Історично-краєзнавче оповідання про освоєння Дикого Поля. Початок художньо-документальної теми освоєння «дикого Півдня» нашими предками. Юрій Безух.
Не з вранішнього весняного туману, не з сірих осінніх сутінків з’явився він мені.
Був жаркий літній полудень. Я зупинився на невеличкому кургані, поруч ліг відпочити незмінний друг велосипед. Дістав з сумки флягу з водою, шматок хліба та фрукти. Занотував до блокнота кілька навіяних небом та степом рядків.
Степ умлівав розпечений. Навіть жайворонок дзвенів якось мляво. Завис одинокий боривітер. Спокій. Ані вітерця. Лише дрижать в мареві привиди давно померлих степових озер – подів.
І тут з’явився він. В смушковій шапці, кожусі до п’ят, кирзових чоботах, з притороченою до сідла невеликою торбою. Конячка невелика, але одразу видно, що розумна та витривала. Поруч, на вірьовці, ще одна. Позаду – двоє великих кудлатих псів. І ніяких «грр» чи «гав». Розумні, пройшли добрий вишкіл. Чоловіку на вигляд років 70, з підстриженою бородою, обличчя обвітрене, сухе. Легко стрибнув з коня, з задоволенням скинув кожуха, розстелив і сів на нього. З-під мокрої від поту розхристаної сорочки визирало жилаве, без жодної краплі жиру, загоріле до чорноти тіло. «Можна?» – спитав чемно. «Прошу, степу вистачить». По блиску молодих, на диво пронизливих очей при слові «степ» зрозумів, що вгодив. «То це твій друг?» – кивнув на велосипед. Зняв з коней вуздечки, але не примкнув, не спутав. «Гуляйте». Ті відійшли, вишукуючи зелену траву. Неквапно подаючи міцну мозолясту долоню, представився: «Степан Кирилович Міщенко». «Скільки ж вам років?» – запитав я, а слово «діду» так і не злетіло з вуст. «Та вже, дякувати Богу, розміняв дев’ятий десяток». Потім хитро посміхнувся: «Я, як степ, безсмертний».
Що це було? Марево, марення, зблиск генетичної пам’яті? Хіба це важливо! Адже бачимо ми в жаркий полудень степові озера з кугою та деревами. В пустелях виникають видіння стародавніх міст та караванів, а потім уже археологи дізнаються, що саме в цих місцях були, здавалося б, навічно забуті прадавні міста та караванні шляхи. Що знаємо ми про пам’ять землі, пам’ять людства? Можливо, пам’ять – це взагалі найголовніше, найсуттєвіше у Всесвіті.
Я ще не раз зустрічатимуся з ним в степу. І завжди – в осінні затяжні дощі, в люті зимові заметілі – на ньому шапка, кожух, чоботи. Універсальний всепогодний одяг таврійського хуторянина 19-го століття. А те, що мій співрозмовник – гість з позаминулого століття, – я зрозумів відразу.
Чимось ми сподобались один одному. Любов’ю до степу? Так. Але, як мені здається, був ще один маленький штрих: моя записничка та олівець. «Пишеш?» – запитав вісник з минулого. Я кивнув і побачив не осуд, а цікавість. Степан Кирилович витяг зі своєї торбини маленьке Євангеліє та зашкарублий, досить товстий записничок. Яким же було моє здивування, коли я дізнався, що там не лише записи про ціни, строки робіт, прізвища робочих, суми розрахунків, перелік голів в отарах, гуртах, чередах, табунах, але й відомості про погоду, птахів, звірів та навіть своєрідний слов’яно-татарсько-німецько-єврейський словничок. Пізніше – тоді просто не звернув на це увагу – я зрозумів, що розмовляли ми завжди сірогозьким, тобто класично таврійським діалектом української мови.
Час від часу ми зустрічалися в степу. Іноді – щоб перекинутися словом, часом – щоб повагом, неквапливо поспілкуватися. Зустрічі завжди були з його ініціативи, причому це завжди було в ті хвилини, коли я потребував розради, душевного заспокоєння.
Те що шукаєте ви, шукає вас! Древні добре розуміли цей, один з основних, законів буття. Отож не дивно, що, працюючи в краєзнавчих відділах бібліотек, музеях, архівах, я все частіше натикався на прізвище Міщенків. З розмов зі старими цікавими селянами, небайдужими освіченими городянами все чіткіше вимальовувався віддалений навіть від віддалених Сірогоз, загублений в степах, відкритий вітрам, зливам та завірюхам, але міцний хутір.
Це художньо-документальне оповідання – спроба повернути частину вічного боргу своїм предкам та землякам – піонерам Дикого поля.
Те, що Степан упертий, знали всі. Але це не була впертість слабодухої людини, яка в такий спосіб хоче утвердити своє я. Ні, це була впертість сильного, вольового підлітка, що ґрунтувалася на твердій впевненості в своїх внутрішніх силах.
Всі лише хитали головами, коли підліток, покинувши таку-сяку, але затишну оселю, пішов найматися до хуторян. «Що ти в степу без коня?» – «Це я тут без коня?». – Десь через місяць на Пасху прискакав худий, змучений, але на коні. Коли гостював на Різдво, приїхав уже на своєму коні.
Коней любив завжди, до останніх своїх днів. І вони відповідали йому тим же: безмірною любов’ю та вірністю. Жодного свого коня не відправив на шкуродерню. Від того далекого Різдва три чверті віку їх завжди бачили разом. Цього вічного вершника з двома-трьома кіньми та кількома собаками.
В найжахливішу спеку, без перепочинку об’їжджав спочатку панські, а потім свої отари. Знав кожну річечку, кожну гребельку, кожен колодязь та потаємне татарське джерело. Знав улоговини, де можна було перечекати дикі степові хурделиці та заметілі. Знав ледь примітні видолинки, в яких навіть у спеку можна підгодувати конячину. Добре відчував небезпеку літніх злив, коли, здавалося, вічно безводна балочка перетворювалась у стрімку річку, з якої волає невдаха-чабан, виловлюючи захоплених стрімкою водою овець. Бачив, як після таких злив тверда, як камінь, поверхня поду ставала непролазним болотом, яке затягувало овець, диких свиней чи недолугого мандрівника, який розташувався в рогозі та кузі посеред поду. В степу для чужинця все оманливе: і земля, і вода, і повітря. А він міг в будь-яку погоду скакати день, два, три.
Вже це робило Степана незамінним управителем. Але було й інше: Міщенко добре знав грамоту, умів рахувати і своє, і чуже, і коней, і гроші. Був відкритим, щедрим і поблажливим до чесних трударів. Міг бути скупим, грізним та незворушним до ледарів та хитрунів. На дух не переносив п’яниць. І з першого погляду міг відрізнити і перших, і других, і третіх. Платив більше – наймав менше. Вибирав батраків завжди сам. Поважав робітника, завжди допомагав, не цурався найбруднішої та невдячної роботи. «Хазяїн!» – почув колись від робочих. Це була найвища похвала, яку він будь-коли чув і якою найбільше пишався.
Але хазяїном він стане дещо пізніше. Поки що – управитель, який навіть не бачив своїх власників Бутурліних, Апраксіних, Толстих, Оболенських, Комбурлеїв – графів, князів. Зазвичай він мав справу лише з посередниками – управителями більш високого рангу, які постійно проживали в Мелітополі, лише зрідка наїжджаючи в Калгу, Єлизаветівку, Ганнівку. І з ними міг ладити Степан, не принижуючись, знаючи собі ціну й усвідомлюючи слабкі сторони цих посередників, часто німців або євреїв, іноді вискочок без роду і племені, в міському одязі та з «панською» мовою.
Знав Степан: те, що можна за кілька хвилин з допомогою жарту або лайки вирішити зі своїм братом-слов’янином, вимагало тривалої та серйозної розмови з німцем-колоністом. Розумів: щоб домовитися з євреєм, треба скрупульозно роз’яснити свою та його вигоду. І далі не турбуватися – все буде зроблено вчасно та якісно. А ось у цигана краще постояти над душею – і викована ним річ буде служити вічно.
Поруч за трактом Мелітополь–Берислав були ногайські землі. У злиденного кочовика завжди вітер в голові. Бувало всякого: і стріла ногайська просвистить повз вухо, і зникнуть овечки, а, бувало, й коні. Знав твердо: найбільш безнадійне діло – звертатися до урядника. Добре, як були свої хлопці, а то доводилося самому їхати в ногайський стан. Розумів: там свої закони, свій темп життя. Довгі розмови ні про що, безкінечний кумис. І врешті-решт, або віддавали, іноді за калим, або вдавалося дізнатися, хто нашкодив. Твердо знав: ні в якому разі не потурати. Азіати цього не розуміють. Отож у злодійкуватого Махмуда чи Ібрагіма скоро зникали овечки або починали хворіти коні. Чутки в степу швидко розносяться... вітром. Не дивно, що все, що знаходилося під контролем Степана Міщенка, вже не страждало від ногайців. Міг і допомогти неграмотним кочовикам слушною порадою, хлібом чи сіном. Такі речі не забувають. А сам Степан якось непомітно став Степаном Кириловичем.
Запам’яталися сумні військові обози в Крим, а ще сумніші – з пораненими – звідти. Не раз доводилося й проводжати, й допомагати солдатикам. Бачив, як в лютий холод, стоячи в крижаній воді, ногайці переправляли через Утлюк російських поранених. Та, видно, не скрізь і не завжди було так. Пам’ять, як і руки, у російського царя довга.
Коли навесні 1861 року ногайці, як завжди, запросили на свято, зрозумів, що щось не так. Здавалося, ще дужче спохмурнів кам’яний болван над Ханською могилою – місцем збору. Коли прощалися, ватажок сказав: «Прощай, брат. Уходим». – «Та ще ж повернетеся?» – «Мы не вернёмся. Так надо». Цього року ногайці назавжди відкочували з Північної Таврії.
Чимало небезпек чекає на одинокого вершника в степу. Мало хорошого було в зустрічі зі зграями вовків. Вони майже ніколи не нападали на людей, але скаженіли, нападаючи на овець. Тут бережись. Завдання – вберегти отару. Якщо зграя схопить якусь овечку, то Бог з нею, хто їх рахує. А ось як розбіжиться отара, це вже біда. Тут роботи всім: чабанам, коням, собакам. Чимало клопоту завдавали тарпани. Жеребці відбивали кобил, билися з кіньми, могли напасти на вершника на кобилі, конкурували за пасовища та водопої. В очеретах можна було напоротися на диких кабанів. А сікач або стара свиня з виводком – це пострашніше за вовка. Гадюки не представляли серйозної небезпеки. Степова гадюка не може прокусити чобіт, та й боялися вони овечого духу з кожухів, старалися втекти. А ось полози бували дуже агресивні.
Знання поведінки, баскі коні, добрий батіг – цього було досить, щоб почувати себе в степу впевнено. Найбільшу небезпеку являли... байбаки та ховрахи. Чим же провинились ці кумедні симпатичні рослиноїдні тварини? Ніякої небезпеки, навіть для дитини, вони не являли. А ось їх нори... Це – погибель. Досить на швидкому скоку коневі ногою потрапити в байбачіння, як йому кінець, а іноді й вершнику.
Міцніло господарство Міщенка, міцніли й зв’язки господарські, дружні, ділові та родинні з навколишніми хуторянами, тими ж Желябами, з далекими родичами – мелітопольськими та кизиярськими купцями Міщенками. Чужу працю не видно. Чуже багатство муляє очі. Ніколи не звертав уваги на заздрісні погляди менш вдалих та тямущих шукачів багатств. Добре знав: все дається тяжкою щоденною працею та ще любов’ю. До землі, степу, худоби, трударів-степовиків.
Справжньою підмогою та радістю став старший син, первісток Петро. Нуртувала в його жилах така ж неспокійна козацька кров. Це вона впродовж тисячоліть гнала всіх цих косогів, кос-саків, бердників та берладників у чисте поле. Тут праця, ризик, небезпека, але ж і воля!
Добре працювати разом! Вже в Петра і своя сім`я, і свій хутір, радують діда онуки. Як же без цього. І все пропало. Здавалося в той осоружний день, все було не так: якісь схарапуджені коні, неспокійні собаки. Отож в кінці дня, виморений як ніколи, поїхав на Петрів хутір. Застав синову дружину в сльозах. Петро вже давно мав повернутися, а його все немає. Собаки виють. Уже смеркалося, але поквапом зібрали сусідів. Зібралися швидко. Всі знали: в степу без взаємної виручки не можна. Гайнули по всьому степу. Вранці помітили орлів, що кружляли над невеликим вибалком. Там знайшли пораненого коня (кляте байбачиння) й мертвого господаря. Лежав молодий, гарний, білий, лише запеклася цівка крові в вусі. По слідах крові та шерсті зрозуміли, що три здоровенних пси так і не допустили до тіла господаря та коня вовків та хижих птахів.
Притих Степан, спохмурнів, осунувся. Доводилося й до того, й після того ховати і друзів, і родичів та близьких. Але та смерть була найболючішою, найнесправедливішою. Вперше і востаннє плакав Міщенко. Не ховаючись, розмазуючи сльози натрудженими руками. Мовчки звалив на свої плечі ще одну ношу – долю малолітніх онуків. Ще більше поринув у працю, шукаючи в ній забуття. Праця, міцна сім’я та степ широкий не дали зігнутися Степану Кириловичу. Достойно витримав удар долі, не озлобився ні на людей, ні на Бога.
Згадуючи давно минуле, сидить біля мене, розстроєний, і раптом: «Добре плакать, як ніхто не бачить». Вкотре здивував мене степовий витязь. Шевченко, тут, в ті часи! «Тарас – то наша совість», – вловивши моє здивування, відказав Міщенко. Ніколи більше не відкривав він мені так щиро душу. Аж сам знітився. «Поглянь, висять». Над нами зависло кілька боривітрів.
Степ без орлів – не степ. Їх тут два види, степовий та могильник. Справжні степняки й гнізда роблять на землі. Вони завжди в небі, над тобою. Глядь, схопив зайця, ховраха чи байбака. Таке діло. Іноді хапали ягнят. А ось взимку з’являлися більші та темніші – беркути. Ці могли прищучити лисицю, а то й невеликого сіроманця. Блискавичний удар, мертва хватка розчепіреними лапами, ривок крил – зламати хребет, виклювати очі. Такі жорстокі, але ефективні правила полювання. І тут не голод, тут страшніше – конкуренція. Помітивши в небі силует, навіть грізні собаки старалися триматися поближче до хазяїна.
Нерідкими були зустрічі з степовим соколом балабаном. А ось красені довгохвості орлани, жителі степових озер-подів, першими із птахів-хижаків покинули нашу землю.
Навесні з’являлися численні темні, досить великі болотяні луні, які завжди трималися води. Лугові луні теж трималися неподалік від води, а полювали і в степу, й на воді. Весь рік у степу – білі луні (значно менші): степовий та польовий, особливо багато їх взимку, і чим лютіша зима, тим більше. Зимових канюків-мишоїдів змінювали літні крупні руді красені – курганники. Звичними були шуліки, зрідка з’являлися бойові підорлики. В напрямі Сіткулів практично завжди гніздилися змієїди. А ось осоїди більше полюбляли великих комах, не відмовляючись і від бджіл. Безліч дрібних соколків – кібців, боривітрів, підсоколиків – прикрашали небо. Зграї дрохв та стрепетів величними отарами паслись на неозорих цілинних полях. Справжнім видовищем були танці, тоді численних степових журавлів з поетичною назвою «красавки».
Всю цю красу землі і неба вбирав у себе степ і розквітав, розпахучувавався, грав на весні. Дзвенів незчисленними пташиними голосами. Влітку додавалося сюрчання коників, сюрчків, степових бабок, цикад, дзижчання різнобарвних джмелів, бджіл. Найрізноманітніші метелики вабили своїм стрімким польотом. Стояв медяно-полинний, насичений, густий, неповторний аромат, який змивали лише нудні осінні дощі.
Можливо, це й була головна ціна за холод і спеку, за розбите в дорозі тіло, за мокрі, холодні, безсонні ночі, за тисячі турбот в голові, за відповідальність перед меншими безголосими братами та братами розумними, але слабкими тілом і духом.
Ми лежимо горілиць на одній і тій же землі, під одним і тим же вічним небом. Лежимо поруч, лише протягни руку... через сторіччя.
– А знаєш, – раптом обізвався сусід, – на своїй власній землі і небо яскравіше, й пташки дзвінкіші. А який орел живе в мене. Красень! Велетень! Плавно й велично кружляє в небі на своїх широких крилах. Оглядає володіння. Господар. Мені здається, що він теж мене вгадує. Сторожує.
– ?..
– Розумієш, поблизу гнізда він нікого не чіпає. Та й інших хижаків у свої володіння не допустить. Отож на тому полі я зазвичай і випасаю вівцематок з ягнятами. Ось так і дружимо. Іноді, особливо в лютий холод, і я йому чи нутрощі, чи кістки викину. Орли не гидливі. А ось сокіл помре з голоду, а до падла не доторкнеться. Гордий.
Думки пливуть легко і привільно, як поодинокі хмаринки, і я зовсім не здивувався, коли співрозмовник почав про інше.
– Ось німці. Працьовиті, дисципліновані. Багато чому я в них навчився. Але якісь вони... не такі. Скучно з ними. Живуть серед степу, а як городяни. Скупчені червоні кам’яні будинки. Все розліновано, правильно. Аж занадто. Живуть у степу, а неба не бачать. Знаєш, у німецькому хуторі десять дворів, а запах – як у місті. Трудяться дружно, прибутки рахувати уміють, живуть заможно, але якось невесело.
– А як же Дек? – не стерпів я.
– Казали, що він з німців. Хоча на цю тему ми з ним ніколи не говорили, та й жодного разу не чув я від нього німецького слова. Не колоніст. Він з тих, що ще за Петра служили державі Російській. Відставник. Все життя провоював, здається, жодна війна його не минула. За службу ратну та геройство отримав дачу. Збудував хутір. Робочих набрав з таких же, як сам, відставних руських солдат. Ікони в хаті православні. Зрідка, на великі свята, приїжджав до Свято-Миколаївської церкви. Рідні не мав, отож щедро пригощав злидарів та бідняків. Одружився. Та не дала доля йому й на старість сімейного щастя. При пологах померла дружина, залишивши єдину радість – доньку, яку нарекли Христиною.
Здивував усіх Степан Дек, збудувавши для свого першого і єдиного кохання склеп на хуторі.
– Та й де ж нам лежати, як не в своїй землі, на волі, під рідним небом. Я вже в гурті, шеренгою відходив.
Місце для хутора старий Дек вибрав вдало. Якраз на місці злиття трьох балочок. Колодязь з солодкою водою. Трохи вище на Сухому Ярку нагатили греблю. Води вистачало худобі на весь рік. Господарював він справно, але без натуги. Аби на життя вистачало. Землю не продавав, але й не підкупляв. Жили на хуторі й міцні, сильні та вправні робітники, й слабосилі інваліди-відставники. Виконували посильну роботу. А ось лежнів не любив.
– Ти, мабуть, і не знаєш, що таке «лежень»? – спитав мене Міщенко.
– Ну, ледар, лежебока.
– Ні. Лежень – це дармоїд, чистий паразит. Заводили їх від нудьги пани. Щоб чимось один перед одним хизуватися. Ці товсті жирні подоби людини лише лежали, й жерли й жерли. А коли пани сходилися, то їх зважували: в кого лежень важчий. Отак-то, зрозумів?
Зійшлися ми з Деком швидко. Хутір зручний. Отож все частіше я в них зупинявся. «Знову молодий Степан до старого поскакав», – говорили сусіди.
– Справа, мабуть, не лише в зручності? – поцікавився я.
– Так, – ствердно кивнув. – Діло, звісно ж, молоде. Міцно припала мені до серця Христя. Гарна, моторна, привітна та весела. Срібним ручаєм дзвенів для мене її мелодійний сміх. І несло мене в жару й заметіль до цього чистого джерела.
Справна господиня моя Христя, уже піввіку разом.
Та й старий Дек слушну й своєчасну пораду дав: «Як почнеш скуповувати землю, купуй отут. Місце віддалене й для декого може й не дуже зручне. Але тут сходяться володіння і Апраксіних, і Бутурліних, і Толстих, і Оболенських. А тепер прикинь. Майже кожен рік хтось з них продає землю, буває негайно, тобто дешево. Ось ти й купиш шматочок, по грошах. Сьогодні в одного, завтра в іншого. І зберуться всі ці володіння до купи. Немає гіршого, як земля розкидана, розірвана по кількох місцях».
Так воно й вийшло. Почав обростати хутір Дека Міщенковою землею. А хто ж його не знає від Берислава до Мелітополя, від Ляпатихи до Генічеська? Отак і стали говорити: «На хутір до Міщенка». Дек не заперечував, тим більше після того, як ми поріднилися. Радів старий Степан нашому сімейному щастю. Бачив, що й донька, й земля, й хутір потрапили в надійні руки. Все в нас було до ладу, по-людськи, по-християнськи.
Та й сини – справжні степовики. Молодший, Тимофій, завжди при мені на хуторі, в степу. Землю любить до безтями. Хлібороб. Від землі ні на крок.
Середній – Микита – натура більш широка. З радістю, тільки запропонуй, повезе хліб чи худобу і в Мелітополь, і в Генічеськ, і в Херсон, Одесу чи Сімферополь. Буде годинами розбиратися, як працює паровий млин чи молотарка, що треба, щоб добре працювала цегельня. Допитливий.
Все після тої клятої війни почало мінятися, – зітхнув журливо.
Я навіть не зрозумів одразу, що мова йде про Кримську війну 1853–1855 років.
– Трохи натовкли нам тоді морду англійці та французи разом з турками. Не добра то справа – тузить християнам своїх одновірців з допомогою бусурман. Політика.
Таким чином англієць отримав право тягти по нашій землі телеграф Лондон–Бомбей, а ще хотіли й залізницю там же будувати. Працювали на будівництві телеграфу, звичайно ж, наші люди, а от інженери були англійці. Дехто на підряді непоганий куш відхватив.
Російський цар теж не ликом шитий. Доки англійці дотягли лінію з Берислава до Перекопу, там уже стояли стовпи, протягнені з Мелітополя. І наш повіт був уже з’єднаний і з Москвою, і з Санкт-Петербургом. Одразу протягли вітку й на Берислав. Отак Калга та Сірогози опинилися на перехресті зв’язку. При бажанні та наявності грошей телеграфуй хоч в Бомбей, хоч в Берлін чи Париж.
– Так це ж зручно.
– Зручно, але незвично. До того ж, із-за того будівництва підскочила ціна на робочі руки, здешевіла вовна, і вигідніше стало вирощувати хліб, ніж розводити худобу. Почали розорювати степ.
А тут залізниця Лозова–Сімферополь. Порти в Ляпатисі, Генічеську, Скадовську, Хорлах, Залізний Порт. І потекло наше степове золото – пшениця – в Європу.
Бачиш, дехто після цього став вважати себе паном. Почали купувати заграничні витребеньки та забувати свої звичаї та традиції. А то все пусте.
Сила тут! – встаючи, нахилив голову, мовби дякуючи землі за надану можливість перепочинку.
– Ну, прощавай!
– До побачення, – якось з острахом подаю руку... Ні, долоня міцна та тепла.
– Ще зустрінемося.
12 квітня 2004 р.
Далі чит.: Вовча гребля, Візит вдячності
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
