На порозі безсмертя

Оповідання про відомого композитора і музиканта Олександра Скрябіна і його сина Юліана. Віталій Шевченко.

Но вас, кто меня уничтожит,
Встречаю приветственным гимном.
Валерий Брюсов
 
В далекому дитинстві, коли мені було всього п`ять рочків, сиділи ми пізнього вечора на дідовому подвірї разом із дядьком Славіком, ще німці вешталися по містечку Крижопіль Вінницької області, де я народився, і дивилися з ним на темне небо, що навалилося на нас з усіх боків.
Десь гавкали собаки, на залізничній станції, чути було, як пихкав маневровий паротяг, а тут у дворі, під дідовою хатою було тихо, мама ще не вийшла і не погнала нас вкладатися спати і ми уважно дивилися на те темне небо, де зіроньки теж збиралися лягати спати.
І ось одна з них, величенька відносно своїх сусідів, здригнулась на своєму місці, і швидко побігла кудись у невідоме і щезла за дідовою хатою, потім ще одна маленька, теж побігла собі і зникла слідом за своєю сусідкою.
– Це хтось помер, – сказав поруч дядько Славік, – дорослий, батько чи мати, а потім їхня дитина…
І стало мені тоді страшно, і я перелякано дивився на небо, кругом вирувала війна, про яку я ще не дуже здогадувався, поруч мене були мої батьки і родичі, але ось десь там не стало невідомих мені людей, і мені було їх шкода, і маленьке моє серце здригалося і плакало. 
І я не здогадувався, що це переді мною вперше проминув слід знаменитого російського композитора Олександра Миколайовича Скрябіна (1872–1915) і його сина Юліана (1908–1919).
Хай не дивуються мої читачі, коли зупиняться саме на цих рядках, бо, коли я зараз обдумую життя і долі всесвітньовідомого композитора і його сина, який загинув на порозі безсмертя, то я згадую саме той далекий весняний вечір 1944-го р., коли переді мною на темному небі вперше промайнули дві долі невідомих мені людей, батька і сина, назавжди пов’язаних між собою великою любовю до однієї з таїн світу – музики.
Писати про людей завжди важко, а тим більше про знаменитих, про яких вже написано багато і різними авторами. Серед розмаїття літератури і досліджень знайти і свою доріжку, по якій викласти і власне бачення і відчуття, доторкнутися до долі, життя і особистості людини, до якій ви відчуваєте потяг, і пояснити, чому саме до нього, ви собі не можете. Десь у вас це відбувається на генному рівні.
Це в мене відбулося, коли я прочитав про долю сина композитора, Юліана, який втопився у Дніпрі у дванадцятирічному віці. Але перед тим встиг записати чотири прелюдії, які тепер показують нам, яка це була геніальна дитина. Син, гідний свого батька…
Сам Олександр Миколайович народився у старовинній дворянській сімї. Батько, Микола Олександрович (1849–1914), був дипломатом, і весь час знаходився десь у Європі по службовим справам, а мати, Любов Петрівна, у дівоцтві Щетініна (1849–1873), блискуче закінчила у 1869 р. Петербурзьку консерваторію, була ученицею прославленого піаніста Теодора Лешетицького і своєю грою звернула увагу на себе таких знаменитих композиторів, як брати Рубінштейни, Бородін та Чайковський. А Бородін навіть на випускному вечорі сказав молодій піаністці напутнє слово.
Вона почала з успіхом концертувати у Петербурзі і в інших містах. В репертуарі у неї були Шопен, Ліст. Крім них, вона ще грала Рубінштейна, Лешетицького і свої твори, які, на жаль, не збереглися. В 1872 р. вона ще народила сина, Олександра, а наступного року померла від туберкульозу в Австрії, на курорті в Арко.
Музичні здібності у майбутнього композитора, безумовно, від матері. На це перша звернула увагу тітка, Любов Олександрівна, яка після смерті матері почала виховувати племінника, бо батько, як завжди, перебував десь у Європі на своїй дипломатичній службі.
Вона перша побачила, як трирічна дитина сідала після неї за рояль і спочатку одним пальчиком, а потім і двома, намагалася повторити за нею почуту мелодію. І що цікаво, ще не знаючи нот, дитина почала не тільки відтворювати почуту мелодію а й імпровізувати, спочатку імпровізації були невиразні, а потім все більше і більше ставали вони і частими і тривалими.
Тітка побачила, що у дитини феноменальна пам’ять, раз почуту мелодію він безпомильно її відтворює. Тому і не дивно, що у 1882 р. йому найняли студента з Московської консерваторії Г. Е. Конюса, майбутнього теоретика музики, щоб той давав Олександру Скрябіну уроки гри на фортеп’яно.
Так Олександр вступив у дивовижний світ музики, щоб з нього ніколи вже не виходити. Ставши у 1888 р. студентом Московської консерваторії, він її блискуче закінчує у 1892 році по класу фортепіано із золотою медаллю. Займаючись концертною діяльністю, він одночасно пише музичні твори, які з’являються у нього, як з року достатку. І це не припиняється на протязі всієї його кар`єри виконавця і композитора.
Один із друзів Римського-Корсакова, В. В. Ястребцев, писав про Олександра Скрябіна на початку його музичної кар’єри, коли перший раз його побачив і почув його гру, яка нагадала йому «…не то Шопена, не то Бетховена, и притом с примесью чего-то своего».
Ось так, з самого початку і піднявся на такий високий рівень!
Я в інтернеті знайшов і прослухав твори Олександра Скрябіна, які він виконував свого часу і які були тоді ж записані. Коли я слухав, здавалося, що рояль звертається до мене, розповідає якусь свою напівзабуту історію, хоче зі мною поділитися своїми думками, викликати в мене співчуття до себе і цієї маловідомої мені історії. Я навіть на хвилину забув, що її виконує людина, справжній творець її. Ні, я був на самоті із роялю. І коли завмер у повітрі останній акорд, я, зітхнувши, повернувся у свій час, опинився у кімнаті за столом і дивився на екран комп`ютера, повільно повертаючись до себе.
Уявляю собі, що відбувалося в концертному залі Москви, Санкт-Петербурзі, Одесі, Брюсселі, Берліні, Амстердамі, Парижі де виступав Олександр Скрябін, і скрізь був тріумф!
На самому початку музичної кар’єри на Скрябіна звернув увагу один із найбагатших людей того часу, Митрофан Петрович Бєляєв (1836–1904), великий любитель музики.
Він почав друкувати всі твори композитора і платити за них великі гонорари. Бєляєв матеріально підтримував Скрябіна усе своє життя. Навіть, коли Скрябін одружився ( на Вірі Іванівні Ісакович, теж піаністці) і в нього пішли діти, то Бєляєв збільшив гонорари, щоб підтримувати молоду сім`ю.
А писав композитор постійно, дослідники вважають, що Скрябін написав творів десь більше, як 180. Коли не вистачало гонорарів, то композитор виступав із концертами, частіше всього виконував свої твори.
Дійсно, Скрябін був у полоні музики, але одночасно він отримав блискучу освіту, знав іноземні мови, серйозно цікавився філософією, навіть познайомившись із Г. В. Плехановим, вів із ним дискусії з приводу моністичного погляду на історію і не погодився з одним із теоретиків марксизму в Росії. Навіть збереглися книги Плеханова з дарчими написами Скрябіну. На одній з них можна розібрати: «А. Н. Скрябину от автора в знак искреннего уважения. 1 июля 1906 г.»
Час показав, що Скрябін був таки правий, марксисти-ленінці довели Росію до ручки. Хоча, з іншого боку, Скрябін, як справжній художник, у своїх творах передчував наближення потрясінь, якихось змін. Деякі пізніші радянські дослідники писали, що композитор передчував навіть Жовтневу Революцію. Революцію, яка фактично знищила той прошарок населення, до якого належав сам Скрябін, його оточення і його друзі.
Бо уявити, що на концертах, які давав Скрябін в свій час, сиділи працівники Дніпробуду чи Магнітогорську, неможливо. Він так далеко і не міг зазирнути і побачити, що уся дорога йому Росія покриється таборами ГУЛАГу.
Але це все буде попереду, а десь у 1905 р. Скрябін несподівано покидає свою дружину з дітьми і захоплюється Тетяною Федорівною Шльоцер (1883–1922), яка брала у нього уроки гри на фортепіано і зуміла справити сильне враження на композитора, яке поступово перейшло у кохання.
Найближче оточення не підтримало Скрябіна, і він майже з усіма полаявся з-за цього.
Незручно про велику людину писати таке, але що поробиш, якщо так було. Тетяна Федорівна, коли в її присутності грав композитор на роялі, ставала на коліна і вимовляла єдине слово:
– Бог! Бог! Бог! Бог!
І такі грубі лестощі спрацювали. Олександр Миколайович вважав, що Тетяна Федорівна надзвичайно тонка особа, повністю відчуває його особистість і нарешті він зустрів людину, яка розуміє всі особливості його вдачі.
Для Віри Іванівни це був удар, від якого вона довго не могла оговтатися. Єдине, на що вона спромоглася, це не дати розлучення, як не умовляв її Скрябін. А по законам Російської імперії, діти, які у Тетяни Федорівни і Олександра Миколайовича не забарилися з’явитися, не мали права носити прізвища батька. Але Скрябіну прийшлося з цим змиритися.
Десь на початку цього періоду свого життя Скрябін написав третю симфонію – найвище досягнення своєї творчості. Вона зразу же зайняла одне з перших місць в репертуарі світових симфонічних оркестрів. 
Його старший товариш, теж композитор, А. К. Лядов (1855–1914) написав про нього, що «по чистоте композиторского письма Скрябин рядом с Моцартом и Бахом».
А Євген Гунст, відомий музичний критик того часу і композитор, так охарактеризував свого друга: «…все три черты его творчества: гениальность замысла, новаторство средств выразительности и безупречность мастерства».
А відомий більшовицький діяч культури Анатолій Луначарський (1875 – 1933) так сказав про Скрябіна: «высший дар музыкального романтизма революции».
Вже з новою супутницею життя композитор продовжував активно створювати нові музичні твори і концертувати по всій Європі і Росії. Навіть їздив на гастролі у США, де теж швидко завоював прихильність глядачів. Та раптово, у 1915 році, вмирає від фурункулу, який утворився в носо-губному трикутнику. Олександр Миколайович його необережно видушив, виник сепсис, і буквально в кілька днів композитора не стало…
Це був удар для Тетяни Федорівни, сім’ї, родичів, друзів, багато чисельних шанувальників, світової музики. Генія, який ще міг жити і творити, не стало…
Для Тетяни Федорівни це був страшний час, залишилася одна, із маленькими дітьми на руках. Але друзі підтримали її, допомагали чим могли, навіть Віра Іванівна дала дозвіл на розлучення, і діти від другого шлюбу нарешті отримали прізвище батька.
Та на країну і її народ накотилася Велика Жовтнева соціалістична революція, як нещодавно писали у всіх творах, і своїм полум’ям опалила одну шосту земної кулі. Від очищувального вогню диктатури пролетаріату тікали хто, як міг. Оточення, до якого належала Тетяна Федорівна, не потрапивши у цупкі лапи Фелікса Едмундовича і його соратників, опинилося в Києві, звідки вони тікали далі до Одеси, а потім за кордон.
Мабуть, такий шлях проробила б і Тетяна Федорівна із дітьми,тим більше, що в Бельгії та Франції проживали її родичі. Та на берегах Дніпра, у Києві, її наздогнало ще одне горе. Її син, Юліан Скрябін, коли пішов із класом на берег річки купатися, втопився. Знайшли його тільки на наступний день.
Тетяна Федорівна була в цей час у Москві, поїхала по якихось своїх справах. Вона на сина покладала великі надії, хотіла, щоб він продовжив справу свого батька. І надії були не марні. Юліан почав займатися в Київській консерваторії, хоча йому було всього одинадцять років. Саме того літа він записав у зошиті чотири прелюдії, які тепер виконуються у всьому світі.
Зробив перший крок, такий обнадійливий, у царство музики і гармонії… А вийшло, що і останній… Так київська земля стала вічним притулком для Юліана Скрябіна, сина Олександра Миколайовича. А через нього вона стала дорога і для самого Скрябіна, хоча він сам цього ніколи і не взнав. Хай їм обом земля буде пухом!
Тетяна Федорівна не змогла цього пережити. І хоча вони повернулися до Москви і Луначарський особисто виписав мандата, по якому до них у квартиру не могли підселяти Шарікових і Швондерів, а коли довідався, що Тетяні Федорівні треба лікуватися, то відправив її з дітьми на Кавказ лікуватися за державний кошт, нічого не допомогло.
Через три роки після смерті сина Тетяна Федорівна помирає… Серце не витримало…
Коли мій  молодший брат, Гарік, у 1979 р. розбився на мотоциклі в Одесі, то моя мати від горя осліпла. Із живої, роботящої жінки перетворилася на очах усіх нас в сліпу, стару людину. Стала, як в тій старовинній пісні співається, «чайкою при битій дорозі…»
Так що можу уявити собі всі почуття, які охопили нещасну жінку.
Та попри все її чоловік і її син залишаються в історії світової музики. А ми з вами будемо обережно торкатися до їхніх душ, які з тих пір і досі, і після нас, будуть нести людям божественні звуки музики, які вони створили для нас, людей, із своєї душі і серця.
 
4.11.2012 р.

Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Избранное: статьи по истории
Свидетельство о публикации № 4502 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Оповідання про відомого композитора і музиканта Олександра Скрябіна і його сина Юліана. Віталій Шевченко.
Краткое описание и ключевые слова для: На порозі безсмертя

Проголосуйте за: На порозі безсмертя



 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:


   
     
На порозі безсмертя