Одеський слід

---

Перелом XIX та XX століть – це срібний вік російської поезії, в кращих зразках якої передчуття катастрофи.
Інтелектуали, в тому числі й творчі, позитивно зустріли лютневу революцію 1917 року. В них з’явилася надія на новий демократичний шлях розвитку Росії. Ці мрії та надії були брутально знищені жовтневим переворотом. Більшість творчої інтелігенції зустріла його негативно. І сповна за це поплатилася: частина інтелігентів була знищена, частина примусово виселена, чимало змогли емігрувати.
Під лозунгом «Мир народам» в Росії почалася чотирьохрічна вакханалія громадянської братовбивчої війни. Причому воюючі армії мало цікавили політичні погляди молодих чоловіків. Їх усіх призивали до армії. Так Е. Багрицький та В. Катаєв служили в білогвардійській контррозвідці. М. Тихонов написав свою знамениту «Балладу о гвоздях» під час служби в білій армії.
В російській культурі утворився виражений вакуум, який поспішили заповнити молоді, амбітні не дуже освічені люди. В керівництві більшовицької партії, каральних органах, а також серед комісарів була значна частка євреїв. Після обох революцій було знято штучні обмеження, так звана зона осілості для євреїв, а також обмеження щодо української мови. Цим негайно скористалися єврейські хлопчаки, які рвалися з підвальних умов міщанського захолустя в широкий світ повний (як їм здавалося) сонця, мужності, поезії та благородства.
В селищі Кунцево облаштувалася колонія одеських поетів. Не дуже освічені, голодні, не сковані культурою та традиціями, вони були переповнені амбіціями. Їм було нелегко в ті часи достатньо суворі навіть для творців реальних цінностей. Вони жили в свєму уявному книжному світі. так пише про ці часи Георгій Мунбліт в своїх «Рассказах о списателях». Масовий заїзд вихідців з України, переважно євреїв, до Москви прокоментував Б. Пастернак «Жидов понаехало».
Отже почнемо з прозаїків.
Бабель Ісаак Емануїлович (1894-1941). Народився в Одесі, в 1915 році переїхав до Петрограду, служив у червоній армії, написав правдиву книгу «Конармія», за що пізніше й поплатився.
Катаєв Валентин Петрович (1897-1986) народився в Одесі після білої служив у червоній армії, з 1922 року в Москві.
Його брат Євген Петрович (1902-1942) відомий як Євгеній Петров, разом Іллею Ільфом (Файзильберг Ілля Аркадійович, 1897-1937) створили чудовий роман «Дванадцять стільців». Обидва народилися в Одесі, в 1923 році переїхали до Москви.
Олеша Юрій Карлович (1899-1960) народився в Єлисаветграді (нині Кропивницький), дитинство й юність провів в Одесі, з 1922 року в Москві.
Зозуля Єфим Давидович, хоч і народився в Москві, але дитинство провів в Одесі та Лодзі.
Еренбург Ілля Григорович (1891-1967) народився в Києві.
Інбер Віра Михайлівна (1890-1972) народилася в Одесі.
Перейдемо до поетів.
Азаров Всеволод Борисович, народився в 1913 році в Одесі в сім’ї лікаря.
Багрицький Едуард (Дзюбін Едуард Георгійович, 1895 – 1934) народився в прожив 30 років в Одесі.
Голодний Михайло (Епштейн Михайло Семенович, 1903-1949) народився в Бахмуті.
Коган Павло Давидович (1918-1942) народився в Києві.
Кульчицький Михайло Валентинович (1919-1943) народився в Херсоні.
Ойфа Петро Наумович (1907-1987) народився в Єлисаветграді, в школу пішов у Києві.
Первомайський Леонід Соломонович (Гуревич Ілля Шльомович, 1908-1973) народився в сучасному Краснограді на Харківщині.
Рудерман Михайло Ісакович, народився в 1905 році в Харкові.
Свєтлов Михайло Аркадійович (1905-1964) з Катеринославщини.
Смєляков Ярослав Васильович (1913-1972) народився в Луцьку.
У перше пореволюційне десятиріччя, завдяки порівняно вільнішим, особливо в перші роки, умовам для творчого розвитку відкрилися нові джерела творчої енергії особливо для національних меншин. На зміну декадентській «упаднічеській» поезії прийшла нова активна, аж до агресивності, дійсно яскраво-сонячна поезія та література.
Виникає безліч творчих організацій, – футуристи, символісти, РАППівці, ВАПЛІТЕ, «Плуг», «Гурт», «Ланка», «Авангард», які видають безліч журналів з різноманітними поглядами, художніми уподобаннями, позиціями, плюралізмом поглядів та концепцій. В той же час починається між ними й відверта гризня, цькування один одного, непримиренність, що підтримувалося керівництвом більшовиків. Замість творчого змагання все частіше звучать політичні звинувачення. Абсолютизація якоїсь програми чи маніфесту, нетерпимість до інших поглядів, категоричність і різкість оцінок, навішування політичних ярликів.
Літературна дискусія 1925-1928 років завершилась політичним розгромом непокірних. Перемогла сектантство і ортодоксія. Врешті в 1932 році було узаконено «єдиний правильний метод» соцреалізм. У страхітливих 1930-х у художній творчості і практиці утвердився вульгарний соціологізм. Усе це вилилося врешті-решт в наругу над самою природою художньої творчості. Так пише про цей період Віталій Дончак в своїй «Долі української літератури».
Згадаймо Мандельштама та Пастернака.
На завершення згадаємо п’ятірку найбільш відомих поетів уже нашого часу. Це Висоцький Володимир Семенович, Вознесенський Андрій Андрійович, Рождественський Роберт Іванович, Євтушенко Євген Олександрович та Нобелівський лауреат Йосип Бродський.
Це дало змогу сучасному російському літературознавцю сказати, що радянський соцреалізм мав переважно єврейське обличчя.