"Посіяв орач зернину..."

* * *

Посіяв орач зернину,

Та сталось – не як гадалось:

Хтось зверху поклав каміння,

Щоб в темряві чахла парость.

А зернятко – без утоми,

А зернятко всім сумлінням

До світла й дощу – додому! –

Крізь тонну того каміння...

Усі мріє-сни – про сонце,

Бо що є у світі ліпше?

І зернятко в тій толоці

Все більше стає і вище.

І дивиться тільки вгору.

І молиться тільки світлу.

І чутно над синім морем

Натхненну його молитву.

Гойда її, невагому,

Небесна хмара, мов ненька.

І камінь вагою в тонну

Тріщить над стеблом тоненьким...

Така вона – дивовижа:

Можливо усе із Богом,

Коли і більша, і вища

Мета за тебе самого.

Вірш про зернятко,

вірш про мету