Не люблю, коли косять траву...

Не люблю, коли косять траву

І під ноги жбурляють, безсилу.

На світанку було заросило,

Її сонце вітало, живу,

І не відало: прийде коса,

І розсиплеться мить ця остання

Посеред золотого світання:

Сила є, а життя вже згаса.

Он жовтіє цупкий деревій

І червона гойдається смілка.

Скільки жити їм? Ой, вже ніскільки,

Бо косар день освячує свій:

Розмахнеться, розправить плече –

Там, де трави жили, ляже сіно,

Золоте… запашне… на коліна

Луг паде, кров зелена стече,

Назгрібають копичку нову

Неживого… ламкого… хрумкого…

Плачуть трави, як люди, до Бога.

…Не люблю, коли косять траву.

02.01.2026