення. Вона виконувалася з відкритої поверхні розплаву з температурою до 1000 градусів за Цельсієм в зоні інтенсивного газовиділення і утворення куряви. Причому робота виконувалася в спеціальних касках і на кожній обробці, а їх тоді робили три–чотири щоденно на кожному електролізері. Ця обов`язкова процедура і заважала подальшій механізації і автоматизації виробничих процесів. Треба було щось робити, бо, не вирішивши цю проблему, не можна було рухатися вперед.
У Тимофія Федоровича виникла думка спробувати випалювати частки вуглецю під кіркою електроліту не знімаючи їх разом із розплавом. Своїми роздумами поділився зі Сидором Семеновичем Кислим. Вирішили спробувати. Наказав підвести балон із киснем до корпусу №2 з тильної сторони якраз навпроти ванни №174, щоб було небезпечніше. Але кисень вдувати в закриту зону при температурі біля 1000 градусів – це дуже ризикована справа. Ніхто ніколи ніде цього не робив. Як це буде відбуватися – уявити собі важко. Якщо буде вибух, то прийдеться розпрощатися з усім. Але вже балон підкотили, шланг підключили, патрубок укрутили. Народ, як завжди у таких випадках, зібрався, хоча Тимофій Федорович думав, що експеримент проведе тільки разом із Сидором Семеновичем Кислим. Стоять. Дивляться. Чекають. Що буде? А сумніви роздирають – вийде чи не вийде? Передбачливо зібрали піну і розпечений ящик виставили за вікно корпусу, так безпечніше. Тимофій Федорович пустив кисень, зразу же виник красивий феєрверк вуглецю, що іскрить. Щось подібне до того, коли роздувають вогнище. Тільки набагато небезпечніше, бо кисень був під тиском! Але гарний початок надихнув. Посмілішавши, Тимофій Федорович наказав людям залишатися за стінами а сам, переплигнувши через вікно (за ним пішов Сидір Семенович), підправив вогники в кірці електроліту, щоб покращити тягу газу під кіркою. Після цього дав команду відкрити кран. Власноручно направив патрубок на вогник, що вибивався. Він збільшився, і стало зрозуміло, що можна ввести кисень під кірку. Потихеньку протягнув струмінь кисню по поверхні електроліту, вигоряння вуглецю йшло по всій поверхні, і в кілька хвилин електроліт очистився від вугільної піни. Вперше не ручним способом! Історична мить! Ніде у цілому світі цього ніхто ще не робив. І зразу же стало зрозумілим, що цей процес регульований. Почала справа потроху рухатися вперед, і вдалося цілу бригаду електролізерів С. М. Рутковського перевести на технологію виведення піни за допомогою кисню замість ручної праці. Але одночасно з`ясувалося, що на нього йде дуже багато кисню, і, щоб забезпечити виробничий процес, приходилося постійно конфліктувати із постачальниками. Треба було для вирішення проблеми шукати інший шлях. Новий спосіб не вдалося впровадити в життя, але він допоміг вийти на ідею виведення вугільної піни технологічними засобами за рахунок оптимального поєднання усіх параметрів процесу. Так виникла технологія без зняття вугільної піни, яка дала заводу в 1959 – 1962 рр. біля 5 млн. крб. в рік додаткового прибутку. Як обмін досвіду вона мимовільно розповсюдилась на всі заводи галузі, де місцеві Ползунови приписували відкриття собі. Та автор цим не переймався, йому важливо було довести цю технологію до автоматизму та впровадження її у виробничий процес. Головне, ця нова технологія створила можливості до подальшого вдосконалення виробничого процесу. Ось тоді і виникла ідея не руйнувати кірку електроліту а вводити під кірковий обшир для безперервного автоматичного постачання електролізерів глинозем. В результаті досліджень з`явилися пристрої, які постачали глинозем під час безперервного автоматичного живлення електролізерів. Ця ідея пізніше була оформлена документально як винахід. Тоді ж, в 1961 – 1962 рр., відкрита технологія без знімання вугільної піни була подана заводом на ВДНГ у Москві, де її відзначили трьома медалями. А керівництво заводу все зробило, щоб утопити блискучу ідею. Дійсно, нема пророка у своїй Вітчизні!
Михайлик першим в Радянському Союзі запропонував і розробив технічне рішення, яке виключило з технології електролізу алюмінію найважчу роботу – зняття вугільної піни з поверхні розплаву електроліту, операцію, яка раніше виконувалася ручним способом в зоні високих температур та інтенсивного газовиділення.
Впровадження цієї технології у виробництво алюмінію по галузі дало державі економію біля 5 млн крб. (новий масштаб цін), підняло продуктивність праці приблизно на 10 відсотків та полегшило працю робітників-електролізників, самої масової професії в алюмінієвій галузі. Треба підкреслити, що саме завдяки зусиллям Тимофія Федоровича, його винахідницький думці вдалося замінити важку фізичну працю, яка була раніше традиційною на виробництві, працею машин, які замінили людину у виробничому процесі. Зміни йшли у такій послідовності: 1. Руйнування кірки електроліту ломом; 2. Руйнування кірки електроліту пневматичним молотком; 3. Руйнування кірки електроліту пневмаударником на пересувній машинці; 4. Безперервне подання глинозему під корку електроліту без її руйнування. Це велике досягнення Тимофія Федоровича, яке, безумовно, вписує його ім`я золотими літерами в історію алюмінієвої промисловості.
Якщо за кордоном на виробництво однієї тонни алюмінію витрачається 4 – 5 людино-годин, то в нас – більше як 15 людино-годин. Тому підвищення виробництва праці в алюмінієвій промисловості є одним з першочергових завдань. Але, щоб її вирішити, треба автоматизувати електролізер, єдиний агрегат для виробництва алюмінію, який ще не піддається автоматизації, і запропонована у 1958 році Тимофієм Федоровичем технологія електролізу без зняття вугільної піни значно удосконалила технологічний процес і створила передумови для механізації і автоматизації електролізерів. Проте найбільш прогресивним напрямком, який допомагає удосконалювати процес електролізу, є безперервне автоматичне постачання ванн глиноземом, що логічно випливає з технології роботи цих ванн без зняття вугільної піни.
Безперервне постачання має ще одну важливу перевагу. На це теж звернув увагу Тимофій Федорович. Існуючий спосіб обробки електролізерів вимагає одночасного вводу у ванну більш як 200 кг глинозему, для розчину якого потрібно 5 тонн електроліту. Але якщо вводити у ванну невеликі порції глинозему у 2–4 кг, то для його розчину необхідно значно менше електроліту. Це дає можливість звільнити частину шахти ванни для збільшення перетину аноду приблизно на 35 відсотків, що автоматично тягне за собою підвищення струменевого навантаження і зріст продуктивності електролізера приблизно на 30 відсотків.
Цю пропозицію Тимофій Федорович зробив ще у 1962 році. Але вона не була підтримана керівництвом заводу. Чому? Про це мова буде йти далі. Як зрозумів читач, ідеї сипалися з Тимофія Федоровича, як з рогу достатку. Треба було їх тільки втілювати в життя та робити зелену вулицю діяльності Т. Ф. Михайлику з боку керівництва заводу, міста, області, галузі, міністерства. Бо ідеї Т. Ф. Михайлика перевертали всі старі норми роботи в алюмінієвій промисловості.
Таким чином, інженер Михайлик за короткий час роботи на посаді начальника електролізного цеху збагатив алюмінієву промисловість країни трьома найвидатнішими технічними рішеннями:

1. Технологією електролізу алюмінію без зняття вугільної піни. Економічний ефект по заводу біля 5 млн. карбованців, по галузі – біля 50 млн. крб.
2. Безперервним автоматичним постачанням ванн глиноземом. Економічний ефект в 2,5 – 3 млн. крб. і підвищення продуктивності праці на 16 відсотків.
3. Реконструкцією електролізних ванн на ходу, яка дала заводу додатково більше 16 тисяч тонн алюмінію у рік. 4. Реконструкція електролізерів при капітальних ремонтах.

Михайлику Т. Ф. належить ще одне технічне нововведення – корегування електроліту рідким розчином фтористих солей, що змогло б наполовину зменшити витрати дорогоцінної сировини. Ця пропозиція була зроблена ним ще у 1962 році, та не підтримана тоді керівництвом заводу. Чому так сталося?
Адже керівництво спочатку підтримувало діяльність Михайлика. Ось що писав директор заводу І. К. Стрельченко 1 січня 1965 року в заводській газеті «За алюміній» в статті «Підсумки, перспективи»: «В минулому році завершені випробування і доопрацювання механізму безперервного постачання ванн глиноземом… Попередні підрахунки показують, що ці механізми вивільнять приблизно 16 відсотків електролізників, що є значним підвищенням продуктивності праці для алюмінієвої промисловості».
Та і через багато років він відгукнувся про своїх робітників добрим словом. «Постійно з перспективою працювали інженерно-технічні робітники електролізного цеху Т. Ф. Михайлик… П. А. Ігнатенко, П. Д. Слєпков, А. Г. Ніколаєв… Вони ретельно підбирали оптимальну густину току, експериментували в питаннях роботи електролізерів на кислих електролітах, запропонувавши відмовитися від зняття вугільної піни, двічі розширювали аноди. Тоді ж була внесена пропозиція замінити ванни з днищами на вітчизняні без днищ. Це дозволило запровадити у цеху єдину силу току для всіх корпусів – 60000 ампер». Так писав колишній директор заводу Іван Карпович Стрельченко у 1993 році. Тобто, через 30 років визнав те, що заперечував у 1961 – 1962 рр. Чому?

Все почалося із профспілкової конференції, яка проходила на заводі 16 лютого 1963 року. На ній Тимофій Федорович виступив проти кандидатури бувшого голови завкому, який зарекомендував себе з поганого боку на цьому відповідальному посту. Тимофій Федорович у своєму виступі наголосив на тому, що той безпринципна та підлеслива людина, що він не відстоює інтересів колективу, не зможе добитися від керівництва заводу будівництва для робітників профілакторію, бази відпочинку а для їхніх дітей піонерського табору, які вже давно побудовані на сусідніх заводах. Черги на житло та дитсадочки ростуть, а профком нічого не робить. Не можна знову вибирати головою завкому людину, яка безініціативна і невимоглива, не вміє добитися у керівництва заводу вирішення необхідних питань, які хвилюють увесь колектив, не використовує можливості профспілок, щоб захистити людей перед керівництвом підприємства. Після виступу Михайлика Т. Ф. кандидатура голови завкому під час голосування не пройшла.
Це викликало велике незадоволення з боку секретаря парткому заводу Чумакова А. М. та директора заводу Стрельченка І. К., які в цьому виступі побачили з боку Т. Ф. Михайлика дії, спрямовані на підрив їхнього авторитету, а директор заводу розцінив намагання Тимофія Федоровича ще як підкоп під його посаду. З цього виступу і почалися неприємності для Михайлика Т. Ф. Буквально через місяць в обком партії була організована анонімка, в якій безпідставно обвинувачувалася ця чесна людина, на нього зводилися різні наклепи, які не мали під собою ніяких підстав. Але для тих, хто робив цю чорну справу, це не мало ніякого значення. Їм потрібно було зняти Тимофія Федоровича з посади начальника цеху та виключити його з партії, що в умовах того часу означало відсторонення людини від громадської, політичної та виробничої діяльності.
Виключити Михайлика з партії їм не вдалося, а ось у травні 1963 року таки домоглися звільнити його з посади начальника цеху. З цього часу почалося скорочення масштабу промислових дослідів, який проводив у себе в цеху Т. Ф. Михайлик. Так, в 1963 році 76 електролізерів, на яких вже три роки працювали в режимі безперервного підкоркового живлення глиноземом, скоротили до 38, потім до 18. А незабаром на заводі припинили зовсім впровадження нової технології. І таке становище на підприємстві зберігається до теперішнього часу, тоді як на інших підприємствах, Уральському, Богословському, Ново-Кузнєцькому, Красноярському це все вже давно впровадили.
Тимофія Федоровича перевели начальником дільниці у цех електротермічного силуміну, який почав саме тоді будуватися. І хоча, з одного боку, це було пониження у посаді, але, з іншого боку, великий досвід та розумові здібності Михайлика і там знадобилися. В цеху електротермічного силуміну він пропрацював до 1967 року, коли його призначили начальником в щойно створений на заводі відділ наукової організації праці і виробництва. Але і на цьому новому місці він не міг сидіти склавши руки. Вже в 1968 році Михайлик Т. Ф. наказом Міністерства кольорової металургії був призначений керівником Всесоюзної школи по науковій організації праці в електролізних цехах алюмінієвих заводів, про що він докладно і переконливо розповів в своїй брошурі, яка була видана в 1969 році.
За час його роботи на чолі відділу наукової організації праці і виробництва завод почав систематично розробляти плани НОП. Комісії по НОП працювали у кожному цеху, їхню діяльність координувала заводська рада наукової організації праці, яку створив Тимофій Федорович. За ці роки тільки від впровадження планів НОП було отримано більше як 580 тисяч карбованців економії, а 202 працівника були вивільнені на інші роботи. За досягнення в області наукової організації праці і управлінням виробництвом завод був нагороджений дипломом ВЦРПС, а Міністерство кольорової металургії СРСР виділило його в зразково-показове підприємство по науковій організації праці і управління. Це показовий приклад для життя Тимофія Федоровича. На яку ділянку роботи його не заносила б доля, він починав ініціативно виконувати свої обов`язки. І, де б інший просто сидів би і отримував зарплатню, то з Тимофія Федоровича починали бити фонтани ідей, як це зробити краще, що зробити, щоб на технологічний процес менше йшло сировини, як зменшити використання важкої робочої праці. Великий досвід, небайдуже ставлення до своїх обов`язків, до людей завжди давав такий результат!
Ось що писали через багато років товариші Тимофія Федоровича по роботі:
«На початку 60-х років почалося будівництво цеху електротермічного силуміну. Коли перейшли до налагодження устаткування, цех зміцнили досвідченими спеціалістами, таким, як механік С. І. Герасимчук, електрик А. Г. Могилевський, механік М. І. Капустін, інженери В. С. Мальц, Т. Ф. Михайлик, О. М. Бондаренко, М. П. Гавриленко, Ю. Я. Єфімов, А. Г. Кучеренко. Впевнений, що з цими людьми можна було зробити все, що завгодно, не тільки електротермічний цех», – писав начальник електротермічного цеху М. П. Авдєєв, який в подальшому був директором Братського алюмінієвого заводу.
«Всі сприйняли як належне направлення на дільниці цеху керівниками досвідчених інженерів: на шихтовий – В. С. Мальца, … на електропічний – В. М. Лебедєва, на металургійний Т. Ф. Михайлика, незаперечний авторитет в електролізному виробництві…» – писав секретар парткому заводу В. І. Щербінін.
Безумовно, все це тепер приємно читати, але тоді зняття Тимофія Федоровича з посади начальника цеху призвело до того, що всі досліди поступово згорнули і не були впроваджені у виробництво його видатні відкриття в алюмінієвій галузі. Якби вони вчасно були впроваджені у виробництво, то тисячі тонн небезпечних для життя людини фтористого алюмінію, фтору, фтористого водню, продуктів горіння вуглеводного аноду, канцерогенних та бензопиріну не потрапили б в атмосферу нашого міста, не кажучи вже про інші переваги. А так недалекі люди заради власних дріб`язкових інтересів відлучили від діяльності талановиту людину.
Через багато років це визнав один із директорів Дніпровського алюмінієвого заводу, Д. В. Ільїнков:
«Сьогодні ми повертаємося до впровадження автоматичного постачання електролізних ванн глиноземом, але ж у 1960 році цей процес з апаратним оформленням запропонували заводські автори В. К. Никитенко… В. О. Песоцький, Т. Ф. Михайлик, І. П. Гупало (Всесоюзний алюмінієво-магнієвий інститут, скорочено – ВАМІ). Те, чим ми гордилися і запропонували, впровадили інші, і нам залишається тільки жалкувати за втраченими можливостями».
Залишається розповісти про ще одну славну сторінку в біографії Тимофія Федоровича. В травні 1974 року він був відряджений як керівник групи радянських спеціалістів і радник генерального директора на будівництво алюмінієвого заводу «BALCO» в місто Корба штата Мадхья – Прадеш в Індії.
Фактично він керував будівництвом велетенського алюмінієвого заводу. Видатний український письменник Олесь Гончар у своєму романі «Собор» вивів українських металургів саме на будівництві в Індії. Можна тільки захоплюватися інтуїцією письменника, який розповів про людину, яка дуже нагадує Тимофія Федоровича.
Він занурився у екзотичний світ стародавньої індійської культури. Зовнішньо все там відмінне, але люди такі ж самі, як і в нас, на Україні, прості, добрі і красиві. Перебував Тимофій Федорович в Індії до завершення будівництва у 1978 році, після чого повернувся додому. Але і в Індії в нього є видатне досягнення.
Щойно побудований завод в місті Корба за рік досяг проектної потужності, тому був підписаний радянсько-індійський акт прийому в експлуатацію та досягнення проектних показників, які гарантовані радянською стороною, і цей акт підписав Тимофій Федорович Михайлик в той час, як на всесвітньо відомому металургійному комбінаті в Бхілаї прийшлося 13 років доводити його до проектного рівня. За це досягнення Тимофій Федорович був нагороджений орденом «Знак Пошани». Як в таких випадках кажуть, коментарі зайві!

Ось і підійшла наша розповідь до завершення. Вона була б неповною, якби ми на закінчення не привели б слова газети «За алюміній» від 15 червня 2007 року, де пишеться про те, що «на Красноярському алюмінієвому заводі в межах масштабної екологічної модернізації у 18-му за рахунком корпусі електролізу завершене встановлення системи автоматичного постачання глинозему. Повний перехід заводу на автоматичну подачу сировини відбудеться в листопаді 2007 року після запуску нової системи в трьох останніх корпусах. Оснащення заводу автоматичним постачанням глинозему зменшить кількість викидів фтористих сполучень на 10 відсотків, смолистих речовин на 3 відсотка та куряви на 30 відсотків. Крім того, використання нової системи подачі сировини призведе до пониження частоти анодних ефектів до 7 разів, що, у свою чергу, істотно скоротить викиди парникових газів. КРАЗ стане першим російським підприємством, яке буде повністю оснащене системою автоматичної подачі сировини». Треба до цього додати, що десятьма роками раніше це впровадження здійснили Уральський та Богословський алюмінієві заводи.

Приємно відчувати, що твої ідеї, нарешті, втілюються у життя. І це головне. Але не проходить смуток від того, що це можна було б зробити на 44 роки раніше, і скільки б забруднюючих речовин не потрапило б у атмосферу рідного міста. Та краще пізніше, ніж ніколи!

ЛІТЕРАТУРА

1. Рожденный Днепрогэсом. Краткий очерк истории Днепровского ордена Ленина алюминиевого завода имени С. М. Кирова, Днепропетровск, «Промінь», 1983 г. 128стр. с иллюстрациями.
2. И. Белов, Укрощение строптивых, «Литературная газета», 12 октября 1965 г.
3. Запорожский индустриальный комплекс, коллектив авторов под общей редакцией В. И. Петрыкина, Днепропетровск, «Промінь», 1975 р., 272 стр.
4. Крилатий метал, Запоріжжя, спогади, нариси, поезії, ред. кол. І. М. Бастрига та інш., упорядник А. І. Голдобін, Дніпропетровськ, «Січ», 1993 р., 200 стор. з ілюстраціями.
5. Отчет по теме №36 «Автоматическое управление процессом электролитического получения алюминия при непрерывном питании электролизеров глиноземом», Всесоюзный алюминиево-магниевый інститут, Ленінград, 1962 р.
6. Разработка методов и режима механизированного питания алюминиевых ванн глиноземом, Днепровский алюминиевый завод имени С.М.Кирова, Запорожье, 1962 г.
7. В рамках экологической модернизации, «За алюминий», 15 июня 2007г.
8. Авторское свидетельство №120915 Михайлика Тимофея Федоровича на изобретение «Способ удаления углерода из электролита алюминиевого электролизера» в соответствии с приоритетом от 24 декабря 1958 г. Зарегистрировано в Государственном реестре изобретений Союза ССР 28 апреля 1959 г. Москва, 30 сентября 1959 г.
9. Авторское свидетельство №В2754 Днепровскому алюминиевому заводу им. С. М. Кирова и Всесоюзному научно-исследовательскому и проектному институту алюминиевой, магниевой и электродной промышленности на изобретение «способ автоматического питания алюминиевых электролизеров глиноземом» по заявке №1024703 с приоритетом от 25 января 1965 г. Авторы изобретения: Михайлик Тимофей Федорович, Насекан А. Ф., Никитенко В. К., Николаев А. Г., Песоцкий В. Н., Волынский В. В., Гупало И. П., Лебедев В. И., Сенин В. Н., Штерн В. И. и Генкин Я. Н. Зарегистрировано в Государственном реестре изобретений Союза ССР 6 мая 1968 г.
10. Авторское свидетельство №В2849 Всесоюзному научно-исследовательскому и проектному институту алюминиевой, магниевой и электродной промышленности и Днепровскому алюминиевому заводу им. С. М. Кирова на изобретение «Устройство для автоматического питания алюминиевых электролизеров глиноземом» по заявке №1024704 с приоритетом от 25 августа 1965 г. Авторы изобретения: Михайлик Тимофей Федорович, Насекан А.Ф., Никитенко В.К., Николаев А.Г., Песоцкий В. Н., Волынский В.В., Гупало И.П., Лебедев В.И., Сенин В.Н., Штерн В.И. и Генкин Я.Н. Зарегистрировано в Государственном реестре изобретений Союза ССР 23 мая 1968 г.
11. Аппаратно-технологическая схема трубопрофильного производства(ориентировочно), Генеральному директору ОАО ЗАлК Романенко В.И. от 17.12.2002 г. Михайлика Т.Ф.
12. Т. Ф. Михайлик, А. И. Юкова. Опыт научной организации труда в электролизных цехах алюминиевых заводов (по материалам Всесоюзной школы), Москва, Институт «Цветметинформация», 1969 г.

21.07.2007 р.