Пісні про острів Хортиця

СТЕЖКА НА ХОРТИЦI

Чи ти хоч раз ходив колись по Хортиці?

Чи ти дививсь на неї лиш здаля,

звідтіль, де люд оголений хлюпочеться

і дим шашличний небо затуля?

А ближче познайомитись не хочеться?

Вона тебе гукає – озовись!

Пройди хоч раз,

                       пройди по нашій Хортиці,

так, як Тарас ходив по ній колись.

Стежка на Хортиці, стежка на Хортиці...

Вірити варто стежині отій.

Стежка на Хортиці, стежка на Хортиці...

Може, до себе прийдеш ти по ній.

Пройди по стежці до святилищ Хортиці,

вклонись її високим небесам.

У плавнях, де озера з небом сходяться,

поговори із нею сам на сам.

Послухай думи скель правічних Хортиці,

курганів скіфських, велетнів-дубів.

Відчуєш, як душа твоя оновиться,

і сірий світ розвидниться тобі.

Я – ХОРТИЦЯ

Запрошую всіх:

приходьте у гості до мене.

Я вам постелю

під ноги стежини зелені.

Я вам покажу

озер моїх сонячну вроду.

Я пити вам дам

цілющі повітря і воду.

Я – Хортиця, я – Хортиця,

Дніпро до мене горнеться.

В його обіймах я пливу крізь вічність.

Я – Хортиця, я – Хортиця.

I нам з Дніпром так хочеться,

щоб ви згадали істини космічні:

що ми – з одного кореня,

одного духу й крові ми.

Любіть нас, люди,

добрим, щирим серцем.

Тоді ми не загинемо,

вам буду берегинею,

повік ваш древній рід не перерветься.

Я вам розкажу

усе, що було й бути мусить.

У лоні моїм

сплять орії, скити і руси.

Сам князь Святослав

поклав своє тіло безсиле.

Світильники Від

святилища не погасили.

Минають віки,

та дух січовий не розвіявсь.

Встають козаки –

мов мак буйним вітром насіявсь.

Старі корогви,

мов славу дідів, козачата

до рук узяли –

це кола нового початок.

НА ХОРТИЦI

Ти знову кличеш, Хортице, мене,

шумиш сосною, дубом і вербою.

Відклавши все суєтне, дріб’язне,

лечу я на побачення з тобою.

Тарасовою стежкою пройду –

землі шматочка кращого немає.

Твоїх святилищ невмирущий дух

до витоків нас рідних повертає.

Степи і ліси, скелі вічні і дужі...

Ти, Хортице, вся – нерозгадане диво.

Очима озер мені дивишся в душу –

в ній жодна струна 

                        не озветься фальшиво.

З твого кургану гляну вдалечінь,

і, може, крізь туман віків побачу,

як з князем Святославом русичі

отут мечі святили на удачу.

Ген майорять козацькі прапори –

ти знов гартуєш душі гонорові.

I краще мені бачиться згори,

що рідні ми по духу і по крові.

Так пахнуть скрізь полин і чебреці,

і хочеться мені в зеніті літа

ходити тут удвох рука в руці,

дивитися, і дихать, і хмеліти.

Співатиме шовкова ковила

про дні колишні слави і звитяги.

Я ще прийду з твойого джерела

напитися натхнення і наснаги.