Чарівні Чернівці

---

Україна стоїть на перехресті вікових світових шляхів. Вона відкрита з усіх сторін. Не схована ні за Пірінеями, ні за Альпами чи навіть Карпатами. Не схована на островах, як Велика Британія, ні за морями, як Скандинавія. Але вона стоїть! Гості прошені чи, частіше, непрошені приходять і зникають зі сторінок історії. А вона стоїть, залишається на стику імперій, які теж з’являються ростуть і ширяться, а потім зникають. А вона стоїть укорінена.
Різні частини етнічних українських земель були в складі різних держав, у них цікава неповторна й різноманітна історія. Отож, запрошуємо вас у віртуальну, поки що, екскурсію до цікавої і неповторної Буковини, найменшої області України – Чернівецької. Області з надзвичайно насиченою і неповторною історією.
Але все пізнається в порівнянні. Отож чернь – Чернівці і Чернігівщина. Не спішіть очорняти чернь, адже це й яскравий червень і червлені щити воїнів «Слова про Ігорів похід». Червлені, тобто червоні, красні, гарні, соковито насичені. Світ широкий різноманітний та насичений і різнобарвний. Не варто намагатися звести його до «єдино правильного». В Чернівецькій області дві досить різні в історичному плані частини. Східна, яка з 1812 року належить Російській імперії, це Поділля. Це землі непокірних уличів, яких довго й не дуже вдало підкорював Сванельд у Пересічні (поблизу нинішнього Дніпра). Відкочувавши в Молдавію та Поділля, ці слов’янські племена не визнавали ніяких князів, крім своїх власних. Вони відомі під назвою бродників, берладників, а також болоховців. Розташовані на межі Дикого степу, вони навчилися знаходити спільну мову з кочовими народами. Болохівська земля, як пишуть дослідники, нагадувала Запорізьку Січ 12-13 століть. Потім вона потрапила до складу Молдавії.
Західна частина області відносилася до Галицького князівства. В 12 столітті галицький князь Осмомисл збудував на лівому березі річки Прут, фортецю Черні, поселення поруч теж називалося «Чернь», або «Чорне місто». Можливо, через те, що дубові стіни фортеці були перекладені чорноземом. Поселення зруйнували монголо-татари. Перша ж згадка про власне Чернівці датується 8 жовтня 1408 року. В цей день молдавський господарь Олександр Добрий дарував грамоту чернівецьким купцям.
Назва Галич, ймовірно, походить від кельтських племен галлів, які прийшли в Карпати в ІУ-ІІІ ст. до н.е. Залишки кельтської (гальскої) крові, очевидно, присутні в бойків. У гуцулів – домішки крові даків та фракійців. Лемки – руснаки, як і бойки, нащадки білих хорватів, які частково відкочували в нинішню Хорватію. З 1774 року Буковина в складі австрійської імперії, спочатку в складі Галичини, а з 1849 року стала окремою провінцією. З 1861 року – коронний край зі своїм сеймом, дещо пізніше університетом. Перебуваючи в складі Австрії, ця територія тісно співіснувала з Трансільванією, де чудернацьким способом переплуталися нації та народи, і де Австрія проводила виважену національну політику.
Як співають гуцули й зараз:

При Францу Йосипу гарно жилося,
При Францу Йосипу добре їлося й пилося.

З 1918 по 1940 рік цей край у складі Румунії.
Крім Трансільванії, до якої власне й відносилися Чернівці, такою мультімедійністю може похизуватися хіба ще Закарпаття, а також, певною мірою, Північна Таврія 19-го початку 20-го століть. В 1920-ті роки тут було створено національні райони та сільради: єврейські, німецькі, польські. Так, за переписом 1926 року серед сільського населення Бердянського повіту українці становили майже 74%, росіяни близько 5%, німці близько 8,5%, болгари майже 13%, крім того проживали євреї (переважно в містах, в Мелітополі 33,9% населення), молдавани, поляки, чехи, білоруси, албанці, чорногорці. Потім добавилися курди та турки-месхетинці. В кожному таврійському селі свій неповторний діалект. На жаль, при обох тоталітарних режимах масовому переслідуванню було піддано поляків, німців, євреїв. З Криму, крім кримських татар, було примусово виселено болгар, вірмен, греків. Все більше українців вважали за краще писатися росіянами.
Така ж доля спіткала й румунську Трансільванію, де в 1968 році була ліквідована угорська автономія. Інші громади: німці, українські русини, євреї, серби, раніше досить численні, або емігрують, або асимілюються в румунському середовищі.
Все пізнається в порівнянні. Отож з півдня перенесемося на північ до міста з подібною назвою Чернігів. Назву цього, одного з найстаріших міст України-Русі, яке протягом століть було конкурентом Києва, пов’язують з прізвищем князя Чорного. Вперше Чернігів згаданий у 907 році, причому в списку руських міст стоїть на другому місці після Києва. Право називатися руськими мали лише князі Києва, Чернігова й Переяслава. Кордони цього князівства сягали Оки й берегів Азовського моря. В Чернігові збереглося більше церков домонгольського періоду ніж у Києві. Є в Чернігові і своя Красна площа. В Антінійових печерах знаходиться Феодосійська церква – найбільша підземна церква в Україні.
Саме Чернігівщина й Буковина стала батьківщиною найбільш європейських, модерних наших письменників початку 20-го століття Михайла Коцюбинського та Ольги Кобилянської.
Чернігівщина, а дещо пізніше Буковина й Таврія, стали притулком для старовірів. Представники багатьох родин «істинного благочестя» не скорилися нововірам – никоніанцям, а подалися на тоді чернігівську В’ятку, Сибір та Буковину. Там з дозволу та за сприяння Франца-Йосипа у 1844 було створено старовірська єпархія на чолі з митрополитом (Білоцерківська метрополія з 1846р.) в селі Біла Криниця. В 1940 році резиденція митрополита переведена до Бреїлу (Румунія). В цьому селі в 2001 році мешкало 169 осіб. Але саме тут у 1996 році відбувся Всесвітній собор Православної Старообрядницької Церкви, а в 2006 році Освячений собор.

«Чернівці – це місто, де недільний день починався з Шуберта, а закінчувався дуеллю. Це місто – на півдорозі між Києвом та Бухарестом, між Краковом та Одесою – було негласною столицею Європи, де співали найкращі колоратурні сопрано, а кучери фіакрів сперечалися про Карла Крауса, де тротуари підмітали букетами троянд і де книгарень було більше ніж кав’ярень. Це місто, де собак називали іменами олімпійських богів і де кури вигрібали з землі вірші Гельдерліна. Чернівці – це був корабель задоволень з українською командою, німецькими офіцерами й єврейськими пасажирами на борту, який під австрійським прапором постійно тримає курс між Заходом і Сходом».
Георг Гайцнер, австрійський журналіст

Шарм і чарівність, суміш стилів і атмосфера затишку й спокою, що панує всюди, неквапливість і розміреність – таким бачать його жителі й гості.

«Цілісність Буковини й Чернівців – гетерогенна, еклектична, оксюморонна – це своєрідний східноєвропейський Вавилон, Єрусалим на Пруті, другий Ханаан, маленький Відень, україно – румуно – єврейський тихий рай.
Чернівці – місто-дисидент, що дало нам, своїм мешканцям, уроки краси, волі, обов’язку… Повітря Чернівців було пооране лементами, стогонами, подихом німецького, ідишем, українською, угорською, румунською, російською, «просто лінгв». Із цієї симфонії і народжується поезія».
Олександр Бойченко. «Мої серед чужих». Чернівці, 2017

С. М. Квіта у «Вступному слові» пише, що приклий і безпритульний Роман Андріяшик зумів зберегти свій майже тваринний письменницький професіоналізм. Ось що він пише у своєму незакінченому романі «Три хрести» про Трансільванію. «Тут кожен фермер – держава і нація, це не яка-небудь інтернаціональна мішанка, а суміш незалежних одиниць, які поважають власну самостійність і готові за неї вмерти.
Відійде Трансільванія до Угорщини, Румунії чи Італії – однаково цей край залишиться міжнародною оселею, таким собі незалежним європейським Вавілоном.
Люди, які живуть у пограниччі, живлячись з кордону між критичними ситуаціями і часовими епохами, і ніколи не роблять із свого способу життя загальної погоди чи примусового забобону».