(вінок сонетів)
1
Багряний лист упав під ноги,
Як осені палкий привіт.
На тлі розмитої дороги
Лежить і прикрашає світ.
Така довершеність у ньому,
Така приречена краса,
Що цю картину, всім відому,
Взяли у раму небеса.
Природи дивний візерунок
Не обминайте на ходу.
Спішіть зробить ескіз, малюнок,
Мольберти ставте у саду.
А я, як цінний подарунок,
Листок між вірші покладу.
2
Листок між вірші покладу
І стану осені сестрою.
Всі павутинки у саду
Я на мінорний лад настрою.
Навчусь на листі ворожить,
Знов після страти оживати,
І за минулим не тужить,
І біль свій глибоко ховати.
Збідніли, сестро, ти і я,
В чужих багаттях грієм ноги.
Життя невпинна течія
Несе розлуки і тривоги.
Твоє ім’я, моє ім’я –
Неначе знак перестороги.
3
Неначе знак перестороги
Прощальне журавлине „кру”.
Не всі повернуться з дороги.
Невже і я колись помру?
І стане жити світ без мене.
І знов зав’яжеться в саду
Наївне яблучко зелене,
А я до нього не прийду.
І прилетить додому пташка,
Зів’є гніздечко для пташат.
А влітку розцвіте ромашка,
Подружка вірна всіх дівчат.
А я до висновку прийду,
Що осінь я не обійду.
4
Що осінь я не обійду,
Це, як погода днина, ясно.
Несу в душі свою біду
І кажу всім, що все прекрасно.
І кожний день – як благодать,
Бо вже його могло й не бути.
Що важче взяти, чим віддать,
Це я зуміла вже збагнути.
Дарую щедро те, що маю.
Віддам і те, що ще буде.
Іду до осені й питаю,
Коли вона уже прийде.
Філософ відповідь знаходить:
– Вона прийде, як все приходить.
5
Вона прийде, як все приходить,
Коли прийде її пора.
Знайдуть причали теплоходи,
Піде до школи дітвора.
Шторми брудні помиють пляжі,
Розгладять золотий пісок,
І короваєм пишним ляже
На стіл останній колосок.
І всіх курчат перерахує,
І дебіт з кредитом зведе,
Над результатом посумує
І жирну риску підведе.
Вона приходить, як пророк,
У точно визначений строк.
6
У точно визначений строк
Свою ми зустрічаєм долю.
Самим життям, немов оброк,
Покірно платим за неволю.
Різноманітність суєти
І від самотності втікання,
Підступні пута доброти
Ми називаємо коханням.
В сліпій наївній простоті
Себе щасливими вважаєм –
А те, що ми уже не ті,
Лише під осінь помічаєм.
Прозріння час до нас приходить,
Як вітер верхнє „до” виводить.
7
Як вітер верхнє „до” виводить,
Минулого стає нам жаль.
Зима, як старість, близько бродить,
Несе нам спогадів кришталь.
Фальшиві цінності нав’яже,
Обманним цвітом зацвіте,
Три заповітних слова скаже,
Та й ті снігами замете.
Багряне листя почорніє,
Забуте яблуко впаде,
Природа Мавкою змарніє,
Той, що в скалі сидить, прийде.
Від прірви спинить нас за крок
Шкільний заливистий дзвінок.
8
Шкільний заливистий дзвінок
Щоранку голосно співає,
Скликає учнів на урок,
А нас в минуле повертає.
Дитинства босоногий слід
Я намагаюсь відшукати.
Живуть в тій казці баба й дід,
Ще молоді і батько й мати.
Я знов до школи поспішу
Життя засвоїти уроки
І килимами споришу
Зроблю у юність перші кроки.
І вслід мені на оболоні
Заплещуть клени у долоні.
9
Заплещуть клени у долоні,
Злетять птахами в синяву,
Де я в солодкому полоні
Кохання першого живу.
Де лиш для мене світить сонце
І місяць човником пливе.
Де він приходить під віконце,
Де на побачення він зве.
Кохання розправляє крила.
Рука довірилась руці.
Ще шторм не шматував вітрила,
Ще ні сльозинки на щоці.
Ще мої клопоти й жалі –
Як першокласники малі.
10
Як першокласники малі,
Ґелґочуть на леваді гуси.
Повзуть тумани по землі,
Калина одягає буси.
Холодні роси – як алмаз:
У кожній крапельці промінчик.
Розходяться чутки про нас,
Мов в воду кинуто камінчик.
І хвиля хвилю доганя,
А глибини ніхто не бачить.
Втечу від тебе навмання
Туди, де ключ осінній плаче.
Летіть йому не забороню
За теплим літечком в погоню.
11
За теплим літечком в погоню
Не варто кидатись, дарма
Сльозу сховаю у долоню,
Кохання збудуся ярма.
Зненацька звільнена, легка,
Злечу, рвучи зв’язки і сіті
Над брудом пліток язика,
Що осквернив усе на світі.
Та замість радості дзвінкої
З гірким зостанусь відчуттям,
Що всі тривоги й неспокої
Минулись разом із життям.
Пір’їну кинувши землі,
Помчать у вирій журавлі.
12
Помчать у вирій журавлі,
А з ними вся мої печалі.
Знов на табло одні нулі,
І ти все далі, далі, далі...
Байдужий телефон мовчить.
Це – спокій. Ти цього хотіла?
Жорстоко нас кохання вчить,
Що слухатись не треба тіла.
А розум, мудрий, як Сократ,
Те, що було, аналізує.
Нам пізніх надає порад,
Ще й результатом каверзує.
Візьму емоції в лещата,
Навчусь у осені прощати.
13
Навчусь у осені прощати,
Бо шкода цьому не навчить.
Зірвуть вітри розкішні шати,
Похолодає, задощить.
Розкисне ґрунтова дорога,
Впадуть на землю небеса,
В душі оселиться тривога,
І зникне віра в чудеса.
Я в пізній осені постою,
Змирюся, як в відрі вода,
Берізку обійму рукою:
– Перезимуєм, не біда.
Захочу все з нуля почати
І піду весну зустрічати.
14
І піду весну зустрічати
Через покірний листопад.
Навчуся людям вибачати,
Як вибача обдертий сад.
Пройду через розлук завію,
Через жорстоких слів пургу.
Кохання зберегти зумію,
Як сад зберіг свою снагу.
Все, що так важко пережито, –
Душі моєї оберіг.
А там весна, за нею – літо,
І стане осінь на поріг,
Щоб знов, як знак перестороги,
Багряний лист упав під ноги.
15
Багряний лист упав під ноги.
Візьму, між вірші покладу,
Неначе знак перестороги,
Що осінь я не обійду.
Вона прийде, як все приходить,
У точно визначений строк.
Як вітер, верхнє „до” виводить
Шкільний заливистий дзвінок.
Заплещуть клени у долоні,
Як першокласники малі.
За теплим літечком в погоню
Помчать у вирій журавлі.
Навчусь у осені прощати
І піду весну зустрічати.
Вірш прощати . Вірш осінь життя .
2 Проголосовало
