Краєзнавче оповідання про місце, де був хутір Стаси, степ, дику незайману природу рідного краю. Продовження теми Вовчої греблі та Вершника з минулого. Юрій Безух.
(історія однієї поїздки)
Див. перед цим Вершник з минулого та Вовча гребля
Все більше й більше мене приваблював таємничий хутір. Звичайно, я добре розумів, що зусиллями влади та «добрих» людей від нього вже давно нічого не залишилося. Але розораний, спаплюжений степ міг зберегти... щось. Оце таємниче «щось» і не давало мені спокою.
Все частіше, проїжджаючи в різних справах Мелітопольською трасою, я дивився туди, де за Дружбівкою-Калгою бовваніли дерева Новорогачинського. Власне в селі я був. Все старе розвалено, до нового далеко...
Але провидіння міцно тримало мене за руку до слушного часу.
Мабуть, один раз на покоління в степу трапляється така дощова весна та, відповідно, розкішне літо, як у 2004 році. Степ квітував! Здавалося, роками не реалізована жага кохання та краси вирвалася назовні. Фантастичне розмаїття трав, квітів, кольорів та запахів.
Жаркого, але не спекотного червневого дня доля в особі місцевого фермера Гончарова Віталія Івановича запросила мене в цю подорож.
Ми їхали розкішними полями, любуючись житом, пшеницею, ячменем, соняшником, які радували серце фермера та його супутника. На межі Запорізької області зеленою вартою височіли старі величні вітровпори, якими не гуляла сокира.
Нас привітав курганник. Він пролетів низько над машиною, показавшись у всій красі. А потім повільно і гордовито почав набирати круги і, ставши маленькою цяткою, розтанув у піднебессі.
Нас вітали ще молоді, довірливі куріпки й ледачий, відгодований заєць. Грали своїм оперенням удоди та сиворакші.
Ми наблизилися до глибокої розлогої долини. Купи дерев та кучугури, порослі квітучим різнотрав’ям, нагадували про колишній хутір Стаси. Про це ж свідчило густо поросле травою занедбане кладовище. Дрібний вітровпор був густо насичений фіолетовим від заростів васильків (дельфініума) та, значно яскравіших, голівок дикої цибулі. І раптом...
З-за пагорба випливла казкова оаза! Невеличке, але світле і відкрите степове озерце. Неначе талановитий пейзажист створив цю картину. Озеро відкрите, майже не поросле очеретом, його береги чисті. До них підступає й купається в воді смарагдова трава. Поодинокі ніжно-зелені верби та голубуваті маслини вільно та невимушено розкинулися на його берегах. Ближче до середини трималися два, вже майже дорослих, виводки диких качок. Обережні казарки не витримали й злетіли. На мілині стояли замислені чаплі. Понад берегом плавали лиски. Спокій...
Цілком гармонійними, доповнюючи ідилічну картину, були фігури кількох косарів, які, відпочиваючи, закинули вудочки у воду. Неподалік лежали добротні свіжі покоси, а поруч стоги сіна. М’який медовий запах стояв навколо. Приємний вітерець пестив обличчя, руки та верхівки дерев. З Вовчої греблі було добре видно, як серпантином виділялася ромашками від більш темних хлібів та темно-зелених вітровпорів балочка з таємничою назвою Каненга.
Недоїжджаючи Новорогачинського, знову довга, якась граціозно-витончена гребелька з акуратним водозливом з нашого боку. Води було небагато, і ввесь водозлив був смугастим від свіжих стіжків сіна. На північному сході прикрашав обрій невеличкий, але міцний та підібраний, як молодий грибочок, курган. Як тут гарно, затишно та красиво!
За гребелькою світле озерце-болотце, облюбоване зграйкою метушливого лугового народця – куликів. А поруч чотири великих птахи з темними кінцями крил та довгими дзьобами. Лелеки... Ніколи не бачив і не чув, щоб жили вони в нашому районі. Тут немає вдалих місць для гнізд: старих, розлогих, надійних дерев. Лелеки не цураються людей, але вони дуже вимогливі сусіди. Живуть чорногузи лише з тими, в кого привітне серце і відкрита душа.
Я був зачарований виглядом цієї місцевості. Якими ж були хуторяни, коли й через 70 років, як тільки дозволяє погода, в їхні краї повертаються гайстри?
Замерехтіли, залопотіли біло-чорні чайки: «Чьи вы, чьи вы?» – «Ми ваші друзі, ми вас не потурбуємо».
Нас довго, з німим запитом проводжав господар водних угідь – міцний болотяний лунь.
Зграйка припутнів зігріла нам дорогу назад, а дрібний дощик освіжив землю.
Десь над Сірогозами збиралися важкі дощові хмари й, судячи з всього, йшов дощ. Зненацька там блиснуло, прогримів віддалений грім. В цьому відблиску гайнула, аж там ген-ген на обрії, знайома постать. Вічний вершник з конем. Чи, може, здалося?
21 червня 2004
Далі чит.: Повторний візит
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
