Чому більшовики замовчували Леоніда Андреєва?

Литературоведение. Дослідницька стаття про Леоніда Андреєва. Чому більшовики замовчували Леоніда Андреєва? Віталій Шевченко.



Вже давно мою увагу привертала до себе загадкова постать російського письменника Леоніда Андреєва. Ну, по-перше, тим, що він був родичем нашого генія Тараса Шевченка: його перша дружина, Олександра Велигорська (1881–1906), була онукою троюрідного брата поета Варфоломія Шевченка (1821–1892). Хоч про це російські дослідники не дуже писали, але сам письменник знав про родовід своєї дружини, та і його діти від Олександри – Вадим (1902–1976) та Данило (1906–1959) не забували, що об`єднали у одне ціле материнський та батьківський родоводи. І хоча відомо, що на дітях генія природа відпочиває, але у випадку із Леонідом Андреєвим це не спрацювало. І Вадим, і Данило стали відомими письменниками і поетами. А Данило – ще й оригінальним російським філософом.

Правда, діти якоюсь мірою повторили і долю батька. Вадим друкувався за кордоном, бо і жив там, а Данило втрапив у ГУЛАГ, а коли звідти вийшов, то скоро помер. Рукописи його випадково збереглися. Тобто, діти письменника на батьківщині були такі ж маловідомі, як і їхній батько, класик російської літератури.

Чому так трапилося? Що призвело до того, що один із самих популярних російських письменників початку ХХ століття, чиє ім`я стояло в одній шерензі зі Львом Толстим, Антоном Чеховим, Максимом Горьким, потім, в часи радянські, був потихеньку відсунутий кудись на узбіччя російської літератури.

Довгі роки його взагалі не друкували – ні за Леніна, ні за Сталіна. Горький визнавав його своїм найталановитішим другом, згадував його у своїх статтях, а коли доходила справа до друку, щось уривалося у налагодженій системі радянського друкування, і все завмирало. І тільки під час хрущовської відлиги вийшов зелененький том вибраних творів письменника (1957). і читацький загал був вражений високим рівнем прози, почав заново опановувати творчість одного з найкращих письменників Росії.

Нічого дивного немає в цьому, просто треба заглибитись у життєпис письменника. Свою літературну діяльність Леонід Андреєв почав, як більшість інших літераторів, газетним фейлетоністом і судовим репортером. Писав багато. За п`ять років співробітництва – спочатку у «Московському віснику», а потім у «Кур`єрі» – тільки одних фейлетонів написав більше двохсот. Але цим не обмежився. Перейшов на оповідання. Вже на перше з таких оповідань, «Баргамот і Гараська» (1898), звернув увагу Максим Горький, якому цей твір дуже сподобався і який після цього почав підтримувати молодого письменника. Залучив до співпраці у двох популярних у ті часи видань – «Журналу для всіх» та «Життя», де навколо Горького згуртувалась велика група демократично налаштованих письменників-реалістів. Він же організував видання першої книжки Леоніда Андреєва «Оповідання» (СПБ, 1901).

Швидко письменник став із початківця знаним майстром рідної літератури. Успіх серед читачів був незвичайний. За кожну нову річ письменника журнали билися між собою, щоб першими її надрукувати. Паралельно Андреєв почав писати п`єси, які йшли в кращих театрах Росії і збирали повні зали глядачів. Письменник писав про маленьку людину, її життя і болі, відгукувався на всі проблеми сучасного буття. Отримував за свої твори великі гонорари – п`ять карбованців золотом за рядок, і це в той час, коли курка на базарі коштувала 14 копійок. Із прозаїків отримував такі гонорари тільки він – так платили поетам.

Під впливом Горького почав підтримувати революційні партії. Навіть відсидів у лютому 1905 року два тижні у тюрмі за те, що надав своє помешкання членам ЦК РСДРП, які там провели конспіративне засідання. Але революція 1905 року подіяла на Леоніда Андреєва витверезляючи. Він чи не єдиний тоді у Росії далекоглядно побачив, що за революцією стоять кров, вбивства, смерть, знищення невинних, руїна. Майбутні часи російської історії підтвердили це бачення письменника. Він після 1905 року рішуче залишає революційний табір. 

Це співпало з особистою трагедією Леоніда Андреєва. 28 листопада 1906 року у Берліні помирає після пологів кохана дружина письменника – Олександра Михайлівна, внучата племінниця Тараса Григоровича Шевченка. Це був справжній удар для Леоніда Андреєва, від якого він довго не міг отямитися. Сучасники дуже високо цінували дружину исьменника. 

«У неї, – свідчив Максим Горький, – був тонко розвинутий слух до музики слова, до форми мови. Маленька, гнучка, вона була витончена, а іноді якось кумедно, по-дитячому поважна».

 «Тонесенька, чорнява, – повторює за ним письменник Микола Телешов, – вона усюди супроводила Леоніда Андреєва. Це була красива пара...»

 «Кращої письменницької дружини і подруги я не зустрічав, – стверджує Вікентій Вересаєв. – В неї було велике інтуїтивне розуміння того, що хоче і може дати її чоловік – художник...» Він же згадує у своїх споминах про Леоніда Андреєва, що під час якоїсь зустрічі, після смерті дружини, письменник сказав йому:

– А я її кохаю, продовжую кохати. Сиджу ось за письмовим столом, розмовляю з вами, випадково подивився на її портрет – дивиться живе обличчя, яке слухає. Вона дивиться, вона щось сказала мені своїми очами. Коли я щось кажу, її немає, а коли замовк, вона знову повертається до мене. Вона скрізь зі мною, в моїх думках, у моїх снах, надзвичайно жива, я з нею розмовляю, вона мені заперечує... Коли помирала, вона мені сказала: «Ти повинен залишитися і жити, ти... великий письменник, ти повинен завершити все, що задумав...» – І Леонід Андреєв заплакав.

Можна тільки пожалкувати, що така трагічна випадковість стала на перешкоді двох люблячих сердець і письменник не зумів до кінця реалізувати те, що було записано на його скрижалях долі...

Але і після смерті коханої дружини його погляди на події, які відбувалися в Росії, на життя, яке оточувало його навколо, не змінилося. Сюжетів Андреєв майже не придумував – він просто вмів їх відділити з того, що відбувалося навколо нього, і трішечки їх повернути у потрібний йому бік. А на це здібний тільки справжній талант!

Через два роки Леонід Андреєв удруге одружується – з Ганною Іллівною Денисевич (прізвище першого її чоловіка – Карницький), будує дім на Чорній річці (Ваммельсуу) у Фінляндії, неподалік Виборгу, і переїжджає туди всією сім`єю. Від нової дружини він мав троє дітей, а дружина, як і він, теж мала дитину від першого шлюбу – дочку Ніну. Леонід Андреєв з цього приводу жартував: «У нас діти свої, чужі і спільні!»

Коли почалася перша світова війна, Леонід Андреєв, як і багато людей його кола, стояв на патріотичних позиціях, вболівав за успіх російської армії на фронтах. Тільки в страшному сні могла примаритись позиція більшовиків, коли вони почали агітувати за поразку Росії у війні. Леонід Андреєв з ентузіазмом сприйняв Лютневу революцію, вважав, що Росія стала на шлях будівництва демократичної держави. Але жовтневий переворот більшовиків перекреслив усі надії письменника.

Тут ми підходимо до найневідомішої сторінки життя Леоніда Андреєва. Про те, що він був принциповим противником більшовиків, в радянські часи ніколи не згадувалося. Навколо цього була створена зона мовчання. З 1917 року по 1957 рік його ніколи не друкували. В радянській країні виросло кілька поколінь читачів, які не мали можливості схилятися над сторінками творів письменника. Чим же насолив Леонід Андреєв більшовикам? Той же Вікентій Вересаєв згадує: «Більшовизма, зрозуміло, він не міг прийняти ні єдиним атомом своєї душі».

В 1918 році Фінляндія добилася незалежності, і Леонід Андреєв разом із своєю сім`єю опинився за межами Росії. Але він тоді підкреслив, що опинився за кордоном «не тільки в розумінні територіально-політичному», але і у відношенні «душевному», бо називав більшовиків «не урядом, а зграєю». Воно і не дивно, бо Петроград був неподалік від Ваммельсуу, і там знали, що більшовики, як тільки прийшли до влади, почали розстрілювати людей. Та й ще вивішували списки страчених і друкували прізвища розстріляних у своїй партійній пресі.

Треба сказати, що проти безчинств більшовиків виступили кращі люди епохи: Володимир Короленко, Іван Бунін, навіть Максим Горький не погодився із своїми  колишніми друзями. Виявляється, рішуче критикував більшовиків і Леонід Андреєв. Саме в цей час і він виступив із своїми статтями, де одним з перших відчув і передбачив прийдешню катастрофу країни і навіть встиг розпізнати майбутню лиховісну роль в ній Леніна (статті «Скоморох  революції» та «Veni, creator!», які були написані у вересні 1917 року).

Але головне, що ще встиг зробити Леонід Андреєв, це – видрукувати свою статтю  «S.O.S.» брошурою (по назві міжнародного сигналу на англійський мові – Save our souls! Рятуйте наші душі! – який подається, коли потопає пароплав, скорочено – SOS). В ній він звернувся до народів Європи з проханням допомогти Росії і її народові у боротьбі проти більшовиків. Ця стаття була перекладена майже на всі європейські мови і неодноразово друкувалася в російських закордонних газетах. Це, безумовно, одна з найкращих публіцистичних сторінок в історії російської думки. Даємо звідти уривок мовою оригіналу.

«Надо не иметь глаз, как слепому, – или иметь глаза, но ничего ими не видеть, – чтобы не различить на поверхности земли этой огромной России, сплошь превращённой в пепел, огонь, убийство, разрушение, кладбище, темницы и сумасшедшие дома, каким стал от голода и ужаса целый город Петроград, да с ним и многие другие. Надо совсем не иметь ушей или иметь, но ничего ими не слышать, – чтобы не услыхать этих воплей и стонов, воя женщин, писка детей, хрипения удушенных, треска непрерывных расстрелов, что составляют неумолчную песню России в течение последних полутора лет. Надо совсем не знать разницы между правдой и ложью, между возможным и невероятным, как не знают её сумасшедшие, чтобы не почувствовать социалистического бахвальства большевиков и их неистощимой лжи: то тупой и мёртвой, как мычание немого, как декреты Ленина, то звонкой и виртуозной, как речи кровавого шута Троцкого... Ибо теперь, после полуторагодичного властвования большевиков в России, их выступления в Германии и других странах, только безумный может не знать, какую силу зла и разрушения представляют собою эти дикари в Европе, восставшие против её культуры, законов и морали».

На жаль, Європа не почула, – як вона не чує, коли не хоче, і сьогодні, – і більшовизм захопив владу на довгих 74 роки, перетворивши одну з найміцніших держав Європи у відсталу країну із зубожилим населенням.

Леонід Андреєв ще планував поїхати по Сполучених Штатах Америки з антибільшовицькими лекціями. Але 12 вересня 1919 року письменник раптово помер у 48-річному віці. Казали, що серце не витримало. Але є припущення, що в цьому йому допомогли більшовики. Як ми знаємо, в цій царині у них є багато «досягнень». Можливо, новим дослідникам пощастить і вони зуміють відчинити завісу таємниці смерті письменника.

А на закінчення приведу думку Миколи Рериха, товариша Леоніда Андреєва: «Не вступайте в лави правителів більшовизму. Звідти нема повернення».

Так думав і сам Леонід Андреєв. Тому стільки років його замовчували. Але замовчати правду неможливо, і тепер він, письменник, який поставив свій талант на служіння людям, до нас повернувся. А разом з ним і його кохана дружина.

Хай ці кілька сторінок будуть їм пам`яттю у 140-річчя з дня народження Леоніда Андреєва.

 

Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 1732 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Литературоведение. Дослідницька стаття про Леоніда Андреєва. Чому більшовики замовчували Леоніда Андреєва? Віталій Шевченко.


Краткое описание и ключевые слова для: Чому більшовики замовчували Леоніда Андреєва?

Проголосуйте за: Чому більшовики замовчували Леоніда Андреєва?



 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:


   
     
Чому більшовики замовчували Леоніда Андреєва?