Оля

Оповідання про кохання і долю безногої дівчини - інваліда Вітчізняної війни. Віталій Шевченко.

Вона якось непомітно з’явилась на цій вузловій станції. Зійшла з пасажирського потягу, вірніше, сповзла, бо ніг у неї не було. Років, мабуть, двадцять три, не більше. Офіцерська гімнастерка, на погонах дві зірочки, значить, лейтенант, сині галіфе, старанно складене, там, де повинні бути ноги.
Завмирала біля виходу зі станції, де ходило найбільше людей, одною рукою трималася за інвалідний візок, погойдувала його і мовчала, дивлячись своїми великими, блискучими очима кудись у простір. А перед нею лежав кашкет, і хто б не йшов повз неї, обов’язково зупиниться і щось туди кине.
З ближніх вулиць жінки навіть носили хто, що міг, варену картоплю, огірки, а маленька Софійка Ходус тицьнула їй якось у руку яблуко, відбігла убік і сказала:
– Я тебе боюся!
– Чому мене боятися? Я тебе не наздожену! – посміхнулась дівчина. Піднесла яблуко до обличчя, понюхала, воно гарно пахнуло, зітхнула і поклала його перед собою, на галіфе. В той день їй чомусь більше всього накидали у кашкет.
Софійка стала до неї приходити, потроху освоїлася, їй подобалося триматися ручкою за візок і гойдати його. Коли приходив час обіду, Софійка бігла додому, а дівчина діставала з візка білу серветку, стелила її біля себе і розміщувала на ній свій нехитрий обід.      
Місцеві міліціонери її не чіпали, навіть один з них, старий Коноваленко, опікувався нею.
– Ти, дочко, якщо треба, то звертайся до мене.
На ніч вона тихенько поверталася на візку у приміщення станції, забивалася у самий глухий кут, видиралася на лаву і засинала на ній. Навіть станційний злодій Яшка не чіплявся до неї.
– Як тебе звати? – спитала якось Софійка.
– Оля, – відповіла дівчина.
На другий день Софійка повідомила:
– Мама сказала, що Оля дуже красиве ім’я.
– Ти що, все про мене розповідаєш? – засміялась Оля.
– Мама мене про все розпитує, – доповіла Софійка.
– Ну, тоді з’їж оцю цукерку, – дівчина дістала з карману гімнастерки цукерку, загорнуту у різнобарвний папірець.
Софійка із задоволенням зїла її а потім сказала:
– Скоро приїде мій брат, Микола, з армії. Мама сказала, що він вже відвоювався.
– Так, – зітхнула Оля, – всі відвоювалися. Далі вже нікуди.
Дійсно, в той день, коли раптом пішов дощ і Оля ховалася під плащ-наметом, Софійка не прийшла. Не було її і на наступний день. Ніхто не цокотів біля Олі срібним дзвіночком.
– Отож не звикай, – сказала вона собі, – бо потім буде важко.
А на третій день Оля побачила, як по центральній вулиці до неї бігла, підстрибуючи, Софійка, тримаючись за руку невідомої молодої людини.
Вона підбігла до Олі і сказала:
– Це мій братик, Микола, я тобі про нього казала.
– З поверненням... живим і здоровим, – посміхнулася знизу до нього Оля.
Він глянув на її погони, орден Олександра Невського на грудях, кашкет біля неї, побачив, як міцно трималася вона рукою за візок, і посміхнувся їй у відповідь:
– Вона про вас, Олю, розповідала мені всі ці три дні!
– Що тут розповідати, усе ясно і так, – відвернулась дівчина.
– Мама сказала, щоб ми тебе покликали на обід! – висунулась Софійка.
Оля стиснула так пальцями візок, що в неї побіліли суглоби.
– Ні, – захитала вона головою, – не треба. Що ви будете зі мною возитись. Я собі і тут посиджу.
Микола потоптався біля дівчини і промовив, запинаючись:
– Мама сказала... щоб ми... без вас... не приходили...
– Ну, Олю... – заскиглила поруч Софійка. – Йди з нами!
– Ну, добре, як знаєте...
Вона зібрала свої речі, поклала їх у візок, сама підтягнулася на руках і теж миттєво опинилася в ньому. Зустрілась поглядом із Миколою, пояснила:
– Я вже звикла до цього.
І поїхала на візку, відштовхуючись руками від землі.
Як виявилося, Микола із Софійкою мешкали неподалік, на сусідній вулиці. Вони опинилися біля їхнього подвір`я і Микола відчинив хвіртку:
– Заходьте... тобто... – він закашлявся і почервонів, – я хотів...
Дівчина засміялася і в’їхала у двір:
– Раз пошла такая пьянка, режь последний огурец!
З хати виглянула жінка, років сорока-сорока п’яти на вигляд, як дві краплі води схожа на Миколу і Софійку.
Вона просто сказала Олі, звертаючись до неї:
– Заходь, дочко, до хати. А ви погуляйте на вулиці, – наказала вона Миколі і Софійці.
На кухні стояла на підлозі велика балія, повна води. А біля неї на табуретці лежав чистий одяг.
– Та не треба... я так... – зніяковіла дівчина.
Мама замахала руками:
– Не звертай на мене уваги! Я тобі і спинку помию! – і заходилася біля плити.
Оля під`їхала до балії, опустила в неї руку, вода була гаряча і вабила до себе.
– Ну і грець з ним! – сказала вона тихо і почала роздягатися.
Коли Микола з Софійкою зайшли у хату, то в кімнаті біля столу на стільці сиділа Оля, довге волосся спадало їй на груди, а очі її радісно блищали їм назустріч.
Микола замилувався нею, вона помітила його погляд, поправила волосся і спитала:
– Що?
– Нічого. Так. – відповів він.
– В тебе немає батьків? – необережно спитала мати.
– Немає... – дівчина зітхнула і погладила рукою скатерку на столі, – батько загинув на фронті, а мати від мене відмовилась... коли я ще була у шпиталі... я після цього втекла звідти... не хотіла, щоб мене відправили на Валаам…
Тиша в кімнаті була їй відповіддю.
Після обіду Софійка заснула. Посиділи ще трохи, і Оля зібралась повертатися до себе, на станцію.
Мати запропонувала:
– Може, ти залишишся у нас?
– Ні, – рішуче відхилила пропозицію дівчина. – Не треба... Я піду...
Микола хотів її провести, але вона теж відмовилася:
– Не проводжай... я сама...
Коли на вулиці стих її візок, мати зітхнула:
– Шкода її... така красива дівчина... Самій їй буде важко...
Микола промовчав. Але з того дня, поки не почав працювати у карному розшуку, весь час навідувався до неї. Іноді без Софійки.
– Ти де її загубив? – тоді питала вона у нього, посміхаючись йому назустріч.
– Спить! Нагулялася! – теж посміхався він їй у відповідь.
Одного разу вона йому сказала:
–  Ти краще не приходь. Не треба. – серйозно на нього подивилася і додала: – Потім буде важко відвикати.
Він не знав що їй відповісти:
– Я... Олю... – і тупцювався на місці.      
А наступного дня її на звичайному місці, біля вокзалу, не було. Він кинувся на станцію, обійшов перон, немає, заглянув у зал, теж немає, Побачив Яшку, який хижо метляв по залу, спитав його:    
– Не бачив тут дівчину... без ніг...
Яшка нашорошено відповів, озираючись на всі боки:
– Якась жінка забрала її... приїхала на возі... ну, і той... поїхали...
– Куди? – у Миколи перехопило подих.
– А звідки я знаю? – відповів Яшка, але глипнувши на Миколу, додав:
– Здається у Семенівку, начальнік...
Та Микола вже його не чув, він побіг до себе у відділ, сів на мотоцикл і задзижчав до Семенівки, що розташувалася на шляху кілометрів за десять від станції.
Не помітив, як в`їхав у село, зразу же дістався до сільради, заскочив у кабінет до голови, ще не старої людини з одним оком, інше прикрите чорною пов`язкою, фронтовик, на гімнастерці блищали нагороди.
– Тут десь у вас дівчина... без ніг... – сказав Микола, тицьнувши йому своє посвідчення.
– А що вона наробила? – підхопився з місця одноокий.
– Нічого! – відповів Микола, – просто вона мені потрібна.
– Така красуня!.. – розвів руками голова, – вона оце... у тітки Марії Клименчихи... та її підібрала на станції... чоловік загинув на фронті... живе сама...
Та Микола його перебив:
– Де їхня хата?
– На краю села... остання від дороги... Клименчиха повинна бути у полі... – встиг ще пояснити одноокий, приязно посміхаючись несподіваному відвідувачу. І Микола заторохтів на мотоциклі назад, бо виявляється він її проминув, поспішаючи у сільраду.
Він тихо під’їхав до останньої хати, порожнє подвір’я, відкриті двері, на дворі порпались кури, біля входу причаївся її порожній візок... Не помітив, як опинився у хаті, на кухні, біля груби вона прала щось у цинковому тазику на підлозі і не почула, як він зайшов. На ній було платтячко, яке подарувала їй його мати. Він зупинився за її спиною і завмер. Вона щось наспівувала собі під ніс і талапалась у воді.
Потім зупинилась, відчула щось за спиною у себе і обернулася.
– Ви... ти... ти... – і з очей у неї покотилися сльози.
Він нахилився, підхопив її на руки, притиснув до себе і став обціловувати  заплакане обличчя.
Потім, коли вони заспокоїлися і сиділи на лаві у світлиці, тісно притулившись один до одного, вона сказала йому:
– Я ж тобі казала, що відвикати буде дуже важко... тітка Маруся приїхала на станцію за товаром... побачила мене у сквері... і... забрала до себе... я не відмовлялась... бо що мені одній робити... а у Валаам не хочеться...
Він тихо кахикнув, нахилився і поцілував її у голову.
Так їх і застала удвох увечері тітка Марія, коли прийшла додому з роботи.
 
21.05.2012 р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Избранное: рассказы о войне 1941 рассказы о любви
Свидетельство о публикации № 4160 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 3 044
  • Комментариев: 7
  • 2012-11-11

Оповідання про кохання і долю безногої дівчини - інваліда Вітчізняної війни. Віталій Шевченко.
Краткое описание и ключевые слова для: Оля

Проголосуйте за: Оля


    Произведения по теме:
  • Повернення
  • Проклята війна!
  • Дві опалені душі
  • З війни виходить завжди важко
  • Чорна дірка
  • Не забуваймо!
  • Невідома красуня
  • Невідома красуня. Віталій Шевченко
  • Після війни
  • Новела про кінець війни ВОВ. Прощання солдат, дівчина-пепеже і нове кохання. Вона прикрила обличчя руками, тільки було видно усміхнені очі. Віталій Шевченко.
  • Наприкінці війни
  • Оповідання про кохання на війні Віталій Шевченко
  • Дуся
  • Оповідання про дівчину з розвідки і сирітку в часи після Второй світовой війни. Випадок з рецидивістом. Віталій Шевченко.
  • Державна справа
  • Оповідання про розшук і захоронення бійців Вітчизняної війни відразу після Перемоги. Державная справа, яка була доручена дівчаткам. Віталій Шевченко.
  • Блискавична реакція
  • Оповідання про шантаж і блискавичну реакцію, про авторитетів і найманців, мажорів і дільців. Віталій Шевченко.

  • Татьяна Окунева Автор offline 12-11-2012
Уважаемый Виталий Иванович! Поздравляю Вас с этим рассказом, принесшим Вам победу в конкурсе "Каплантида - 2012". Желаю дальнейших творческих успехов!
  • Татьяна Осень Автор offline 12-11-2012
Шановний Віталій Іванович.
Щиро вітаю Вас з перемогою у конкурсі "Каплантида-2012". Бажаю натхнення і нових цікавих творів. Тетяна Осінь.
  • Геннадий Любашевский Автор offline 12-11-2012
Я був у захваті від цього твору, почувши його від автора. Не так вже багато письменників звертається до теми Великої Вітчизняної. Дякую! І вітаю з перемогою!
Г.Л.
  • Виталий Шевченко Автор offline 13-11-2012
Дорогі друзі! Від щирого серця дуже дякую Вам за гарні слова! А Вас, Тетяно, теж поздоровляю із перемогою! Приємно, що запоріжці виявилися на висоті! Завжди Ваш В.Ш.
  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 15-11-2012
Віталій Іванович, дорогий! Я завинив перед Вами довгою мовчанкою. Щиро дякую за щемливе оповідання і вітаю з перемогою! Юрій.
  • Валентина Хлопкова Автор offline 16-11-2012
Віталіє Іваовичу, прочитала Ваше оповідання і, на мій погляд, деякі місця у ньому потребують випралення, а саме:
1) ...видиралася на лавку і засипала на ній. Замість слова "засипала"потрібно примінити "засинала";
2) З хати виглянула жінка років сорок-сорок п'ять... Потрібно "сорока-сорока п'яти...", тобто провідмінювати;
3) Після обіду Софійка заснула і її поклалли спати. Можливі такі варіанти:
- "Після обіду Софійка заснула і її поклали у ліжко" або без уточнення "Після обіду Софійка заснула".
Щиро вітаю Вас з перемогою у конкурсі, бажаю натхнення і наснаги.
З повагою. Валентина Хлопкова.
  • Виталий Шевченко Автор offline 17-11-2012
Дорогі друзі! Дуже дякую Вам за гарні слова і увагу! Спогади Вашого батька, Юрій Валентинович, буду друкувати у випуску "Ветеран". Якщо нічого не завадить, то почну з грудневого випуску. І Вам, шановно пані Валентино, велике спасибі! Шкода, що не раніше це вийшло, бо я вже підготував невеличку збірочку оповідань і нарисів під назвою "Оля" і видавництво повинно зробити мені тираж. Але в майбутньому внесу правку! Ще раз велике спасибі! Ваш В.Ш.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: