«Заходжу обережно, мов на лід...»

* * *

Заходжу обережно, мов на лід,

Немов і не буваю відчайдушна,

Слухняно йду за вами слід у слід.

До чого ж в цих

міських квартирах душно!

«Як дома будьте», – кажете мені,

Мене саму лишаючи в кімнаті,

Де сутінки панують пелехаті.

Як дома? Справді, а чому б і ні?

Кімнати розглядаю інтер'єр.

Продумано усе в вас до деталей.

У вас чудовий смак, ви дуже вдало

З'єднали колір меблів і портьєр.

І сутінки такі доречні тут,

Ще й музика і тиха, і ласкава.

І я не боронюся від цих пут,

Мені тут до вподоби все, їй-право!

Пірнаю в крісло й раптом (ти диви!)

Собі здаюсь нікчемною такою.

Оце втекти б, але переді мною

Пахучу каву ставите вже ви.

Сідаєте навпроти – тільки я,

Здається, до розмови не готова.

Куди й дотепність ділася моя,

І не слова, а так – одна полова.

Холоне кава в білих чашечках,

І вкотре нитка губиться розмови.

Моїй руці незатишно в руках

У ваших. Ви ображені? Ну, що ви!

Ці ваші погляди, і жести, і слова

Значимості так прагнуть і для мене,

А в мене й так йде кругом голова,

І серце як не вискочить шалене...

Це ж треба було згодитись прийти!

А ви уже й надіятися стали.

Невже і досі ви не розібрали,

Які ми з вами різні два світи?

Ви знов незграбно в'яжете слова

У речення, задовгі й кострубаті.

Напружена, неначе тятива,

Я почуваюсь зайвою в кімнаті,

Де стільки книг, кришталю, килимів.

Навіщо й справді я отут сьогодні?

То, певно, жарко вам від ваших слів –

Мої слова для вас, як лід, холодні.

Ви ще мене вмовляєте? Овва!

Не тратьте слів задарма ви, їй-право.

На вас чекають, певне, ваші справи,

Та й ні до чого всі оці дива.

Цей затишок такий мені чужий,

І я вже й так тримаюся щосили.

А ви на мене серця не держіть,

Махніть рукою: ну й поговорили!

Вірш ми чужі