Різдвяні розповіді для дітей про казкових істот, про народні звичаї відганяти нечисту силу, надіваючи страшні маски ряджених. Людмила Єлисеєва.
Цур тобі, пек!
– Знаєш, діду, чув я від мого приятеля Вітьки Кривошиї, що від Різдва до Маланки йде... cтрашна неділя. Чому він її так називає? – оченята Михася неначе вбивалися гвіздками в дідове обличчя.
– Так і казав: страшна? Чи може... смішна? – запитав дід Микола. Руки його повільно і вправно вив’язували з лози жовті кошики.
– Авжеж, страшна! Хіба я колись говорив неправду? Ще й додав, що колядники збираються купами, аби не боятися якоїсь... причепи. А хто вона така і чим страшна, діду?
– Гаразд, сідай, допомагатимеш кошики плести, а я розповім.
Михась влаштувався поруч, аби ні слова не пропустити. А дід поправив окуляри і почав розповідати:
– Коли я був ще маленьким, довелося мені зустрі тися з такою «причепою». Можливо, це сталося тому, що я не був зацікавленим. А може, й навпаки. Довелося мені після довгої хвороби допомагати бабці смикати з скирди сухого сіна для бичка. Узяв я мішок, розстелив долі, а сам розглядаюся навкруги: яких прикрас принесла на землю щедра зима, як дивно змінила все навкруги! Що за смак та запах у молодесенького сніга! Яке чудове біле вбрання подарував він усій оселі та присадибі! А бабка моя теж захопилася, ділячись зі мною своїми враженнями. Я вже наскуб сіна і зібрався йти, коли позаду почув шурхіт:
– Хтось іде, бабцю!
– Нікого, крім нас, Михасику, тут не буває. – Але й сама присіла, здивовано прикладаючи пальця до губів: – Тихо!
Ми озирнулися й побачили якусь свинячу істоту, що, підхрюкуючи, підвелася на дві ноги, мов людина, і сказала людським голосом: – Ви на свята мене зарізали, а ні шматочка сала не залишили у подарунок Маланці! А ну пригощайте, а то все відберу!
– Я злякано притулився до бабки, – продовжував дід Микола, – а вона заспокійливо обійняла мене і відповіла, махаючи кудись рукою, ніби відштовхувала диво:
– Згинь, свиняча причепо, не лякай дитини! Невже не розумієш, Іване, що дитина ще мала? Приходь колядувати до хати!
Тут причепа швидким рухом зняла з себе морду з поросячим пицьком, і я побачив справжнього сусідського хлопця Івана, що вже ходив до школи. Від серця відлягло, страх зник, але хвилювання ще довго тримало мене в обіймах.
Дідова розповідь схвилювала хлопчика, і він запитав:
– Діду, то навіщо ж він отак зробив?
– Тому, що в страшну неділю, як казав Вітя, ходять ряджені, що бувають у різних образах – козла, барана, ведмедя, баби-яги, сніговика...
– А навіщо вони переодягаються – хотять налякати дітей?
– І дорослих. – Дід почухав потилицю. – Добра сила весь рік собі забирає. Звичайно, їй господарювати легше, коли ніхто не заважає. А для злої сили відвели одну неділю – після Різдва. Та сама вона ховається. Лише деколи можна почути, що комусь там надокучила, чипляючись та виробляючи шкідливі вчинки.
– Тому Вітька і назвав її причепою?
– Певне, тому. – Кряхтячи, дід підвівся, розім’яв ноги.
– А якщо вона сама господарює в цю неділю, навіщо ще й люди переодягаються?
– А це щоб дійсна причепа бачила: «Моя рідня вже є тут. Я піду до інших». Іде вона до інших, а там знову є хтось ряджений з колядками. І вона ходить мимо тих, до яких вже завітали колядники, нікого не зачіпаючи, обдурена, – посміхнувся дід.
– Діду, діду! Виходить, Іван зла не робив, коли лякав вас маленького...– Мишко вхопив старого за рукав, – розкажи ще і навчи захищатися від причепи!
– Розповім іншим разом. А зараз треба грубку палити, дим на «злючку» випускати. Скажу тобі слова захисту, а ти пам’ятай їх і використовуй. У випадках зустрічі з причепою кажи, як бабуся: «Цур тобі, пек!» Це означає: «Згинь, зла сило!»
– Причепа біду приносить тому, що зла?
– Звісно. Ніхто ж її не любить. Всі женуть від себе. Нікому не потрібно хвороб, суму, ніхто не турбується, що пішли від нього нежить чи неспокій, бідність чи ще яке лихо. Всі задоволені її відсутністю.
– А коли будемо грубку палити, розповісти мені далі?
– Добре, Михасику. Лиш нагадай.
Біля грубки
Грубка розчервоніло палахкотіла. Щепа вистрілювала, відокремлюючись від материнського поліна. Вогонь гудів, стогнучи. Десь у димаревому
колодязі чулося одноманітне: «У-У-У!»
– Діду, починай про Різдвяні свята! – Михась притулився до дідового плеча.
– Що ж тобі розповісти?
– Ну, чому зла сила має різні вигляди ? Чому люди наряджаються в усіляких тварин?
– Ну, ось свиня, скажімо, – ненажерлива істота, що любить повалятися в бруді, відганяючи комах. Істота, що одягається в свиню, відганяє такі ж риси.
– Що ж оце виходить, діду: коли до нас хтось ряджений приходить у вигляді свині, то відводить від нас саме ці риси?
– Саме так, розумнику, так! – дід, посміхаючись, притис онука до грудей.
– А якщо... завітає цап? – Не встиг хлопчик до кінця вимовити своє запитання, як у вікно постукало раз, ще раз...
Уважно прислухаючись, дід стиха промовив:
– Про неї, злу, балакаємо, а вона вже тут як тут. А може, ставнями гуркнуло? Піду, закрию!
Михасик залишився на самоті. Підкладаючи дров у грубку, він задивився на чудове їх перетворення у вогонь, а потім – у золу. І коли дід надійшов,
у нього визріло ще декілька запитань.
– Дідусю, ми зупинилися на цапові.
– Це я на вас зупинився! – з поза дідової спини визирало рогате творіння.
Дід озирнувся, а Михась, намагаючись відокремити його від злої сили, голосно сказав по-бабчиному: «Цур тобі, пек!»
Рогата істота засміялася:
– Бачиш, який мудрець! Знає, чим захиститися...
Дідова рука зняла з нього цапову голову, і Михась побачив свого рідного тата.
– Ой, ти приїхав! Як довго ти працював без мене! Я більше не хочу, щоб ти був відсутнім! Не потрібна мені Італія! – Михасик бігав навкруг тата, одягненого у вивернутий кожух, підстрибував, пританцьовуючи. А тато відказав:
– Я теж не хочу бути далеко від тебе. Ось і надів роги, щоб відігнати наші розлуки. Чуєш, хлопчику? Не бійся ніколи!
