Оповідання про розшук і захоронення бійців Вітчизняної війни відразу після Перемоги. Державная справа, яка була доручена дівчаткам. Віталій Шевченко.
Уповноважений з району – років тридцяти, з одним оком на сірому обличчі, друге вибили на фронті і тепер воно ховалось за чорною пов`язкою, – зиркнув на присутніх у класі. Перед ним злякано завмерли дівчатка-комсомолки, вони з острахом дивилися на уповноваженого. І він повторив:
– Завдання дуже відповідальне. Сам товариш Сталін його контролює, – і тицьнув пальцем убік себе, на портрет генералісимуса, що висів на стіні класу, якраз біля дверей. І всі повернулися і теж подивилися туди. Генералісимус дивився на всіх них презирливо, мовляв, тільки мені не виконайте мого завдання!
І Марійка Синиця зіщулилася і припала до парти, їй було боязно, як і всім отут із нею.
А уповноважений вів своє далі:
– Розділіться по двоє-троє і обійдіть усі місця навколо села. Особливо там, де були запеклі бої. У вас це Висилки і Ріпки. Ретельно обдивиться, а кого знайдете, то притягніть до цвинтаря, там вже викопали яму, і там їх поховають.
І він подивився на голову колгоспу, який сидів біля нього за вчительським столом. Той, Ананій Сидорович, з відбитою рукою, – пустий рукав дбайливо був затягнутий під широкий ремінь, – співчутливо глянув на дівчаток і в свою чергу сказав:
– Ви, той, не бійтеся... Государствєнноє дєло... На вас дивиться уся держава... А щоб було легше вам, візьміть із собою вагани... так буде легше... що знайдете... – він закашлявся і закінчив, – у яму...
З тим їх і відпустили.
На останок Ананій Сидорович сказали:
– Починайте з Ріпок, вони ближче до села.
Але коли почали розподіляти де кому шукати, то Марійці разом із Софійкою Дорош дісталися Висилки, а вони були он там, аж біля самого Потічка, в такому чагарнику, що там не тільки когось можна знайти, а і самій загубитися.
Мати завжди попереджала:
– Не ходи, доню, гратися до Виселок, бо там може бути невідомо що!
Вагани їм не дісталися, всі розібрали, але Ананій Сидорович дав їм фюзеляж від літака, який колись підбили біля села у сорок четвертому році.
– Нічого, – сказав їм Ананій Сидорович, дивлячись на розгублених дівчаток, – він місткішій і зручніший.
Марійку прийняли у комсомол узимку, в січні, якраз на день смерті Володимира Ілліча Леніна, і вона пишалася цим і намагалася виконати усі доручення. І хоча і була усього чотири місяці у рядах комсомолу, але в їхньому осередку вважалася кращою.
Та оце було перше доручення, яке вона бажала обминути, і від цього ставало не по собі і хотілося плакати.
– Пішли, – сказала її однокласниця, Софійка Дорош, і вони потягнули за собою вцілілий шматок сріблястого фюзеляжу.
Йти було далеченько, і поки вони дібралися до Потічка, кілька разів сідали відпочивати, бо хоч фюзеляж і легкий – та незручний, і дівчатка тягнули його поперемінно, та ще заважали лопати, які вони несли із собою.
А в чагарнику Софійка зачепила плаття за якийсь сухий сук, роздерла його і розстроїлася:
– От мати буде лаятися!
Батьків у них не було, не повернулися з фронту, і як старші у сім`ях вони допомагали матерям і знали, як важко дістаються гроші, а тут отаке – порвати плаття, та ще єдине, яке було у Софійки.
– Нічого, – заспокоїла її Марійка, – я скажу тітці Олені, щоб тебе не лаяла… бо… государствєнноє дєло… – повторила вона слова Ананія Сидоровича.
Коли дівчатка дісталися до чагарнику, то, обминаючи дерева і сухостій, наткнулися на окоп, який залишився тут із війни. Мабуть, з тих пір сюди ніхто і не приходив. Софійка його обминула, а Марійка, яка тягнула за нею фюзеляж, побачила, що там щось є. – Софійка! – покликала вона тихо свою подругу. Та повернулася і теж обережно наблизилась. На дні окопу накритий шинелею хтось лежав.
Закриваючи носи, намагаючись не дихати, сльози котилися в них з очей, дівчатка ледве-ледве зуміли дістати солдата з окопу і покласти у фюзеляж. Вони обмазалися павутинням, землею і заплакані дивилися одна на одну. Та треба було шукати далі.
Іншого знайшли у ямці. Мабуть, заховався від пострілів, та все одно куля його знайшла і тут. Швидко втягнули у фюзеляж. Ще залишалося багато місця, і тому пішли далі. А вже біля самого Потічка (чули вже, як біжить вода) знайшли ще двох.
Коли одного з них тягнули до фюзеляжу, у нього з-під шинелі викотився казанок. На ньому збоку хтось надряпав ім`я: «Пєтя». І Марійка впізнала його. Коли звільнили село, то солдати стояли в їхній хаті. і серед них був оцей Пєтя – так називали самого наймолодшого, він ще весело так посміхався Марійці.
Виявляється, недалеко і відійшов від села.
Марійка підібрала казанок і поклала його поруч солдата. Потім потягли фюзеляж назад до села. А назустріч їм попадалися заплакані дівчатка із порожніми ваганами.
31.03.2011 р.
