Ціна війни
І
У діді Мітьки – Татаринцева Дмитра Федотовича – батька моєї мами, було ще три брата і сестра Христя (Єфросінія).
Ізот
Петро Сільвестр Михайло (1804 - 24.10.1844) Єрофій Георгій Василь
Яків + Параскева Петрівна
Нестор Лавро Ірина Федотка
Микола Андрій (Христя) Хрестя Альошка Мітька Федір Сьомка
Євдокія (Т.Дуся Бурцева) Катерина Микола 1918-1920 Андрій (д. Вася)
Т.Ліда (прийомна) Іна Валя Людмила (Поліщук) Юрій Вова Коля Шура Вітя
Людмила Валентин Владислав
Валерія Артем Данило Дмитрик Денис
Рей
Татаринцев Дмитрий Федотович старший унтер-офицер 319-й пехотный Бугунминский полк ранен/контужен 25-29.05.1916, выбыл р.Стырь, с.Колки (Северо-восточнее Луцка) перевязочный отряд 80-й пехотной дивизии. Сам себя он называл ротным.
Алексей Брусилов. Мои воспоминания:
С рассвета 22 мая на назначенный участках начался сильный артилерийский огонь по всему Юго-Западному фронту. Далее Брусилов, как и дедушка подробно останавливается на таких новшествах позиционной войны, как проволочные заграждения и способах их преодоления. Оба говорят о том, что австрийцы слабые вояки. А немцы сильные. Как видим, дед Митька был ранен во время знаменитого Брусиловского прорыва.
Татаринцев Алексей Федотович (старший) ратник 145-й пехотный Новочеркасский полк пропал безвести (погиб) д. Рогузко (недалеко от Варшавы) 01.06.1915 вдовой осталась баба Санька и сын Костя (мы у них отдыхали в Судаке).
Семен Федотович надіслав фото з фронту 1916 рік, Галичина. Потрапив у полон, залишився жити в Австрії. Переписувався з д. Мітькой до кінця 1932 року. в останньому листі написав: «На яку дудку грає влада під ту і танцюй».
«На добрую и долгую память дорогой сестрице Ефросинии Федотовне от брата вашего Семена Федотовича Татаринцева, 1916 год» З цієї фотографії д. Мітька зробив портрет, який висів у їхній хаті.
Наймолодший з братів Федір 1898-1962, народився на 10 років пізніше за Дмитра, а помер на десять років раніше. Рідня проживала в Новомиколіївці.
Батьків тато Гусєв Герасим Афанасійович теж воював. На пагонах 551 (полк). Ось підпис до його фронтової фотографії: «На добрую память Кате, Вали и Нине, Шуре от Г.Гусева. 20.09.1915».
А на надісланій йому фотографії такий підпис: «Дорогой и любимый папочка! Прими от нас открытку на память и смотри на нас какие твои детки… и как скучно … как ты не можешь и представить как скучаем папочка приезжай поскорей мы за тобой скучаем». Дальше приписка: «во время германской войны, папа твой был на позиции и просил, чтобы я сфотографировалась и она была на позиции эта карточка моя».
На другой групповой фотографии такая надпись: «На добрую память Папи и Маме.
Катерина Гусева.
И дорогому Дедушке и Бабушке от Антонины и Вали от Шуры на память».
ІІ
Ціна Перемоги
Зникають в сизому тумані
Останні воїни Війни
І полишають білі плями
У нашій пам’яті вони.
Вже майже не лишилося учасників великої Вітчизняної війни. Стоять в почесній варті біля Скорботної Матері їх правнуки і пра-пра… Та завжди буде 9 Травня святом зі сльозами на очах.
Я хочу не на цифрах, а на прикладі однієї нашої сім’ї нагадати ціну перемоги.
Почну з батька. Безух Валентин Васильович, 1912 року народження був призваний польовим воєнкоматом у перші дні визволення Нижніх Сірогоз. Стрілець 561 стрілецького (стр.) полку, 91 Мелітопольської стр. дивізії, 51 Армії 4 Українського фронту. Їхня частина без будь-якої підготовки одразу була направлена на передову в саме пекло боїв за Перекоп. Там батько був тяжко поранений 8 листопада, довго лікувався, комісований у березні 1944 року, визнаний інвалідом 2-ї групи. Я, по пам’яті, записав його розповіді про війну. Помер тато у травні 1980 року з осколком у грудях.
Його рідний молодший брат Гусєв Віктор Герасимович, 1919 року народження. В 1937 році поступив на фізико-математичний факультет Дніпропетровського державного університету. Війна та народження сина Володимира перервали навчання. З 30 жовтня (як і тато) 1943 року по 1 листопада 1945 – служба в рядах Радянської армії. Приймав участь у боях за Дніпро в районі Запоріжжя-Нікополь з 27 листопада по 13 лютого 1944 року, червоноармієць 2-го стр. батальйону, 610 стр. полку, 203 стр. Запорізької дивізії 3 Українського фронту. 5 лютого за бої за місто Нікополь нагороджений медаллю «За відвагу». Тяжко поранений 13 лютого 1944 року, лікувався по 11 грудня 1944 року. До 30 серпня 1945 року перебував у команді, тих що одужують. Цікаво, що брати одночасно лікувалися майже поряд: тато – в Тбілісі, а дядя Вітя – в Єревані. Повернувся на Черкащину, де й пропрацював все життя учителем математики у сільській школі. Навчання закінчив уже в Черкасах у 1949-51 навчальних роках. Написав спогади, які я надрукував у Запоріжжі, «Махаон» та «Летопись добрых дел». Помер у 2002 році.
Наймолодший з Безухів, батьків єдиноутробний брат Микола Васильович 1922 року був талановитим художником. У мене зберігається кілька його рисунків та лист часів війни. Призваний в армію у 1941 році, був направлений навчатися до Харківського танкового училища, яке було потім евакуйоване до Самарканду. Молодший лейтенант. Дядя Вітя витратив кілька років, доки дізнався про місце й час його загибелі. Командир танка Безух М.В. загинув 29 серпня 1943 року під час Курської битви. Похований в селі Лемешки Орловської області. 21 рік. Курська битва тривала з 5.07 по 23.08.1943 року. Зберігся його лист від 21.07.1942 та кілька малюнків.
«Младший лейтенант Безух Николай Васильевич командир танка 103 танковой брыгады (в/ч 06634) погиб 29.08.1943. похоронен в районе Лемешки Орловской области». (Ныне село не существует).
А ось обставини та місце загибелі найстаршого Безуха Олександра Васильовича, 1903 року народження, вдалося встановити тільки у 2012 році. При нагоді хочу висловити подяку колезі Вадиму Вікторовичу Щербаню за допомогу в пошуковій роботі. За Шуру було відомо, що його призвали в перші дні війни з Донецької області на флот. Безух О.В. червонофлотець дивізіону сейнерів помер від проникаючих ран грудної клітини 26 грудня 1941 року, похований на станції Тамань. Вночі 25 грудня була розпочата Керченсько-Феодосійська операція.
«Безух Александр Васильевич, красноармеец дивизионного сейнера умер от ран 26.12.1941 года. Похоронен станица Таманская. (карточка 5/307 Ф1 от 27.02.1942) От проникающих ран грудной клетки, перелома ребер, шок». (список умерших от ран в базовом лазарете КВМБ, начальниу базового лазарета Сухарев, военком Какурин). Родился 22 сентября 1903 года в Нижних Серогозах (38 лет).
Керченско-Феодосийская операция самая крупная советская десантная операция: 26 декабря 1941 – 2 января 1942.
Л.И.Брежнев в своих «Воспоминаниях. Малая земля» пишет о событиях уже весны 1942г.
Чоловік батькової сестри Ніни Лонський Венедикт Миколайович, 1906 року народження. Наприкінці 1920-х років він закінчив Уманський сільськогосподарський інститут. На початку 1930-х років служив у прикордонних військах на кордоні з Естонією неподалік Ленінграду. Демобілізований у званні старшого лейтенанта. З листопада 1941 і до останніх днів війни служив в 280 окремій гвардійській протитанковій артилерійській бригаді (п/п 70555) в складі Брянського, Центрального та Білоруського фронтів. Зберігся лише один лист з фронту, який написав Венедикт Миколайович 20 квітня 1945 року: «Сейчас идут жаркие бои за Берлин. Немцы сопротивляются ужасно. Чувствуют свой конец. Весь мир ждет конца фашистской Германии. Скоро должен быть большой праздник победы над фашизмом». Потім, до кінця травня 1947 року Лонський В.М. служив в окупаційних військах в Німеччині. Нагороджений орденом «Червоної зірки» (20.08.44) за бої за заході Білорусії та Білостоці, медалями «За бойові заслуги» (03.11.44), «За звільнення Варшави», «За взяття Берліну», «За перемогу над Німеччиною». Службу закінчив у званні гвардії майора, замісника командира полку по господарській частині.
Повернувшись на Україну був шокований масштабами голоду в державі переможниці, нічого подібного в переможеній Німеччині не було. Хлібороб з діда-прадіда з задоволенням і назавжди зняв військовий мундир і повернувся до землі. Уже в повоєнний час газета «Известия» (№161 за 1955р.) писала про впертого агронома, який вступив у конфлікт з райкомом партії і одержав найкращій у Донецькій області врожай. Помер у 1989 році.
Мамин брат Татаринцев Василь (Андрій) Дмитрович 1920 року народження був призваний після визволення Нижніх Сірогоз. Як і майже всі фронтовики, про війну розповідати не любив. Прийняв військову присягу у 276 стр. полку. Як і більшість сірогозців, попав на горезвісний Нікопольський плацдарм. 30 січня 1944 року під Лепетихою отримав легке поранення в ногу. Пролікувавшись, знову повернувся на фронт. Нагороджений орденом «Червоної зірки» та медаллю «За перемогу над Німеччиною». Ось і все що знав я та його діти. Але в надрах Інтернету було знайдено наградний лист підписаний гвардії підполковником Гавришем: «5.10.1944 в наступательном бою при прорыве сильно укрепленной обороны противника в районе Жозефово Кельмского уезда Литовской ССР, тов. Татаринцев А, Д. в траншейном бою огнем из винтовки и гранатами истребил 4-х немецких солдат». Гвардії червоноармієць, стрілець 9 стр. роти 1 гвардійського стр. Севастопольського червонопрапорного полку, 2 гвардійської Таманської червонопрапорної ордена Суворова дивізії. А вже 10 жовтня дядя Вася отримав важке сліпе осколочне поранення м’яких тканин правого гомілкового суглобу. Лікувався до 8 серпня 1945 року.
Після війни сім’я переїхала в Донецьк. 20 років дядько пропрацював шахтарем під землею. Всього ж династія Татаринцевих має 70 років підземного стажу. Помер Василь Дмитрович у 1998 році.
Чоловік маминої сестри Євдокії Дмитрівни Бурцев Григорій Никифорович народився 21 січня 1912 року. В перший же день після визволення нашого села звернувся в польовий військкомат. Хоч і мав броню як механізатор. Його забрали, тих хто звернувся в наступні дні залишали механізаторами в МТС. Отримавши дві буханки хліба, Григорій відпросився і відніс їх додому, де залишив самотню дружину з 12 річною Лідою, 4 річною Іною та дволітньою Валею. Надамо слово Марущак Лідії Григорівні: «В первуй день папа пошел в военкомат и его забрали на фронт где-то под Лепетиху. Мама вместе с другими женщинами по страшной грязюке, в больших немецких ботинках, с сухарями за плечами на несколько дней уходила на передовую, не знаю, как они находили мужей. А я с детьми оставалась дома и еще ухаживала за коровой. Первое ранение папа получил в руку, но кость не была затронута. Пару дней он был дома. Валя сразу его боялась, не хотела к нему идти. Потом за ним заехала крытая брезентом машина. Когда он с мамой попрощался, Валя очень кричала, как будто чувствовала, что больше не увидит и не запомнит отца. Больше мы его не видели. Однажды к нам зашел раненый военный и рассказал, что папа давал всем раненым, идущим в Серогозы в госпиталь адрес, но никто к нам не заходил. Боец рассказал, что папу нашего ранило разрывной пулей в правую ногу выше колена, и что он потерял много крови. Когда они пошли в атаку, он лежал на дне окопа и говорил, что очень мерзнет, бойцы накрыли его шинелью. Когда вернулись папы в окопе уже не было. Его подобрали санитары. Этот военный возможно знал, но не признался, что папа умер».
Бурцев Г.Н. червоноармієць 308 стр. полку загинув 7 березня 1944 року. Похований в селі Червоне Нововоронцовського району. В похоронці дуже нерозбірливо було написана назва села, щось схоже на «Біленьке». Значно пізніше, після смерті тьоті Дусі, сім’я дізналася й відвідала місце поховання свого батька.
Так залишилася Євдокія Дмитрівна з двома маленькими доньками та 13-літньою Лідою від першого шлюбу дяді Гриші. Ліда залишилася з мамою Дусею та своїми сестричками. Офіційне заслання батька Євдокії Дмитрівни Дмитра Федотовича та його дружини Оксани Федотівни закінчилося у 1943 році, та знадобилося півтора року бюрократичної тяганини, щоб нарешті у вересні 1945 року 60-річних «ворогів народу» відпустити доглядати дітей загиблого червоноармійця.
Григорій Никифорович просив надіслати на фронт фотографію дружини та дітей. Як не було сутужно, але Євдокія Дмитрівна сфотографувалася з Лідою, Іною та Валею 9 березня 1944 року, тобто через день після смерті батька, про що вони тоді ще не знали.
Що можна сказати наостанок. Всі чоловіки в нашій сім’ї внесли свою частку в перемогу над фашизмом. Троє з них загинули. Коля та Шура бездітними. Після Григорія лишилося троє дітей, всі дочки вижили. Можна вважати, що нашій сім’ї повезло. Адже під час війни загинуло 2310 жителів нашого району, а повернулися лише 1612. Всі наші рідні отримали важкі поранення, але жоден не повернувся калікою. А скільки калік було серед тих хто повернувся.
Пам’ятайте ціну Перемоги.
* * *
На продовження цієї теми хочу згадати ще одного свого родича Горлача Миколу Федоровича, 1925 року народження. Червоноармієць, стрілець 13 механізованої бригади. Загинув 1 січня 1944 року, похований в селі Дніпровка Запорізької області.
«Горлач Николай Федорович, 1925 г.р. Новоалександровка Нижнесерогозского района. Призван в октябре 1943 г. красноармеец, стрілок 13 механизированой брыгады. Погиб 1 января 1944 года. Захоронень село Днепровка Запорожской области». Книга Памяти 4т 619с.
Надаю слово Марущак Лідії Григорівні, 1930 р.н.
Память моя опять возвращается в военное время. У нашего дедушки Мити была сестра, наша бабушка Крестя, которая жила в Александровке с дочкой Анютой и тремя внуками, я очень ждала, когда бабушка Крестя приедет к нам. Меня тогда освобождали от моих сестер, отпускали, если это зимой, на лед и даже разрешали переночевать у своей мамы. А в балке на льду было основное развлечение до ночи, катались хлопцы на коньках, а мы дети спускались с горки на санках. Когда нас освободили от немцев, сразу начали мобилизировать молодых ребят на фронт и помню, что пришел к нам тети Анюты сын такой высокий, чернявый, красивый, кажется его звали Колей, а в это время мама ушла на фронт, понесла папе сухари, и я была с детьми одна дома. Я сказала Коле, что мамы нет, и помню, отрезала ему большой кусок сала и большой кусок хлеба. Он с такой благодарностью взял это. В Серогозы он пришел пешком и опять пешком возвращался в Александровку. Тетя Анюта рассказывала, когда пришел домой говорил, мама, когда Лида сказала, что нет тети Дуси, я подумал, что я не дойду домой, я такой был голодный, у меня не было сил, а Лида мне столько дала на дорогу. Так он бедненький ушел на фронт и не вернулся. Пишу и мысли мои, и чувства мои витают в то страшное время, сколько горя свалилось на людей, сколько парней погибло на фронтах. А в какой бедности мы жили.
Книга памяти
Татаринцев Савелий Савельевич, 1921г. Призван в 1940г. младший командир. Погиб 23 июля 1943г. с.699. Внук Лавра, троюродный брат д. Митьки.
Пищемуха Василий Семенович 1917г. пгт Нижние Серогозы. Призван в 1943 г. сержант 189 отдельного полка. Умер от ран 17 июня 1945 г. Захоронен в Берлине.
Пищемуха Константин Семенович, 1910г. пгт Нижние Серогозы. Призван в 1941г. красноармеец. Пропал без вести в 1943г.
Пищемуха Иван Семенович, 1919г. пгт Нижние Серогозы. Призван в 1939 г. сержант 531 стрелкового полка. Погиб 10 августа 1943г. захоронен в с. Спас-Деменске Калужской области..
Все 678с. Это племянники бабы Оксаны, то есть двоюродные братья моей мамы.
Мечта победителей
О войне и о победе
Сколько сказано уже.
Память папы, память деда
Вновь тревожат душу мне.
Их немудрые рассказы,
Горечь прошлых лет и бед –
Нет в них позы и показа,
Но зато неправды нет.
Каждый с них, готовясь к бою,
Крови, жертвам и борьбе,
Жил заветною мечтою
О победе над войною –
Злом извечным на земле.
И хотел отец и верил,
Грудь подставив той войне,
Чтоб последний День Победы
Отмечали мы в стране.
Чтоб на мне, невоевавшем,
Прекратился «вечный бой»,
Чтобы был последний павший
Похоронен той войной.
С нами пьют отцы и деды
И идут, чеканя строй,
За последнюю победу,
За победу над войной!
29.12.06
ІІІ
Не так сталося як гадалося. Безух (Климович) Юлія Олександрівна загинула від удару дроном по лікарні в Запоріжжя, де вона працювала, 10 грудня 2024 року в віці 36 років.
