Про гарну людину - Тимофія Федоровича Михайлика
Здесь то, что прошло,
никуда не исчезло.
Здесь то,что придет,
не уйдет никуда…
Роберт Рождественский
Бог легесенько перебирає струни долі…
Іван Дзюба
Над самим Делі у бездонному повітряному океані несуться індійські реактивні літаки і одночасно в місті по його базарним вулицям повільно прошкують священні корови. І ніхто не має права їх чіпати, як не чіпали і тисячу років тому.
Кожна, навіть найменша, річечка, ставок і колодязь, кожний шлях і кожне перехрестя має свою захисницю – богиню, яка захищає людину від хвороб і страхіть. І люди в Індії вірять цьому, як вірять вони тому, що на чолі усіх богів і богинь стоять Брахма, той, хто створив увесь Всесвіт, Вішну, той, хто зберігає оцей неповторний світ, що навколо нас і Шіва, багаторукий і всемогутній, який намагається усе знищити, що навколо нього та його дружина Дурга – теж багаторука, прекрасна і немилосердна до тих, хто збирається знищити Всесвіт.
Трохи осторонь стоїть бог усіх богинь і жінок Крішна. Коли він грає на флейті, усі жінки кидають свої справи і йдуть до бога послухати його чарівну гру.
Ось так було колись, є тепер і буде після нас на цій благословенній індійській землі. Так було і в 1974 році, коли Тимофій Федорович Михайлик прибув до Індії у місто Корбу будувати алюмінієвий комбінат. Знання про Індію у Тимофія Федоровича були тоді такі ж самі, як і у багатьох радянських людей. Далека, екзотична країна, життя, яке відоме по фільму «Бродяга» із знаменитим артистом Радж Капуром у головній ролі.
Тимофію Федоровичу пощастило, бо повертаючись із відрядження через Москву, він потрапив на вулицю Горького, як раз тоді, коли по ній їхав Джавахарлал Неру. Опинився у густому натовпі людей, з двох боків зажатих щільними рядами кінної міліції. Побачив добре, мужнє обличчя змореної людини, чи від боротьби за владу, чи від насиченого різними заходами державного візиту. Як і у всіх людей, що були навколо, Тимофій Федорович чекав чогось гарного, обнадійливого від цього візиту, зближення із великим, працьовитим народом. Тому тепло зустрів поїздку до Індії керівників держави – Н.С.Хрущова та М.О.Булганіна.
Після довгих років ізоляції, це був прорив у навколишній світ і було цікаво за ним спостерігати. А ще по кінохроніці показали як Хрущов із Булганіним перебували в Індії, як вони їхали на слонах і боялися з них впасти. Живі люди у реальних обставинах після багатьох років сталінської задухи. І вже цим вони були близькими і зрозумілими багатьом простим людям.
І коли в 1974 році йому запропонували очолити будівництво алюмінієвого комбінату в Індії, він погодився. По-перше, алюмінієвим виробництвом займався усе своє свідоме життя а по-друге, побувати в Індії, коли ще буде така нагода? Та чи буде? Як відомо, в Росії все таємниця і ніщо не секрет. Тому всі ці заповнення анкет, співбесіди, погодження не відповідали на головне питання – дозволять їхати чи ні?
Це тяглося цілих три місяці, поки не подзвонили з Москви і не повідомили: - Вам замовлено квиток на літак до Делі на 22 травня 1974 року, тому ви повинні з`явитися у Москві не пізніше 21 травня.
Вчасно з`явився, пройшов останні формальності і… полетів до Делі. Вже в Делі в аеропорту виникла патова ситуація, ніхто не зустрів, мови не знає, що робити і куди йти, не має ніякого уявлення. І раптом за спиною почув рятівне: - Ваню, ти мене лю-юбиш?
Виявилося, що цим же літаком повертаються додому земляки зі «Запоріжсталі», які теж працювали в Індії на будівництві мартенівського комплексу в Бокаро і перед польотом випили «на посошок» у сорокаградусну спеку з відомими наслідками. З ними був перекладач. Він допоміг Тимофію Федоровичу, оформив документи, посадив у таксі, пояснив шоферу куди їхати. Навіть заплатив за нього, бо у Тимофія Федоровича ніяких грошей не було, а треба платити рупіями.
Така була велетенська держава, воювала із міжнародним імперіалізмом у всьому світі а власного громадянина душила формалізмом. Та все поступово налагодилося і Тимофій Федорович почав виконувати свої обов`язки.
Одночасно виявилося, що індійці намітили будувати новий алюмінієвий комплекс у місті Корба штату Мадхья Прадеш в східній частині країни. Саме тут неподалік добували вугілля і розроблялися поклади бокситової руди, які потрібні для алюмінієвої промисловості. Крім того, в Корбі знаходилися дві теплоелектростанції, одна з них, до речі, теж будувалася за технічною допомогою радянських спеціалістів.
Тобто, ідеальне місце для нового промислового комбінату. Всі підготовчі роботи виконали самі індійці – будівлю промислових будинків та споруд. На відміну від усього світу, ці будинки та споруди не мали стін. І це зрозуміло в країні, де майже увесь рік цілодобово температура сягає 40-50 градусів спеки.
Тимофій Федорович зіткнувся ще з однією проблемою, - підготовкою і навчанням індійських спеціалістів. Незначна частина з них проходила виробничу практику в Радянському Союзі, але нетривалу, всього місяць – три, тому приходилося навчати в процесі роботи методом показу.
Задача радянських спеціалістів, очолюваних Тимофієм Федоровичем, була в поданні технічної допомоги в монтажу, налагодженні, пуску, засвоєнні технологічного процесу виробництва і, головне, досягнення проектних показників, гарантованих радянською стороною і задекларованих міждержавним контрактом №7890 від 12 листопада 1968 року. Тільки після цього індійська сторона підписує акт прийняття заводу в експлуатацію. Що це все не так просто, як видається на перший погляд, підтверджує історія з уведенням в експлуатацію відомого на весь світ комбінату в Бхілаї. Його вводили в дію цілих тринадцять років. В Корбі, завдяки Тимофію Федоровичу, таких проблем не було. Завод був введений в експлуатацію у строк, обумовлений контрактом.
Тільки ось оплата за працю не була такою, як у інших спеціалістів за кордоном (у німців, італійців або японців), у півтора-два рази менше. Виникає питання, хто ж більше експлуатував свій власний робітничий клас? Та тоді, мабуть, не всі заглиблювалися у такі теоретичні хащі. Бо життя буяло навколо різнобарвними фарбами та й ще з такою екзотикою, якою в Радянському Союзі не зустрінеш.
Індійці – нація вегетаріанська. Скоріше за все, це пов`язано з кліматом, який існує по всій території Індії, майже цілий рік спека до 40-50 градусів і тому їсти м`ясо та іншу важку їжу практично неможливо. І одяг у індійців відповідний до клімату, у жінок одне сарі довжиною 8 метрів тканини, у чоловіків дготі довжиною 5 метрів тканини і тільки у заможних сорочки і штанці. Тому зрозуміло, що скрізь в місті чи в селах, на дорогах та полях вільготно почувають себе різні звірі та птахи, плазуни та комахи. Серед індійського народу розповсюджено таке поняття, яке виховується у них з найдавніших часів, як а х и м с а, тобто «не вбивай без потреби». І те, що для європейця дивина, для індійця нормальна річ. Ви сидите на ганку і повз вас проповзе змія, індієць навіть голови не поверне, в той час, як європеєць підхопиться і лементуючи, щезне в будинку.
Але саме так розпорядилися Історія і Час. «Боги створили оточуючий нас світ і ми прийшли сюди, щоб його берегти і продовжувати у наступних поколіннях» - вважає індієць.
Часто-густо європеєць цього не розуміє. Тому для радянських спеціалістів, які працювали разом із Тимофієм Федоровичем у Корбі, життя без м`яса, хліба та молока було важке. І прийшлося витратити багато часу, щоб вирішити ці питання і сяк так налагодити в радянській колонії харчування.
У виробничих питаннях теж не все було гаразд. Підготовка індійського інженера полягала в тому, що він отримував знання з багатьох галузей і вони, зрозуміло, не завжди були грунтовні, в той час, як радянський інженер, навчаючись, отримував грунтовні знання з якоїсь однієї галузі і саме в ній він був справжнім знавцем. В роботі під час будівництва алюмінієвого комбінату це постійно відчувалося.
По контракту радянські інженери подавали технічну допомогу в будівельно-монтажних та пусконалагоджувальних роботах, в той час як індійські інженери виконували самостійно своїми людськими і технічними засобами всі інші роботи. Тому, щоб була якісна результативна робота, приходилося постійно контролювати весь виробничий процес, який проводила індійська сторона. Зрозуміло, що їм це не завжди подобалося.
Таке сталося під час набивання катодного поду електролізерів. Це дуже відповідальна операція, від неї залежить строк служби електролізера. Тому між блокові шви набиваються подовою масою шар за шаром з допомогою пневматичного молотка ударного типу. Не досить підготовлені індійські інженери на чолі з директором електролізного виробництва Пандою Л.К. замінили пневматичні молотки на відбійні, які використовуються у вугільних шахтах. Результат, як зрозуміло, був негативний. Бо відбійні молотки не створювали тверду подову масу а кришили її. Спеціаліст по набиванню подової маси у між блочні шви Олександр Іванович Стариков з Уральського алюмінієвого заводу не зміг переконати індійців і прийшлося підключати до цього питання генерального директора заводу доктора Т.Б.Сінгха, тільки тоді проблема була знята. І таких непорозумінь було досить багато. Панда був гонористим, вважав себе великим спеціалістом, до того ж людина багата, тобто міг себе вести незалежно. Але коли з ним не знаходили спільної мови то зверталися до доктора Т.Б.Сінгха і проблема вирішувалася. Доктор Т.Б.Сінгх був високої думки про радянських спеціалістів.
З самим Л.К.Пандою спочатку були напружені стосунки але після однієї історії все налагодилося. Справа в тому, що алюміній, який виливали з електролізерів, поступав для подальшої обробки в ливарне відділення, де проводять рафінування, тобто очищення від неметалевих домішок. Рафіновані печі по радянському проекту повинні були футеруватися( тобто обкладатися) шамотною цеглою на спеціальному розчині. Індуси, за ініціативи Панди, вирішили спростити та полегшити процес футерування, замінивши її на набивну з вогнетривкої маси. Набивку проводила Бомбейська спеціалізована підрядна організація, після чого в урочистій обстановці з питтям кофе та биттям кокосових горіхів(як в нас на кораблях під час їхнього спуску на воду шампанського) були прийняті рафіновані печі. Але коли почали заливати в них алюміній, то замість очищення він став ще більше забруднюватися. Що робити? Вже пущені електролізери не зупинити. Заходи, які пропонували бомбейські підрядчики, не спрацьовували. Виникла форс-мажорна ситуація. Як із неї виходити? Тому доктор Т.Б.Сінгх запрошує до себе Тимофія Федоровича, як головного спеціаліста з боку радянської сторони, щоб терміново знайти вирішення проблеми.
В кабінеті у Сінгха вже знаходилися інженер Панда та підрядчики а їх на будівництві BALСO було біля 50. Панда почав пояснювати стан речей, але Тимофій Федорович відповів, що він проблему знає і спитав, що потрібно? Панда зам`явся, тоді доктор Сінгх прямо заявив, що виробництво зараз виплавляє бракований алюміній і ми зможемо його продати тільки за низькими цінами, якщо ще знайдемо покупців, а це для компанії BALСO катастрофа.
Цю проблему Тимофій Федорович знав досконало, бо у себе в цеху на ДАЗі він у свій час перепробував різні суміші для футерування, доки не знайшов найбільш оптимальний варіант. Його він і запропонував індійським інженерам, причому, наполіг, щоб суміш і футерування відбулися в його присутності. Після проведення необхідних робіт, печі ввійшли в нормальний режим. Після цього випадку поради Тимофія Федоровича сприймалися беззаперечно а Л.К.Панда став набиватися до нього в друзі.
Коли під час будівництва об`єкту приїхали з Київської кіностудії документальних фільмів знімати фільм, то Тимофій Федорович із Пандою потрапили в деякі епізоди. Стоять на фоні інженерних споруд і обговорюють поточні справи. Невідомий режисер-документаліст навіть не здогадувався, кого він зняв. Людину, яка здійснила технічну революцію в алюмінієвій промисловості. Десь цей фільм і досі лежить у фільмосховищі, чекає свого часу.
Були і інші неполадки на будівництві і під час випробування технологічних процесів. Таке, наприклад, відбулося під час робіт з вагранкою. Це – типове обладнання, відоме у всьому світі. Металевий вертикальний бочкоподібний кожух, який усередині футерований вогнетривкою цеглою. В шихтову частину вагранки завантажується чушковий метал, на споді топка, а дим виходить у звужений димар, який теж обкладений футерованою цеглою. За пропозицією індійського інженера Шарми, Панда вирішив зекономити і димар не футерувати. Тимофій Федорович попередив індійських колег, щоб вони цього не робили і неухильно дотримувалися технології. Індійці в черговий раз віднеслися до попереджень своїх колег неуважно. І тому, коли задули вагранку, димар почав червоніти і коробитися. Прийшлося Шармі топку загасити і провести футерування димаря, на чому наполягав Тимофій Федорович. До кінця будівництва індійські інженери зрозуміли, що коли він дає якусь пораду, то її треба виконувати. Собі буде краще.
В турботах і клопотах непомітно летів час. Наближався травень 1975 року, коли повинні були завершитися роботи по створенню комбінату. І ось нарешті перша черга готова до пуску. А це значить побудовані 102 електролізера з поверхневою напругою струму потужністю у 100 тисяч ампер. У ті часи це найвищий показник у алюмінієвій промисловості, навіть на Запорізькому алюмінієвому комбінаті на електролізерах було 60 – 70 тисяч ампер. Вся надскладна система в черговий раз ретельно перевірена, - кожне з`єднання, кожний блок, починаючи від високовольтної лінії і до кожного контакту на електролізері. Індуси хвилюються, для них все відбувається в перший раз.
Нарешті, увечері, коли на заводі залишилося небагато людей, Тимофія Федоровича запрошує до себе в офіс генеральний директор Т.Б.Сінгх, там вже були Панда, заступник генерального директора по виробництву Агарвал, головний технолог
виробництва Лочвані, інші індійські інженери, усього біля десяти осіб.
Відчувається, що колеги хвилюються і хоч себе стримують, але видно, що вони заклопотані і стурбовані. Пан Сінгх пропонує включити короткочасну систему, подивитися, як йде струм. Тимофій Федорович погоджується, він це робив в Союзі біля двох десятків разів, з цього завжди починався пуск нових систем, які складалися з десятків електрометалургійних агрегатів та тисяч контактних з`єднань. Йдуть усі в цех, стурбоване чекання, нарешті замиготіли стрілки в амперметрах та заіскрили вугільні горішки на подині. Значить, все гаразд! Все працює! Навколо чорні щасливі обличчя, іскристі очі і білі, білі зуби індійців.
Треба тепер перевести усю систему на пусковий режим. Але це трохи пізніше. Радянські спеціалісти на чолі з Тимофієм Федоровичем підготували усі ділянки на заводі і вивели технологічний режим виробництва на високий рівень. Всі були задоволені, і індійці і радянські спеціалісти. Та такий стан речей продовжувався недовго. Пересічне індійське життя(страйки, перебої в енергопостачанні, збої в
поставках матеріалів і руди) почало вступати у свої права. Та ще у радянських спеціалістів був попереду відповідальний заліковий період. Контрактом він визначений у один рік. Як було не важко, але товариші по роботі, А.І.Банніков, В.О.Козодаєв, В.С.Надточій, О.І.Старіков, В.О.Мітін, Г.В.Плотніков, В.С.Поленок та інші, не підвели Тимофія Федоровича. Працювали без вихідних, цілодобово, як робили це в Радянському Союзі, коли здавали який-небудь об`єкт. Нарешті, заліковими випробуваннями підтвердили проектну потужність та інші гарантовані показники. І в протоколі від 8 липня 1976 року зафіксували, що остання ванна першої черги електролізного виробництва пущена в експлуатацію 17 липня 1975р.і серія виведена на нормальний рівень технології. В результаті проведених залікових випробувань першої черги, згідно контракту №7890 від 12 листопада 1968р., заліковий період закінчений 30 липня 1976р. в електролізних корпусах №1 і №2. Заліковими випробуваннями підтверджена проектна потужність та інші гарантовані показники. Доведена працездатність основного технологічного обладнання. Можна було підписувати протокол про передачу в експлуатацію індійській стороні алюмінієвого комбінату. Що і зробили Тимофій Федорович разом із генеральним директором доктором Т.Б.Сінгхом.
А потім традиційні для Індії пиття чаю та биття кокосових горіхів! А над всіма присутніми простер свої благословляючи руки бог грому та блискавки Індра. Він разом із богом вогню Агні був з будівниками кожного дня і кожної ночі, поділяв з ними радість перемог і гіркоту невдачі. В це вірив кожний індієць і не здогадувався про це радянський спеціаліст, бо атеїстична пропаганда катком пройшлася по світосприйняттю кожної людини з Радянського Союзу. Та все ж на протязі кількох років, коли велося будівництво, все це було – будівельний майданчик під відкритим небом, місяць, на якому завмер бог місяця Сома і дивиться звідти униз на людей, які працюють на ньому, ріка десь поруч м`яко дзюрчить а в її хвилях гойдається дружина бога Шіви Парваті та її сестра красуня Гангі, яка уособлює собою небесну ріку, що виливається на землю, щоб було життя на ній. Та ще з усіх боків доноситься традиційний барабанний дріб індійських весіль, над якими розпростерла свої красиві руки богиня краси і щастя Лакшмі. І щоб бути точним до кінця, треба нагадати, що постійною деталлю була над заводом канатна дорога, по якій повільно пропливали вагонетки з рудою на глиноземний завод та було чути постійне валування шакалів, яке створювало місцевий колорит та шурхіт зміюк по землі. Отака чудова та неповторна оця Індія!
Саме тут хотілося ще раз зупинитися на знаменитому романі Олеся Гончара «Собор», де він вміщує кілька сторінок з життя радянських спеціалістів у Індії. При всій повазі до видатного письменника і до роману, який стільки зробив для збереження національного духу, треба все ж відзначити, що саме ці сторінки написані досить схематично. По-перше, на час написання роману будівництво в Бхілаї продовжувалося і радянські спеціалісти ніяк не могли здати свій об`єкт, хоча допускаємо, що письменник міг цього не знати, бо про це сором`язливо мовчали. Можна ще закинути письменнику, що герої роману, Іван Баглай та його дружина Вірунька, у більшості випадків, ведуть розмови між собою трохи надумані, так люди в особистому житті не розмовляють. А ось випадок із сталеваром Семеном Таратутою точна копія випадку із Сергієм Солнцевим із Братського алюмінієвого заводу, який теж приїхав в Індію на будівництво заробити гроші і обох за рвацьку поведінку виключили з черги на отримання(зрозуміло, за гроші!) легковика. Тепер тільки починаєш розуміти, в які надумані умови були поставлені люди, вони навіть не могли вільно працювати і заробляти гроші.
Та повернімося знову до цієї чудової країни. Треба бачити цей неповторний красивий ландшафт, дивну кольорову гаму при заході сонця, екзотичні папуги різного кольору , - зелені, червоні, сині, що сидять на деревах, чи злітають з них, мавпи, які супроводжують вас на дорозі, щоб не полюбити цю країну і її працьовитий, добрий і красивий народ.
І на завершення нарису розповідь про те, що саме тут в Індії зустрілися і покохали один одного перекладач Славко Малярчук з українського міста Черкаси і москвичка, технік по обліку Олена Дмитрієва. Десь зустрілися на життєвих стежках під час будівництва, відчули потяг один до одного, зрозуміли, що разом їм гарно і назавжди з`єднали свої долі. Тимофій Федорович організував їм відрядження до Калькутти, де вони в радянському генконсульстві і зареєстрували свій шлюб.
Коли по службовим справам Славко приїхав до Москви, то він пішов до родичів Олени, познайомився із матір`ю і братом, розповів про перебування в Індії, але не наважився сказати, що він чоловік їхньої доньки. І тільки коли повертався у готель то признався братові про це. Наступного дня теща розшукала Славка і вичитала його, мовляв, у таких екстремальних умовах хватило мужності одружитися, а тещі сказати не наважився!
Потім, коли Тимофій Федорович приїжджав у відрядження по службовим справам до Москви, він завжди зустрічався із Славком, який став москвичем і працював перекладачем у «Закордонкольорметі». Йшли в ресторан, сиділи там і згадували оту далеку країну, її талановитий народ і свою в ній роботу. Час прошелестів, пролетів а добрі справи залишаються, як сказано у Святому Письмі.
І на останок треба сказати, що алюмінієвий комбінат у Корбі, який був збудований при допомозі Тимофія Федоровича і спеціалістів із Радянського Союзу, став флагманом алюмінієвої промисловості Індії. Цей комбінат був запущений через 27 місяців від початку будівничих робіт, що само по собі є рекордом для умов Індії і не тільки і це досягнення можна з повним правом записати на рахунок Тимофія Федоровича і його товаришів.
Фірма BALCO своєю високоякісною алюмінієвою продукцією добилася дозволу на експорт у різні країни світу – в Японію і Європу. І що дивно – навіть у Радянський Союз! А це говорить про рівень роботи Тимофія Федоровича і його підлеглих.
Ось на цьому поставимо крапку у нашій розповіді і в черговий раз подивуємося завзяттю і талановитості Тимофія Федоровича, якому навіть екзотичні умови не завадили виконати свій професійний обов`язок. А нам з вами пощастило одночасно доторкнутися до життєпису видатної людини і познайомитися з дивною країною Індією.
Джерела.
1. Гусева Н.Р., Многоликая Индия, Изд.2-е, испр. и доп., М, Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1980г., 272с. с ил.
2. Гопал Сингх, География Индии, М, «Прогресс», 1980г., с 1 - 544.
3. Мира Салганик, Индуизм или Неумолимость судьбы – «Вокруг света»,август 2007г., стр. 27 - 41.
4. Гана Прейнгальтерова, Мои бенгальские подруги, Пер. С чешск. Н.В.Рейзема, Послесл. Н.Р.Гусевой, Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», М, 1984г., 168 стр. с ил.
5.Олесь Гончар, Собор, Київ, «Радянський письменник», 1968р., стор.1 – 320.
6. «BALCO SAMACHAR», №7, janvary – june,1976 years.
7.Индуистская мифология – Мифы народов мира. Энциклопедия. Гл. ред. С.А.Токарев, М, «Советская энциклопедия», 1987г. Том 1, стр. 535 – 543.
22. 12. 2007р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!