Г.Сковорода

---

Г. СКОВОРОДА ПРО ПОДОЛАННЯ СУБ’ЄКТИВНОСТІ В ЛЮДСЬКИХ ДУМКАХ. В.Жадько.

Філософія закликає людину до самопізнання. В цьому її кредо. З іншого боку, процес пізнання передбачає розвиток мислення як уміння оперувати поняттями, а не апелювати до образно-асоціативного його рівня. Адже пізнати себе не означає впізнати своє відображення у дзеркальній гладі води чи дзеркалі як витвору людської діяльності. Потрібно пізнавати себе як родову, а не видову, істоту. Принаймні, як істоту видо-родову, а не виключно індивідуальну.
Здається, що саме так розумів Г. Сковорода суть філософського рівня пізнавального мислення. Висловлюючись діалектично, самопізнання має йти шляхом знаходження в індивідуальному як завжди особливому втілене в ньому загальне. Загальне – це Розум, Закон, який для підсилення його статусу в контексті філософії використовується як поняття Бога. Таке розуміння вкрай важливе для всіх людей, надто ж українців, які чи не найбільшою мірою вражений суб’єктивністю, що досить часто набуває форму соліпсизму. Саме тому наш видатний мислитель чи не головну свою працю назвав «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе». Так, пізнай в собі свою сутність, своє покликання, а не впізнай своє тілесне відображення.
Звичайно, що Г. Сковорода свої погляди розвивав на основі глибокого знайомства з історією філософії, яку Аристотель визначив як процес «мислення про мислення». Саме таке розуміння формує, розвиває, поглиблює навички абстрактно-понятійного способу мислення, адже, долучаючись до текстів, отримуєш можливість увійти в сферу метафізичних вимірів буття як тих, які визначають спосіб/способи існування матеріального/фізичного/природного буття об’єктів, сферу об’єктивності й об’єктивного як атрибути розуму, закону. Об’єктивне у всьому об’єктному, а не лише в якомусь одному об’єкті, до якого, зазвичай, апелює свідомість, яку формують органи відчуття, органи сприймання.
Людина, безумовно, є суб’єктом пізнання. Але вона може стати ним лише за умови погляду на себе як на втілену єдність максимуму і мінімуму. «Почуття не бачать безкінечності», вона не є їх об’єктом. їх призначення в тому, «щоб збуджувати розум; .. адже почуття, якими б вони досконалими не були, не бувають без деякої каламутної домішки. Ось чому істина походить від почуттів лише незначною часткою, як від дуже слабкого начала, але вона не міститься в них. – А у чому? – Істина міститься в чуттєвому об’єкті немовби у дзеркалі, в розумі – засобами аргументів і розмірковувань, інтелекті – засобами принципів і висновків, у духові – у власній і живій формі» [2, с.166].
Всі тексти «Саду божественних пісень» якраз і спрямовані на подолання суб’єктивності індивідуального особливого сприйняття, яке домінує в кожної людини доти, доки вона не абстрагується від безпосередньої предметності буття до його внутрішніх загальних властивостей. Тут чи не кожна «Пісня» саме про цей недолік, який заважає відійти в пізнанні від чуттєво-дотичної достовірності сприйняття до істини як прояву об’єктивного в усьому тому, що взагалі існує, проте не обов’язково пізнається в якості понятійно вираженого закону. Звідси дорікання, а людина сприймає докори лише від якоїсь потойбічної сили, в які вона вірить і яка є єдиною метафізичною сутністю для виключно сенсуалістичної свідомості, яку вона сприймає, за «думок даремних в них різнобій» [5, с.56].
Звичайно, що кожна людина від народження має певну міру неповторних індивідуальних генетично обумовлених особливостей. Це вихідний фундамент її подальшого життя, яке вона починає з самоідентифікації засобами визначення себе займенником Я. З іншого боку, будучи родовою істотою, вона зобов’язана трансформувати Я в Ми, що неможливо без зовнішнього впливу, який потрібно сприйняти як необхідний. Адже цей вплив завжди йде від інших Я, що не може не сприйматись як певна міра приниження своєї власної ідентичності. Єдиний спосіб, який не може сприйматись як примус, це спрямування індивідуальних зусиль на пізнання наявності в Я загального і єдиного начала, яке не знищує Я, а, навпаки, насичує його синтезом напрацьованих духовних надбань попередників, втілених в началі, позбавленому будь-якої суб’єктивності, властивої емпірично достовірній людині. Для філософії це Розум, Абсолют, Ідея; для релігії – це Бог як сутність, яку пересічна людина сприймає як об’єкт віри, а не об’єкт пізнання.
Для пізнавальної діяльності важливо в кожному особливому віднаходити єдине як загально-родове. В цьому складність для людського роду знайти поміж собою порозуміння, адже фактично все життя потрібно свідомо відходити/абстрагуватись від біологічної схильності іменувати себе займенником Я в однині до Я як Ми у множині, оскільки об’єктивно Я формується під впливом Ми, а не навпаки. Усвідомлення цього приходить з часом, але далеко не для кожного індивіда. Приходить розум лише до тих, хто свідомо обирає шлях розвитку пізнавального мислення як уміння поєднувати різноманітне єдиною, спільною, загальною основою, спільним знаменником. Без такого шляху людське життя супроводжує «думок різнобій»:
Будучи особливою у своєму власному сприйнятті, така людина цілком правомірно вважає свої думки єдино вірними, а тому дуже вражена тим, що в інших з приводу одного й того ж об’єкта зміст «думок різнобій». Звідси ж і реальні бійки не на життя, а на смерть.
Г. Сковорода у своїх «Піснях» постійно звертається до Бога, до Христа як носіїв Святого Духа як духа праведного: «Коли неправо бачить око, Навчи хутчіше, отче ти мій, Людей ти бачиш, сидиш високо» [5, с. 56]. Натомість люди, не схильні до пошуку праведного шляху, демонструють своїм життям хаос різнобою:
«Один на східний, той – на вечірній край
Пливуть по щастя з усіх вітрил,
Той у північнім краю уздрів рай,
На південь інший шлях свій відкрив.
Один та й каже: «Онде хтось косить»,
А інший мовить: «Мабуть, стриже».
А цей: «У воза п’ять коліс», – голосить,
Скажи: який біс мислі січе?» [5, с.56].
Біс відомий: це схильність кожної людини, навіть достатньо всебічно освіченій, наділяти свої особливі думки статусом загальним, єдино вірним, статусом закону, якщо в когось для цього є певні можливості. На жаль, така ситуація надто надмірно властива українському народові як в минулому, так і в наш час. Цей феномен пречудово розкритий у 10-й «Пісні». На мою думку, її зміст найбільшою мірою відображає критичне ставлення Варсави до суб’єктивного ідеалізму, яким просякнута самосвідомість неосвіченої людини, в даному разі української. Для освіченої людини цей зміст відомий. Між тим, як і для всіх, хто вивчав його в межах шкільної програми. Тобто, фактично відомий всім, але уроки з нього взяли далеко не всі. Тому в кожній строфі йдеться, з одного боку, про ігнорування більшістю вимог розуму на користь «свого розуму», «своєї любові», «свого смаку», «свого дому», «своєї вигоди», «свого догоджання» владним людям, «свого свавілля», «свого гендлярства і брехні» і т. п.; з іншого, всьому цьому протиставляється кредо мислителя:
«А я у полоні одних лиш дум,
Одне непокоїть тільки мій ум..
В мене ж турботи лише одні,
Щоб безрозумно не вмерти мені» [5, с.57].
Хто помирає без розуму, того люди не згадують; тих, хто помирає, залишивши після себе пронизану розумом духовну спадщину, нащадки відносять до вічно живих. Адже це та категорія людей, для якої «совість є чистий кришталь». Така совість властива тим, для кого вісті від розуму є визначальними для формування власної життєвої позиції. Такою вона була у Г. Сковороди, чию розумну спадщину людство відзначає вже понад два століття.
Як стати на шлях розуму?
Його обгрунтуванню присвячена 12-а «Пісня». Як і всі інші, але в ній, на мою думку, розкрита головна підстава, на основі якої переважна більшість людей відхиляється від свого об’єктивного покликання, надаючи перевагу суб’єктивним вольовим проявам, що мотивуються тим, що К. Маркс називав «зоологічним індивідуалізмом». Воно – покликання – значно пізніше, але влучно висловлене М. Гайдеггером: «І хоча ми завжди і всюди перебуваємо у відповідності з Буттям сущого, на поклик Буття ми зважаємо рідко. Відповідність Буттю сущого залишається нашим постійним місцеперебуванням. Проте спеціальною і втілюваною нами домінантою поведінки вона постає досить рідко. Тільки коли це відбувається, ми вперше, власне, відповідаємо тому, з чим має справу філософія, яка крокує шляхом до Буття сущого. Відповідність Буттю сущого і є філософія, одначе тоді й тільки тоді, коли ця відповідність здійснюється і саме тому розкривається й розширює своє розкриття» [6, с.120].
Г. Сковорода якраз і демонстрував філософський спосіб життя, який передбачає діяльність згідно вимог розумної, а не свавільної волі. Цілком можливо, що він, постійно отримуючи вісті від Книги Мудрості, якою є «Біблія», діяв згідно умовиводів чистої від суб’єктивності моральної свідомості, тотожної розумній волі. Адже і філософія, і релігія досліджують один і той же об’єкт – первинну духовну основу світу, яка є також основою морально визначеної поведінки людини, тобто, реальність людського буття тотожна реальності духовної субстанції в ньому. Таку єдність Еріугена виразив наступним чином: «Нас не відмовляють, а, навпаки, заохочують досліджувати себе самих; як сказав Соломон: «Якщо не пізнаєш самого себе, йди на шляхи тварин». Адже не далеко пішов від безсловесних тварин той, хто не знає ні себе самого, ні загальної природи роду людського. І Мойсей говорить: «Дослухайся себе самого і читай, немовби у книзі, історію діянь душі» [1, с.789]. Цим все життя якраз і займався наш геній, досягнувши душевних глибин і дна (поняття дна рідко використовується, хоча його використав ще Демокріт) як первинного й незмінного фундаменту, на якому все суще постає як прояв промислу Розуму, промислу Бога в його понятійному вимірі.
Реальність, справжність, щирість людини полягає в наявності в ній розумної волі. Світотворчість, як її пояснював Еріугена, відбувається в такій послідовності: «Бог є творець всього; спершу він за своєю милістю створив субстанції всесвіту, який належало створити; потім за своєю величчю вирішив наділити дарами кожну з них відповідно до їх стану. Із цих субстанцій саме природу людини він підпорядкував розумній волі. Адже не тому людина є воля, що вона є саме воля, а тому, що вона є розумна воля. Насправді, знищ розумну волю – і людини не буде (виділено мною – авт.). Але не навпаки, так що коли ти знищиш людину, то не буде й розумної волі; вона виявляється не тільки в людині, але і в ангелі, і в самому Богові» [7, с.93]. Це означає, що об’єктивно всіма доступними органам сприйняття об’єктами управляє Розум. Хто усвідомлює це, стає на шлях розуму й розумно-вольового способу життєдіяльності.
Корінь суб’єктивності, таким чином, в тому, що первинним для людини у сприйнятті й пізнанні буття є сприйняття нею нескінченної множинності об’єктів, що не дозволяє їй прозріти в них єдність. Пізнання в такому разі жорстко прив’язане до їх зовнішніх образів/ейдосів, а не до пошуку внутрішніх ідей/законів, згідно яких вони існують. Так формується з самого початку оповідальне мислення на рівні описування властивостей об’єктів без пояснення того, чому вони саме такі, а не інакші. На такому впізнавальному базисі засновані всі ідоли свідомості, які заважають об’єктивному пізнанню і про які людству повідомив Ф. Бекон.
У 12-й «Пісні» Варсава пояснює суб’єктивність тим, що множинність об’єктів буття не створює умови для пізнання властивої їм внутрішньої об’єктивної сутності, вираженої в Законі. Закон – це прояв постійно й незмінно повторюваної об’єктивної загально-необхідної внутрішньої усталеності всього сущого. Щоб його пізнати, суб’єкт пізнання має бути в стані душевного спокою, що вкрай складно, адже також постійно душу людини, яка є органом пізнання, вражають різноманітні об’єкти. Тому всі, крім останньої, строфи в цій «Пісні» закінчуються такими словами:
«О діброво, о зелена! Моя матінко свята!
В тобі радість звеселенна тишу, спокій розгорта» [5, с.59].
Отже, лише «тиша спокою» дає можливість людині здолати обмеженість свого перебування в обмеженому просторі й часі, що породжує суб’єктивність і суб’єктивізм, і, залишившись нею, розчинитись в безмежній вічності Буття. Звідси заключні рядки останньої строфи:
«Здрастуй, любий мій спокою! Ти навіки будеш мій,
Добре бути мені з тобою: ти для мене, а я твій.
О діброво! О свободо! Я в тобі почав мудріть
І в тобі, моя природо, шлях свій хочу закінчить» [5, с.60].
Душевний спокій дає можливість людині безпосередньо відчути свою органічну єдність із природою і стати мудрою від того, що їй в такому стані відкривається її безкінечна й вічна, незмінна й об’єктивна сутність, якою є світовий Розум, присутній в ній. Коли наявна така єдність, в людині реалізується не тільки її суб’єктивна особлива відмінність від інших людей, а також утверджується єдність природи як суб’єкта самої-для-себе і суб’єкта-в-собі, яким людина стає без того, щоб абстрагуватись від Матінки-Природи.
Тут варто послатись на Сенеку, який стверджував: «Розум – це ніщо інше, як частина божественного духа, занурена в тіло людини» [1, с.506]. Відчуваючи його в собі, людина, сприймаючи множинне, не втрачає душевної рівноваги, оскільки розуміє, що все – Єдине. Відразу ж на ум приходять докори людям з боку Геракліта за властивий їм суб’єктивізм і його продукт – свавільну волю. Наведу їх зміст: «Існує єдина мудрість: пізнати замисел, що облаштував все через все. …Що в них за ум, що за розум? Вони вірять народним співцям і вважають своїм вчителем натовп, не знаючи, що більшість погано, а меншість добре» [1, с.279]. Тут докори навіть «вдумливим людям», до яких він відніс Гесіода, Піфагора, Ксенофана й Гекатея. Що вже говорити про пересічне людство: «Але хоча логос присутній у всіх, більшість живе так, ніби кожен має своє особливе розуміння. …Тяжко боротись із пристрастю! Але ж бажання серця виконується ціною душі. Норов людини – його демон» [1, с280].
Це розумів і Г. Сковорода. Що цілком зрозуміло, адже різні люди, занурюючись в глибини розуму, роблять спільні умовиводи. Тому від самого початку мудреці закликали людей, які запитували у них пораду в тому, як позбутись несправедливості й досягти поміж собою миру і злагоди, суспільного спокою, як пізнати в собі самих рівну для всіх без будь-яких виключень основу буття, якою є його внутрішній закон, який і влаштовує «все через все» і перед яким всі і все рівне. Проте заклик не здатний спонукати до слідування йому. Тому людство, згідно пророків, чекає неминучий кінець. І в цьому немає провини пророків, адже чомусь очевидне для них не є таким для інших. Як, можливо, що й провини народної більшості, адже шлях пізнання складний. Особливо шлях самопізнання, адже нелегко самого себе запідозрити в чомусь такому, що нібито немає підстав для самовиправдання.
Відчуття людиною в собі самій органічної присутності світового розуму як володаря буття формує в ній стан душевного спокою. Адже не лише для фізичних об’єктів він є нормальним станом їх існування, але й для людини також. Звичайно, що тієї, яка це сприймає як безпосередню даність. Мудреці, для яких це є само-очевидністю, тому й формулюють вічні у своїй незмінності максими, не будучи при цьому мислителями та не використовуючи методів пізнання, в основі яких абстрагування, ідеалізація та формалізація. У 24-й пісні, яке тлумачить Сковорода, обрано вислів римського пророка Горація: «Схиляє-бо добре наставлення до спокійного життя».
Це справді так. Проте до неспокою людину підштовхує сама природа своєю буквально примусовою експансією у сферу людських органів відчуття. Звідси констатація очевидного:
«О спокою наш небесний! Де тебе знайти в наш час?
Ти усім нам є чудесний, врізнобіч розкинув нас» [5, с.72].
І дається відповідь, яка очевидна для мудреця, але не є такою для абсолютної більшості пересічного люду:
«Потримаймо дух неситий! Годі мучити свій вік!
Не шукай край знаменитий! Будеш також чоловік» [5, с.72].
Йдеться, звичайно, що лише в такому разі людина реалізує своє об’єктивне покликання. В іншому випадку вона, вірніше, воно – людство, своєю діяльністю знищує ті природні умови, завдячуючи яким еволюціонувала до рівня, визначеного як homo sapiens. Оскільки ж обраний ним – людством в цілому – шлях був не таким, до якого закликали мудреці, в тому числі біблійні, маємо людину, визначену як homo sapiens est homo demens – розумний безумець. Так, принаймні, її визначає сучасна філософська антропологія в особі Е. Морена [4, с.107].
Докір такій людині міститься у 28-й «Пісні». Їй передує посилання на біблійну мудрість, згідно якої стверджується: «Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить?» [5, с.77]. Користь відома. А саме: створена нею – людиною і ним – людством в цілому так звана «друга природа» створила для значної його частини більш комфортні умови проживання, які, проте, ставлять під великий сумнів саме його існування.
Чому так відбувається? – Тому що, люблячи мудрі вислови, приписуючи їх нібито народній мудрості, хоча насправді вони є авторськими, які народ сприймає, але не виконує. Чому не виконує? – Тому що не він є їх автором, це не його щирі переконання. Він схильний вірити в їх божественну природу, вірити в Бога, не розуміючи й не усвідомлюючи того, що божественне як розумно-вольове начало в тих його представниках, які обрали для себе шлях самопізнання, шлях, запропонований філософами і філософією загалом.
«Так, про місяць знать дарма, є там люди чи нема,
Кинь Коперникові сфери,
В серця свого глянь печери!
Глагол у нутрі твоїм, веселий будеш з ним.

Бог найкращий астроном і найвищий економ.
Вічная натура, мати,
Зайвини не може мати.
Що потрібно тобі, знайдеш лиш у собі.


Придивись в нутро тобі: друга знайдеш у собі,
Стрінеш там ти іншу волю,
Стрінеш в злій блаженну долю:
У тюрмі твоїй там світ, в болоті твоїм – цвіт.

Правду Августин трима: аду не було й нема,
Пекло – воля твоя клята,
Воля наша – пічка ада,
Заріж волю ту, тьму – і ні пекла, ані мук» [5, с.77-78].
Наведений зміст здатна адекватно сприйняти лише та людина, яка свідомо обрала для себе шлях самопізнання під впливом тих настанов, які вона отримала від прочитання текстів видатних мислителів і мудреців. Без цього настанови виявляється суто декларативними, адже звичайний індивід, або, як його іменував Конфуцій, простолюдин, навряд чи обере його для себе. Вона може знати тексти, тим паче, що цього вимагає шкільна програма, але не діяти згідно тих ідей, які вони проголошують. Справа в тому, що саму ідею потрібно відшукати власними зусиллями, оскільки вона розчинена в багатослів’ї, без чого неможливо її проголосити.
Тут потрібно брати до уваги той факт, що мислення, перш ніж набути пізнавального статусу, має піднятись від його елементарної форми, якою є судження, що утворюється на основі органів відчуття, а тому має статус слів, що корелюють із образами об’єктів сприйняття, до умовиводів, які також більшою мірою є узагальненням множинності подібних об’єктів сприймання, і тільки потім до понять, що мають статус методів пізнання, відчужуючись/абстрагуючись від зовнішніх форм об’єктів на користь притаманних їм внутрішніх об’єктивних загальних властивостей, що і відображають закони їх буття.
Оскільки я згадав видатного попередника Сковороди в царині мудрості – Конфуція, є потреба навести його думки з цього приводу. Визнання ним того, що «щирість – це шлях Неба» [3, с.128], відповідає щиросердечній, проте не простонародній, а просвітленій знаннями українській душі. Сковорода закликає схильну до свавілля простонародну душу, яка нібито все знає й без світла знань, здійснити героїчний подвиг: «Вбий ти волю злу в нас, володіє хай твій глас!» [5, с.77], маючи на увазі Глас Божий як Голос із Небес, тотожний для філософського знання голосу Логосу, Розуму. Конфуцій закликає до того, що для цього потрібні постійні зусилля, а не якесь одне: «Там, де іншому достатньо одного зусилля, тобі необхідно сто; там, де другому достатньо десяти зусиль, тобі потрібна тисяча зусиль. Якщо слідувати таким шляхом, то навіть тупа людина зможе розібратись у всьому, а слабка людина здобуває силу» [3, с.129].
Проблема подолання людиною вродженого їй від природи характеру, який і є суб’єктом її вольової дії, але який вона не обирала, полягає в тому, щоб допомогти їй здолати недоліки тієї форми суб’єктивності, яка не приносить їй задоволення від життя. Її вирішення в тому, щоб спрямувати суб’єктивну волю характеру на формування суб’єктності, яка б враховувала дане від природи особливе в той же час піднімала його до рівня загального в ній самій, а не лише в текстах. Адже розумні тексти пишуть люди, які відчули таку єдність в собі самих. Звідси й властиве їм бажання повідомити про це всім іншим. Звідси ж і чи не головні імперативи освітньої діяльності, а саме: читає той, хто перечитує та не лише людина читає текст, але й текст читає людину.
Висновок. Способи вирішення будь-яких проблем завжди відомі. Тоді чого ж не вистачає? – Не вистачає рішучості в слідуванні тим настановам, які пропонують видатні мислителі як сучасникам, так і нащадкам. Її, в свою чергу, не вистачає через вроджену кожній людині суб’єктивність, якій потрібно надати статус пізнавальний, а не звичний – стихійний, афективний, а не ефективний. Причому, надання такого статусу примусовим чином не вирішує проблеми. А іншого не існує, адже будь-яка система зберігає інерційний стан доти, доки її не зрушить з місця якась інша динамічна система. Отже, шлях людства – це шлях в нікуди… «Смерть – не шкода, спокій» [5, с.80]. Мабуть, що так і буде.

Григорій Сковорода як філософ-терапевт
Засновник психоаналітичної філософії, тісно пов’язаної з медициною, З. Фрейд стверджував, що суспільна мораль тисне на природні людські бажання, схильності, потреби, тому, як це не прикро, породжує неврози. Їх можна лікувати пігулками, адже людина продукт еволюції неорганічної природи в органічну. Але вона також і соціально-духовна істота, тому їй потрібно формувати себе морально чистою істотою, що збереже її душевний рівноважний стан. Відтак, не будуть народжуватись ті суто природні вади, які з’їдають її тіло. Тобто, хвороби тілесні, серед яких заздрість чи не найбільш тяжка, похідні від хвороб душевних. Про це нагадують людству видатні мислителі. Тому вони постійно закликають людину до моральної чистоти своїх помислів. Хоча й серед них небагато тих, хто має «чисте/тихе/спокійне серце». Ми можемо пишатись тим, що серед цих небагатьох є українська людина – Григорій Варсава Сковорода. Про нього й буде йтись у даній статті.
Від природи людина є допитливою істотою. І саме допитливість спонукає людину до пошуку відповідей на питання про причини порушення людиною нормального природного стану, яким є стан рівноважний. Але не тільки в суто природно-біологічному розумінні, але значно більшою мірою в розумінні соціально-духовному, душевному. Адже будь-яке питання спровоковане тим, що стан спокою для людини є відносним, а не абсолютним. Із позицій виключно фізичних стан рівноваги зберігається доти, доки на будь-який об’єкт не подіє якась зовнішня, а для живої істоти також і дія внутрішніх органів, яка й порушує нормальний стан як стан рівноважний. Для людини такий стан майже недосяжний, що, врешті, й спонукає її до пошуку способів відновлення хоча б відносного спокою. Тим складніше досягти цього стану, чим більш активною у своєму житті є конкретна людина. Виявляється, що досягти такого стану можна лише на шляху світопізнання як водночас самопізнання, як людинопізнання. Знайшовши відповідь на причину, яка порушила стан рівноваги, людина відчуває стан здивування від його відновлення хоча б на коротку мить. І тому Філософ, як величають Арістотеля, назвав здивування початком філософії, а саму філософію лаконічно визначив як процес «мислення про мислення».
Такою постійно мислячою особистістю для українського народу якраз і був Григорій Сковорода. Складно здивувати зацікавлену українську людину, яка насправді ідентифікує себе як свідомого українця, обізнаного зі світовою філософією, але від цього не стала абсолютним космополітом, якимись новаціями щодо інтерпретації та тлумачення творчості цього видатного мислителя. Але хотілось би відзначити, що, закликаючи до «веселощів сердечних», до «спорідненої душевної праці», а душа якраз і є втіленою у фізіологію та біологію суб’єктно-пізнавальною субстанцією людини, він виявився тим філософом, який лікував як душу, так і тіло. Адже втрата рівноважного стану це також і втрата здоров’я, втрата нормальної еволюційно сформованої рівноваги й гармонії у взаємодії всіх органів людського тіла. Тому не випадково, що філософія виникла як терапевтична функція душі, перебувати якій у тілі, постійно підданому внутрішнім і зовнішнім впливам, досить складно. Звідси відомі поетичні рядки про те, що «душа зобов’язана трудитись і вдень, і вночі», що для неї ледь чи не нормою є «постійний бій, оскільки спокій лише сниться». Хоча насправді, змісти сну також не дають спокою як під час самого сну, так і після пробудження для його тлумачення.
Хочеться, перш ніж перейти до аналізу певної праці Г. Сковороди, навести визначення лікувально-терапевтичної функції філософії видатним філософом Марком Аврелієм. Виходячи з триіпостасної природи людини – тіла, душі й духу, де «тілу належать сприйняття, душі – устремління, духові основоположення», він констатував: «...все, що відноситься до тіла, подібне потокові, до душі – сновидінням і диму. Життя – боротьба і мандрівки по чужині; посмертна слава – забуття. Але що ж може вивести на шлях? Ніщо, крім філософії» [І, с.520]. Тільки філософія досліджує дух, тому дає основоположення. Як це їй вдається? – Вона починає пізнання не з констатації мінливого, до чого підштовхують тіло й душа, а з незмінного як чогось цілого й цілісного, як самої цілі. «Дух Цілого вимагає єднання. ..Все сплетено одне з одним, всюди божественний зв’язок і навряд чи знайдеться що-небудь чуже всьому іншому. Все об’єднане загальним порядком і слугує для прикрас одного й того ж світу. Адже зі всього складається єдиний світ, все пронизує єдиний бог, єдина сутність всього, єдиний закон, єдиний і розум у всіх одухотворених істотах, єдина істина» [І; с.522, 523].
Переконаний, що «дух Цілого», який «вимагає єднання», був стрижнем у всій життєдіяльності Г. Сковороди. Він володів якісним знанням про античну філософію, через що й величали його як «українського Сократа», який закликав до формування в людині здорового філософського духу як запоруки здоров’я тілесного. Для аналізу обрана невеличка праця «Тлумачення із Плутарха про тишу серця». Нагадаю також, що українській філософській думці властива така риса, яку А. Бичко назвала кордо-центризмом. Хоча, на жаль, не завжди як серед українського пересічного люду, так і української духовної еліти здоров’я серця на першому плані. Їм також властивий і суб’єктивний ідеалізм з його егоцентризмом і навіть соліпсизмом. Тому В. Винниченко правильно стверджував, що українську історію не можна читати без прийому брому для заспокоєння. Чому він також сприяв досить потужно. Тим більш важливою є долучення до філософії серця у викладі нашого Сократа. Хоча й відносно нього як творця сучасного українського народу, як вважають деякі філософи, є застереження щодо сформованої на прикладі його життєвої позиції «сковородинської людини» [5, с.20-21], з її позицією, яку «світ ловив, але не впіймав». Йдеться про позицію «моя хата з краю», а не в країні, не в її серці. На це звертав увагу П. Куліш, ведучи мову про «хутірську» філософію.
Отже, переходжу до зазначеної праці, яка не є механічним перекладом праці Плутарха «Про спокій душі» або «Про тишу серця», а є тлумаченням самого Сковороди з точки зору сучасних йому реалій суспільного життя. Адресатами були сучасні йому люди, до одного з яких він звертався лікувальними словами, яких часто не вистачає у зверненні до хворих із боку нинішніх лікарів. Ось ці слова, на які реагує і сучасна людина також дуже позитивно: «Високомилостивий пане, Вашого високоблагородія найнижчий слуга, любитель і син світу» [4, с.211]. Сучасна психологія стверджує, що кожна людина потребує щоденно чи не сім похвал-поглажувань. Це вже лікує душу. Нехай читача не вводять в оману нібито принизливі слова про самого себе як «найнижчого слугу». Це не приниження, а данина духовній спадщині пращурів, на якій зростають не завжди вдячні нащадки.
Переказ твору будь-якого видатного пращура, особливо ж глибокодумного філософа, завжди свідчить про те, що нащадок проявляє вдячність до пращура. Тлумачення відомого і вміння знайти в ньому щось нове, як вважав інший мудрець, за духом також українець, бо стверджував, що «щирість – це шлях Неба», йдеться про Конфуція, є критерієм того, що такій людині можна довіряти навчання молоді, бо це навчання здійснює процес мислення сучасника про мислення попередника. Тому знаходимо у цьому перекладі думки самого Сковороди. Наведу основні з них, які чітко виражають лікувально-терапевтичну функцію філософії. Звертаючись до адресата «Любий мій Іринею!», Плутарх-Сковорода виступає як лікар: «ти просиш мене написати кілька для тебе думок, які б змогли заспокоїти схвильоване серце» [4, с.212]. Звертання здійснюється засобами «благом одухотвореної мови», зміст якої «дихає лікуванням і заспокоєнням серцю» [4, с.212].
Лікарська професія передбачає, що людина, яка її обирає, вже містить в серці своєму, в душі своїй співчуття до хворого. Причому, воно має перевершувати жагу до багатства, схильність отримувати якісь матеріальні вигоди як від самого хворого, так і від держави, бо це почуття суто моральне, шляхетне, а не економічне. Приклади звитяги відомих українських лікарів, переважно в попередніх століттях, підтверджують таку душевну й духовну установку свідомості. Кордоцентризм в даному випадку є філософським її виміром, а не меркантильним. Звідси й акцент нашого мандрівного філософа на принциповому наголосі античного історика й філософа. Ось це положення: «Як же може чи багатство, чи людська слава, чи скіпетр подати серцю безпристрасність і великодушність, якщо в ньому не буде духа премудрості й духа міцності, які однаково утверджують серце у всякому стані, щоб і життєва гордість не спокусила, і нужда не довела до відчаю?» [4, с.212].
Така установка, як це не сумно, не зовсім приживається в сучасному українському медичному товаристві. Це чітко проявляється в тому шаленому спротиві реформам в системі охорони здоров’я, який ми, в даному разі я маю на увазі ту частину філософів, які розглядають кардіологію не як професію, а як душевне покликання, спостерігаємо. Тут само собою появився в моїй свідомості зміст, який в Нагірній Проповіді звучить так: «Блаженні чисті серцем, бо вони (курсив мій – В.Ж.) Бога побачать» [Матвій, 5:8], а не хтось інший. Йдеться про Бога як сутність морально чистого Розуму, який Сковорода бачив. Тому його не впіймала й церква, бо він був «любитель і син світу». Бо царство Боже це царство Розуму. Не забуваймо, що грецькою Theos – це Розум; це освячений пізнавальними зусиллями мислення Розум, від імені якого й віщав Христос як головний персонаж євангельських сюжетів, що відображав певну кількість реальних людей, для яких життєвий принцип «хліба і видовищ» був неприйнятний.
Стати на такий шлях складно. Для цього мати споріднену зі світовим Розумом душу, яку не здатне спокусити лукавство, що йде від стану суто тілесного неспокою. «Які ж ліки у бездіяльності? Вони не можуть відігнати нежиті, не лише туги й нудьги від серця. Не велика й туга й допомога від бездіяльності і нашим друзям, і вітчизні, і нашим близьким або домашнім» [4, с.213]. Навпаки, бездіяльність породжує моральну деградацію. «Хворому тілу, слабому розумові важко годити. Хворий і на дружину, і на лікаря жовчний. Прикрий йому приятель, що прийшов відвідати, а коли відійшов – досадний. Найм’якше ліжко для нього тверде. Дивись же, як лиш заблисне сонце здоров’я, тоді він, що гидував найсмачнішою їжею, з насолодою їсть найпростішу» [4, с.214-215].
«Сонце здоров’я» йде від чистоти сердечних помислів людини, які формує філософська мудрість в тому разі, якщо вона свідомо обирає самопізнавальний спосіб життя як водночас природний. А природа діє згідно врівноваженої міри потреб для всіх її об’єктів. Найперше – живих, тих, що мають внутрішнє життя, мають психічну форму відображення, мають тваринну душу як орган, що визначає міру життєвих потреб. Людина, на жаль, якщо не формує в собі розумну душу, сама себе робить хворою. «Бо заздрість, ненависть, наклеп, злопам’ятність самі себе печуть і з’їдають. І на цих самогубців не сердиться, а співчуває розумний, а нерозумний мучиться» [4, с.216]. Натомість «філософія радить і у власному, і в чужому нещасті не жалістю себе з’їдати, а лікувати. Як же не противно розумові біситися й мучитися тим, що не всі ті добрі й ввічливі, з ким нам довелося жити?» [4, с.217].
Це вкрай важливий аспект у даному перекладі, зробленому Сковородою із твору Плутарха. На ньому варто зупинитись для розуміння хвороби української як народної, так і просвітленої знаннями розумної душі. Здобуваючи досвід, який залишають пращури своїм нащадкам, варто не просто мати інформацію про його зміст, в даному випадку мотиваційно спрямований на моральні чесноти поведінки. Цього недостатньо. Потрібно, найперше, внутрішню змістовну інформацію тексту/текстів перетворити у внутрішню мотиваційно спрямовану душевну потребу власної душі. Пересічну людину переконує не стільки досконала логіка доведення, скільки приклад такої поведінки і тих, хто доводить, хто моралізує, але сам не демонструє адекватного моральним настановам способу життя. Це не лікує, бо не багатознайство навчає розуму, а очевидний для люду розумно вмотивований спосіб життя лікаря. В даному випадку – філософа як творця належного, а не механічного фіксатора наявного для будь-кого. Це було властиве лікарю-філософу, яким був Григорій Сковорода.
Хвороба української народної душі, народу в його переважній більшості в тому, що він у своїй мотиваційній свідомості надміру схильний до порівнянь свого життєвого стану зі станом інших. За філософською класифікацією це прояв так званого суб’єктивного ідеалізму. Якщо він надмірний, то досить легко переходить у соліпсизм, у твердження про те, що «я сам знаю», забуваючи, вірніше, ігноруючи той факт, що фундамент індивідуального знання належить пращурам. Як і те, що статус знання визначається тим, настільки вони відображають закон як прояв загально-необхідного й об’єктивного, а не індивідуального, досить хиткою підставою якого є власний життєвий досвід.
Хвороба освіченої, тобто просвітленої знаннями, української душі, з одного боку, йде від того, що вони також носії народної душі з її певними вадами. З другого, вони страждають на хворобу самолюбства, хворобу, навіть більш тяжку для лікування, ніж хвороба народу. Пересічна українська людина задоволена собою (на це звернув увагу Ортега-і-Гасет, характеризуючи людину маси), натомість освічена незадоволена тим, що з нею не завжди «добрі й ввічливі» інші. Плутарх звертається до Іринея, а Сковорода, мандруючи чверть століття по Слобідській Україні, ніби говорить людині, схильній до просвітлення народу: «Любий мій, добре запам’ятай! Чи не ревність і самолюбство гніздяться в серці нашому, затуманені біснуванням на чужі гріхи. Бо із самолюбства народжується гарячковість у справах, із гарячковості – норовистість і запальність, що лютує з найменшої несправності. Начебто через неї погане сталося чи щось добре не дісталося. Добросердна ж людина все байдуже сприймає, без прикрощів, і лагідно з усіма обходиться» [4, с.217].
Звичайно, що це не означає необхідності, особливо в наш час, визначений як час інформаційно-технологічний, просвітлювати народну свідомість чеснотами, без яких вона не буде відчувати себе щасливою, задоволеною життям. Важливо, щоб, як вище зазначено, зовнішня інформація про знання набувала форму внутрішнього переконання. Щоб той, хто несе знання, наочно демонстрував те, що не тільки його розум насичений знаннями, але і його серце; що істини, які доносяться, є сердечними істинами. Такими, як у В. Сухомлинського, який не лише знання передавав дітям, але й «серце віддавав дітям». Бо не знання самі по собі сила, не їх технологічне втілення в промисловість, а їх втілення в спосіб життя людей, «відвертає думку від того, що турбує, а повертає до того, що звеселяє, як повертає наш зір на зелені луки, якщо його турбує сонячне сяяння. А хто занурює сердечне око у нещастя, що його спіткало, той подібний на відьму, яка в чужому домі все бачить, а в своєму сліпа. Подібний і до медичних банок, що витягують із тіла найгіршу кров. Подібний і до шинкаря, що, розпродавши добре вино, сам висмоктує дріжджі» [4, с.217].
Паралелі із нашим сучасним станом суспільства, в якому, на жаль, політики-популісти так люблять народ, а фактично себе самих, що формують в його свідомості не «радість сердечну», а суцільне невдоволення життям. Коли ж їх самих, йдеться про популістів, піддають критиці, то вони страшенно обурюються наклепами і все спростовують. Як підсумок: радіють наші недруги. Причому, радіють вже півтора тисячоліття, про що можна дізнатись із праці Митрополита Іларіона (І. Огієнка) «Дохристиянські вірування українського народу» у розділі «Вдача й суспільне життя наших предків» [3, с.340-352].
Оскільки видання присвячене українознавству, варто об’єктивно характеризувати його духовний стан. Цього вимагає також соціологічний закон, згідно якого «громадська думка править світом». А вона досить інерційна, стереотипна, консервативна. І це не образа народу, а його образ. Хоча критика народу в усіх його соціальних верствах належить не самому Сковороді, але вже сам вибір ним для перекладу саме такої праці античного філософа й історика свідчить про спільність позиції. Тому маємо опосередковану критику, в якій дістається як провідній верстві, як «добірній меншині» (Д. Донцов і цитований ним також Ортега), так і народній масі. Перша піддає критиці маси, а маси заздрять їй. Звідси максима Сковороди про те, що «всяк ходи своїм шляхом», оскільки має бути «рівна для всіх нерівність». Це спільна думка і Плутарха, і нашого пророка, який, цілком можливо, мав аналогічну думку, але, оскільки вона вже висловлена раніше, він переклав першоджерело. «Багато ж допомагаємо серцю нашому тоді, коли на вигоди нашого власного життя дивимось. Принаймні щоб ми не рівняли нас з тими, хто нас перевершив. Оцією-то вадою весь світ страждає. …Не робить цього здорова й мирна душа, Вона не заздрить вищим від себе, а хвалиться й дякує Богові за стан свого життя, в якому незліченна кількість людей раді б жити, якби дано їм вишнім» [4; с.218, 219]. Тому зустрічаємо в праці об’єктивні характеристики на зразок «сліпий народ», «безумний народ», в якого поселився «біс самолюбної волі» та ін.
Щоб позбутись душевних хвороб, потрібно формувати в собі радість від життя, розуміючи його не як дім, огороджений стінами, а як дім, огороджений мудрістю, яку формують, за виразом Сковороди «очиті очі», а не очі, які бачать лише предметно-речовий світ, а не світло чистого серця. Такі очі не відгороджують людину від Всесвіту, навпаки, піднімають рівень її свідомості до радісного сприйняття того, що він втілений у ній самій. Тому разом із автором першоджерела він стверджує: «Це в нашій силі, і це єдині двері, що ведуть у храм спокійного серця. Всіма силами намагайся не роздразнити твого внутрішнього судді, совість твою: лиш від її гніву народжуються в душі черви й чиряки, що лютують день і ніч і позбавляють душу безцінного миру» [4, с.224].
М. Гайдеггер, якого різні рейтинги вважають філософом №1 ХХ-го ст., виходив із того, що людина лише тоді стає на шлях істинного філософування, коли вона вступає в діалог із видатними мислителями, маючи жагучу потребу в тому, щоб піднятись на рівень розуміння ним тих життєвих проблем, про які він також міркував. Г. Сковорода піднявся на рівень видатного мислителя якраз тому, що, не відриваючись від безпосередніх реалій тогочасного життя, не відриваючись від, як полюбляють у нас говорити, «простого народу» (зауважу, що не сприймаю такого визначення, бо «простота хуже воровства»), спілкувався також із текстами видатних мислителів. Це дало йому можливість усвідомити, що тілесні хвороби породжують хворобливі душевні устремління. Щоб їх вилікувати, людині слід прагнути до того, щоб мати чисте помислами серце, оскільки найбільшою мірою його роз’їдають заздрісні бажання, реалізувати які він не може. Але й позбутись їх також не може, тому перетворює своє життя на хворобливу нежить. Ті ліки, які пропонує офіційна медицина, не здатні вилікувати душу, якщо вона продовжує звичний спосіб життя. Звідси, очевидно, запропонована ним душевна терапія, в основі якої кордоцентризм, який, на відміну від професійних хірургів-кардіологів, не крають серце скальпелем чи сучасними лазерними променями, а відкривають йому як двигуну життя шлях до пізнання себе самого, пізнання себе сьогоднішнього і себе завтрашнього, до порівняння себе вчорашнього із сьогоднішнім, а сьогоднішнього із цілком реальним завтрашнім, а не до постійного порівняння себе сьогоднішнього з іншими сьогоднішніми. Перший шлях відкриває людині саму себе в якості самодостатньої істоти, в якій достатньо сил для вдосконалення. Другий, навпаки, закриває для неї самої шлях вдосконалення, бо це шлях самоприниження. Важливо, щоб людина, в тому числі сучасна українська людина, це усвідомлювала. Таким, очевидно, є приклад філософської терапії, який залишив нам Григорій Варсава Сковорода, «нехай буде він прославлений», а не хтось, не споріднений зі змістом української душі.
Питання тільки в тому, чи відбудеться таке зцілення народу. Відбудеться, якщо йти за душевно спорідненим українській душі мудрим висловом Конфуція: «Приносити жертви духам не своїх предків – прояв улесливості» [2, с.145], а не мудрості.