Історія про перші дні війни и пораненого хлопчика, який попав до німців. Віталій Шевченко.
Цю історію я почув від моєї доброї знайомої Маргарити Львівни Писарєвої, а вона, в свою чергу, почула її від Івана Івановича Семешкіна, з яким разом працювала.
Він народився років за 10 до початку війни у німецькій колонії в Запорізькій області, де мешкали німці, які приїхали на наші землі ще за часів Катерини ІІ-ї. Тому всі діти між собою вільно розмовляли німецькою, не дивлячись на те, хто якої був національності.
Але раптом почалася війна. Чоловіки були мобілізовані, а діти разом із жінками залишилися удома, крім, звичайно, німців, їх усіх примусово виселили кудись у внутрішні райони велетенської країни.
З їхнього села відправляли у тил велике стадо корів, і одним із погоничів був призначений і Ваня Семешкін.
Гнати корів на схід було дуже важко: відступаючі війська і мирне населення, пішки, бо транспорту майже не було, усе це рухалося і день і вночі кудись у невідомість. Коли налітали німецькі літаки, то всі тікали з дороги і ховалися від них, хто як міг. А Йвану та ще таким, як він, треба було не загубити своє стадо.
Отак вони усі рухалися по дорозі, поки не втупилися у якусь ріку, через яку був міст, на ньому творилося щось неймовірне. Усі хотіли якнайшвидше перейти на той берег, щоб бути у безпеці і рухатися далі, та всім зразу це зробити було неможливо. Гвалт, крики, сльози дітей і жінок, ревіння худоби.
І тут несподівано налетіли знову німецькі літаки і почали бомбардувати обидва береги і міст. Хто куди зміг, той тікав і ховався.
Десь неподалік від Йвана розірвалася бомба. Він відчув, як навколо нього наступила тиша і він кудись полетів – полетів... і все. Коли він отямився, не знає, але навколо вже була темрява, рухатися хлопчик не міг. Почув десь біля себе німецьку мову, хтось розмовляв у темряві неподалік від нього.
Він зрадів і обізвався:
– Допоможіть мені... допоможіть... бітте!
Зразу ж прибігли німецькі солдати, підняли його і обережно понесли до офіцера. Той нахилився над Ванею і спитав:
– Ві іст ду наме?
– Іван...
– О-о-о, Йоган! – чомусь зрадів офіцер і наказав солдатам мерщій нести контуженого у шпиталь.
Коли його принесли туди, то збігся увесь шпиталь дивитися на хлопчика. Вони його поклали на ліжко, прийшов головний лікар, обстежив Ваню і прописав лікування.
І поки він там лікувався, то кожного дня приходили солдати, приносили цукерки, питали, як його самопочуття, показували йому фото із своїми рідними:
– Майне фрау... драй зенхен...
– Цвай тьохтер...
Кожний намагався поправити подушку під головою у хлопчика, підіткнути ковдру, доторкнутися до його руки, посміхнутися йому. А коли його виписали з шпиталю, то дали йому в супровідники солдата, щоб той довів хлопчика додому.
Ось таку історію розповів Іван Іванович.
Навіть така жорстока війна не знищила простих людських почуттів.
Івана Івановича з нами вже немає, але його історія хай залишиться для людей.
30.10.2013 р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
