Останній візит

З передньої долинув дзвоник, і Аспірант пішов відкривати двері. На порозі напружено посміхались дві дівиці, поширюючи навколо себе пахощі дорогих парфум:

– Замовляли?

Як істинний джентльмен, Аспірант не міг розмовляти з дамами на порозі, тому він відступив убік:

– Заходьте!

Дівиць не треба було довго вмовляти. і вони впурхнули у квартиру. Та, що стояла ближче до Аспіранта, відверто роздивлялася його, а друга щось чекала.

– Перепрошую, панночки, – здивовано розвів руками Аспірант, – я щось не зрозумів.

– Ваш телефон 59-74-05 ? – перепитала друга.

– Так, – підтвердив Аспірант, – але...

– Ніяких але, – відрізала та, – за виклик сто гривень. Платіть.

Розгублений Аспірант поліз у кишеню, де знаходились його останні сто гривень, і, нічого не розуміючи, простяг дівиці. Та вихопила гроші з рук молодого чоловіка, ретельно перерахувала купюри:

– Правильно, рівно сто. Ну, бажаю вам провести гарно час, – і щезла за дверима. Зацокали на сходах її підбори, стихаючи, – ось останній раз – і все.

Аспірант дивився на молоду дівчину: великі округлі очі; коли посміхається, виникає ямочка на щічках, стрункі ноги. Ось, якраз виникли ямочки.

– Почнемо? – спитала вона.

– Що? – не зрозумів Аспірант.

– Як що? – настала черга дивуватися дівиці. – А чого ж ви...

Але аспірант, як істинний кавалер, перебив її: 

– Ну, спочатку зніміть куртку. – І він допоміг дівчині роздягнутися. Повісив куртку у шафу, повернувся до незнайомки:

– А тепер давайте знайомиться. Мене звати Кирилом. А вас?

Дівиця завагалася:

– Називайте... Машею.

– Добре, Маша, – сказав Аспірант, запрошуючи дівчину в кімнату, – заходьте і сідайте.

Сам сів навпроти неї:

– Ну, тепер давайте по порядку.

Маша здивовано дивилася на Кирила.

– Ви що, нічого не зрозуміли?

– А що тут розуміти, – відповів Кирило, – ви подзвонили, зайшли, мабуть, по якийсь справі... Розказуйте.

Дівчина нервово розсміялася:

– Ну, ви даєте, дзвоните до нас в агентство, викликаєте і тепер мені баки забиваєте.

– Що ви, Машо, – не погодився Аспірант, – баки я буду собі забивати... В мене завтра екзамен з латиноамериканської літератури…

Маша розстебнула ґудзики на кофточці. і Аспірант побачив, що за кофточкою у дівчини нічого немає.

– Ви, той, припиніть, – сказав він, відводячи погляд. – Якщо ви така красива, значить, вам все можна?

Маша широко відкритими очима дивилася на цього дивного суб`єкта:

– Взагалі-то мені все рівно. Але ж йде час...

– Ото ж бо воно й є. Час йде, – повторив за нею Кирило, – а я ще не починав повторювати Кортасара, Льосу, Амаду...

– Ну, тоді хоч почастуйте кавою, – змирилася дівчина.

Аспірант посунув на кухню, приготував каву і на таці приніс дві чашечки, які апетитно пахли.

Коли його не було в кімнаті, Маша обійшла її: скрізь книги, в кутку піаніно, на стінці фото якогось симпатичного бороданя.

– Хто це? – спитала вона.

– Це Хемінгвей, американський письменник, – відповів Кирило. – Пригощайтесь.

Вона обережно взяла двома пальцями чашечку. – У вас правда телефон 59-74-05?

– Так, це мій телефон.

– А над вами не могли пошуткувати? – спитала знову.

– А хто його зна? – знизав плечима. – Може, спеціально, щоб я не зміг підготуватися. А де ви живете?

Дівчина завагалася, чи казати, потім таки відповіла:

– На Озерці.

– Ого! – сказав Кирило. – Це ж в іншому кінці міста. Як ви туди доберетесь? Вже ж пізно...

– Не знаю! – сказала Маша, сьорбаючи каву.

– А де ви працюєте? – спитав Аспірант.

– Де-де, – Маша не знала, чи сміятись, чи плакати.

Кирило придивився до дівчини і заспішив у відповідь:

– Вибачайте, якщо щось не так. Не хотів вас ображати.

Маша малювала пальцем щось на столі:

– Хотіла вчитися, але грошей немає. Ось роблю... де прийдеться...

– А куди ви хотіли поступити?

– На факультет романської та германської філології. Подобаються мови.

– Ну, що ж, – впевнено сказав він, – ваша мрія виповниться. Ви ще такі молоді... – і тихо додав: – і красиві...

– А цього замало, – посміхнулась вона, – треба ще гроші.

– Я вам допоможу, – пообіцяв Кирило, – в мене там є друзі.

Чашечка була порожньою, і вона продовжувала тримати її в руці.

– Я піду? – нерішуче спитала дівчина.

Кирило підійшов до вікна, подивився на вулицю. Вона була порожньою, стояла глибока ніч.

– Куди ви підете? – сказав він. – Переночуєте у мене. Я все одно буду цілу ніч сидіти над книгами. Завтра мені вкрай потрібно зіпхнути екзамен. Тоді залишиться один захист дисертації.

– А яка тема? – поцікавилась дівчина.

– Вплив латиноамериканської літератури на світовий літературний процес на прикладі периферійних літератур Європи.

– Я в цьому не розбираюсь, – відверто сказала Маша.

– Ну, то як? – спитав він, а побачивши, що дівчина вагається, додав: – Я приставати не буду. Можете у кімнаті зачинитись.

Хтось подзвонив по телефону, він підняв слухавку:

– Це 59-74-05? – сказав приємний жіночий голос.

– Так, – відповів він.

– Клавдія у вас? Вона ще не пішла? – спитала жінка.

– Так, – сказав він, – вона у мене.

– Дайте їй слухавку, – наказала жінка.

– Вас, – він простягнув дівчині слухавку.

– Так, – сказала та і замовчала, слухаючи, що їй говорять. Потім додала: – Я тобі передзвоню, – і поклала слухавку. Знову нерішуче перепитала: – Я, мабуть, піду?

Він заперечливо хитнув головою:

– Ні, я вас не відпущу у глуху ніч. Давайте краще повечеряємо. Я приготую смажену яєчню.

Вона засміялася:

– Ви, чоловіки, крім яєчні, нічого не вмієте. – І пішла за ним на кухню. Зазирнула у холодильник – напівпустий. Витягла звідти сир, спитала:

– Мука є?

– Є, – закивав головою.

– А олія?

– І олія є!

– Ну, тоді зроблю сирники. – І заходилася біля газової плити.

– Почекайте, – сказав він, вийшов у коридор і дістав з шафи жіночий халат: – Візьміть, бо заплямуєте одяг.

– Це дружини? – спитала.

– Ні, брат з братовою приїжджали у відпустку, і вона забула.

Дівчина одягла і підперезалася, вийшло гарно, і він замилувався нею. Вона помітила його погляд і спитала:

– Що?

 Але тут знову задзвонив телефон, і він пішов і взяв слухавку:

– Ну, що, Кирило, все гаразд? – засміявся чоловічий голос, – як ми тебе?

– Що саме? – спитав він.

– Ми тебе розкололи на 100 гривень. – І він впізнав свого товариша з університету, теж аспіранта, Сергія Троцька.

– А як саме? – не зрозумів він.

– Зробили виклик і дали твій телефон! Хі-хі...

Він потримав слухавку в руці, чуючи неприємний сміх, що лунав десь далеко, і сказав:

– Сто гривень – це мала ціна!

На тому боці завмерли від несподіванки, і він поклав слухавку. Повернувся на кухню, вона знову спитала його:

– Щось трапилося?

– Ні, все гаразд, – відповів він, – помилились телефоном. Дзвонять у якійсь Степногірськ.

На столі вже стояли дві тарелі, а вона закінчувала пекти сирники.

– А у вас є хлопець? – спитав.

Вона здивовано на нього подивилася:

– Немає. А що?

– Дивно, така гарна дівчина і без хлопця...

Вона засміялася:

– Ви залицяєтесь?

– А чому б і ні?

– Ви ж обіцяли не чіплятися?

Тут знову задзвонив телефон. Вона подивилася на нього.

– Ні, – сказав він, – це знову помилились. Хай собі дзвонять у Степногірськ.

Зазирнув у кухонну шафу:

– Що будете пити?

– Вино, – відповіла дівчина.

– Вина якраз немає, – засмутився Кирило, – є тільки пиво і горілка.

– Ну, тоді пиво, – засміялася вона, – ви ж мене не будете спаювати?

– Ні, ні, – захитав він головою, – я теж не буду, бо мені ще готуватися.

– Невже такий важкий екзамен? – поцікавилася дівчина.

–- Не дуже, просто мені треба відмінно відповісти.

Він налляв пиво у фужери, один поставив коло неї, підняв свій і обережно цокнувся з дівчиною і сказав:

– За ваше несподіване вторгнення!

Посмішка сповзла з її обличчя, і вона сказала:

– Грошей я вам не зможу повернути. Принаймні зараз.

– Не перемайтесь цим, – відмахнувся він.

В шафі виявилося ще три пляшки пива, і вони за розмовами їх непомітно спорожнили.

– Ой, я п`яна, – засміялася дівчина.

– Нічого, проспитесь, – він пішов у кімнату, розкрив диван, простирадла з подушкою поклав на бильця:

– Ну, а далі самі... – і повернувся на кухню.

Була вже друга година ночі, і він тільки тепер засів за книги.

А дівчина розстелила собі постіль, роздяглася і сковзнула під ковдру, потім згадала слова Кирила, повернулася до дверей, закрила їх на ключа і лягла спати.

Звідси, від дивану, було видно світло з кухні, вона  прислухалася, що він там робить, але нічого не почула і непомітно заснула.

Вранці вона прокинулася і довго дивилася навкруги, не розуміючи, де вона. Потім згадала, схопилася і кинулася до дверей. Ні, вони були зачинені. Обережно їх прочинила, пройшла передпокоєм, підійшла до кухні, через скляні двері побачила, що він спить прямо за столом, поклавши голову на книги.

Стояла і дивилася на нього.