Пісок крізь пальці

     Стара згорблена баба йшла, вірніше, шкандибала селом. Зморшкуваті артритні пальці міцно тримали ціпок. Сиве волосся пасмами висіло з-під чудернацького капелюха, майже вицвівши очі нібито шукали щось на дорозі.

     З гарного біленького будинку вийшла охайна жіночка. Вона подивилася на бабцю, похитала русявою головою, буркнула щось собі під носа і зайшла знову в будинок.

     На останньому осінньому сонці в іншому дворі грілися два товстих кота, а дорідна льоха рохкала від задоволення, риючись в городі.

      – А щоб тебе чортяка вхопив! – гаркнула на льоху молода жінка з вікна будинку навпроти, де в городі хазяйнувала свиня. – Бісове створіння! Зараз я тебе!..

     Бабця глянула на молодичку, а молодиця на неї. Їхні погляди зустрілися. Жінка осіклася і зачинила вікно. Стара ледь посміхнулася білими губами, гірко зітхнула і почвалала далі.

     Дійшовши до старої мазанки, стара зітхнула ще раз і, ледь переставляючи ноги, зайшла в хату. До неї одразу ж підкотилася чорна, як вугілля, кішка.

     – Няв! – радісно привіталася кішка з господаркою.

     – Чую, рідненька. Одна ти та Цяточка мене люблять. Нікому більш не потрібна стара.

     – Няв-няв, – своєю мовою «підтримала» бесіду кішка.

     – Зараз, Нічка, я тобі молочка наллю.

     Стара взяла з причіпка глечик, зняла з нього чистеньку рябу ганчірку і налила в полумисок молока.

    – Няв, – дивлячись на бабу, ніби запитала кішка.

    – Тобі, тобі, моя хороша, пий.

     Нічка підскочила до полумиска, а стара поставила глечик на місце, обгорнувши ганчіркою.

     Бабця дійшла до старого панцерного ліжка, з-під пружин якого виднілися старі двері (щоб не прогиналася), поставила біля нього ціпок і, ойкаючи, сіла.

     Десь через годину в селі з’явилась молода красива жінка. Вона йшла тією ж вулицею, що й баба. Жінка зупинилася біля двору, де весело рохкала льоха.

     – Агов! Хазяїне! Є тут хтось?!

     На двір вийшла та сама молодичка, що кричала на свиню, й уважно подивилась на красуню через низький паркан.

     – Чого треба?

     – Я здалеку приїхала, можна води?

     Молодичка ще раз глянула на незнайомку – майже ровесницю.

     – Заходь, хвіртка відкрита. Собаки нема, бо чоловік забрав його на полювання.

     Красуня відкрила хвіртку і увійшла в двір.

     – Проходь до хати, – запропонувала господиня.

     Гостя увійшла до будинку. Хазяйка закрила двері.

     – Проходь в кімнату, перепочинеш трохи, а я чаю зроблю. Он які в тебе підбори.

     Незнайомка вдячно скинула взуття і увійшла до оселі. В кімнаті було чисто і затишно.

Посеред кімнати стояв прямокутний стіл зі стільцями, під ногами м’який килим. Поряд з вікном на тумбочці, дбайливо прикритий вишитою серветкою, стояв телевізор. В гарнітурі поруч з сервізами стояли флакони з-під використаних парфумів і декілька яскравих коробок, теж з-під парфумів. В червоному куті висів образ Покрови, прикрашений вишитим рушником, по обидва боки від неї були ікони Трійці і Миколи Чудотворця. Гостя перехрестилась і тяжко зітхнула. До кімнати з полумисками зайшла господиня.

     – Як тебе звати? – запитала господарка.

     – Любою.

     – А мене Ганною. Та зніми куртку, не вкраду. У нас тут взагалі нічого не крадуть. Двадцять хат, всі одне одного знають. У багатьох навіть парканів нема.

     Люба зняла дорогу шкіряну куртку і повісила на стілець. А Ганна клопотала біля столу.

     – Сідай ближче, перекусиш, я ж бачу, що голодна. І чого тебе занесло в нашу сторону?

     – Та так, є одне діло.

     – Овва! Давно такого не було.

     Ганна метушилася від кухні до кімнати. На столі з’явилися рум’яні пиріжки, сир, сметана, мед і червонощокі яблука.

     – Зараз чайник принесу, а ти їж, Любо, все своє, домашнє. Думала сама почаювати, а тут тебе Господь послав.

     Ганна побігла за чайником, а Люба взяла ще теплий пиріжок і відкусила. Пиріжок виявився з капустою, Люба навіть очі зажмурила від смакоти.

     В кімнату увійшла Ганна з чайником.

     – Так чого ти до нас приїхала? – розливаючи чай у великі чашки, запитала Ганна.

     – Я журналістка. Шукаю одну людину. Може, в вашому селі вона мешкає?

     Люба дістала із сумочки фотокартку.

     – Ось, подивись, – простягла її Ганні.

     З картки на Ганну дивилась прегарна дівчина – великі сині очі, золотаве волосся і губи, як кажуть в народі, створені для поцілунків. Дівчина всміхалась так щиро, що здавалося от-от вона заговорить до Ганни.

     – Ні, – зітхнула Ганна, – такої красуні у нас немає. Якби була, то всі чоловіки подуріли би.

     –  Шкода. Та я не сказала головного – її зараз десь років п’ятдесят, а може, і більше.

     Ганна ще раз подивилась фото:

     – Вона така гарна, що і вік не спричинив би їй нічого поганого. А що вона накоїла, що ти її розшукуєш?

     – Життя накоїло, а не вона. Я надибала в селі у бабусі одну цікаву історію і тепер шукаю цю жінку.

     – Може, розкажеш? – запитала заінтригована господиня. – А то у нас давно нічого цікавого не відбувається.

     – Та історія довга, а сутінки тепер ранні, боюся, що не встигну, – зітхнула Люба, – а тут один єдиний автобус.

     – Залишайся у мене. Андрій завтра ввечері повернеться, а зранку поїдеш далі шукати. Туточки так мало людей. Я рада кожному новому обличчю.

     Люба глянула на господиню, прибрала з обличчя чорне густе кучеряве волосся і погодилася.

     – Так що там у тебе за історія?

      – Ну, слухай, якщо тобі це так цікаво...

     В одному великому селі ще при Радянській владі у голови колгоспу народилася донька – Світланка. Батьки були такі щасливі – після трьох хлопців дівчинка. Батько одразу ж заклав будівлю найкращої хати для своєї принцеси. За рік вигнали найліпший будинок. Мати з пелюшок збирала придане – у єдиної доньки все повинно бути винятковим. На ту пору старшому синові виповнилося сімнадцять, середньому – тринадцять, а молодшому – десять. Старший, Гнат, одразу після школи подався до міста, де успішно склав іспити до медінституту, а молодші залишалися – куди їм? Ще треба навчатися.

     Минали роки. Гнат закінчив навчання, отримав призначення в міську лікарню, потім оженився і залишився в місті. Оженився і Петро на сусідській Насті, коли повернувся з армії. А потім зіграли весілля і Василю. Біжить час. Уже й онуки у батьків з’явилися.

А Світланка рік за роком розцвітала.

     – Дивись, Світланко, ти в нас така гарна та ще й багата наречена. Хлопці шиї вивертають, як ти йдеш вулицею, – казала їй мати. – Будь дуже обачна, бо до біди недалеко. Не зганьби ні себе, ні нас.

     – Що ти, матусю. Та я ще не думаю про усілякі дурниці, – всміхалась Світланка.

     – І я тобі про це кажу. Нікому не вір, бо розіб’є якийсь розбишака твоє золоте серденько – і згубиш себе.

     На ту пору доньці минав сімнадцятий...

     – Диви які хороми збудували батьки твоїй сестрі, – шпиняла Настя Петра, – а ми в порівнянні з її домом живемо у халупі.

     – Не патякай, Настю. Сиплеш, як перцем по рані. Сам знаю, та що ж вдієш, коли мої батьки так сестру люблять.

     – Нічого, на все Божа Воля.

     – І хто це каже? Комсомолка і атеїстка? 

     – Комсомол комсомолом, а Господь один. Буде свято і ні нашій вулиці.

     Петро не знайшов, що сказати дружині.

     Світланка закінчувала школу, коли в село приїхали студенти з аграрної академії – тоді це було розповсюджено. Як казали – від практики ніхто не застрахований. Серед студентів був один іноземець, який вчився на агронома. Іноземця звали Ібрагім, був він із далекої Туреччини. Сільські хлопці одразу ж прозвали його Бусурманом... Ох, і звели ж з розуму ті чорні турецькі очі багатьох сільських дівчат!.. А сам Ібрагім, як побачив Світланку...

     ...Земля уходила з-під ніг дівочих, серденько так калатало у грудях від тих клятих очей...

     – Дивись, яке сонце заходить, Світланко, немов величезне яблуко. У мене на батьківщині саме такі яблука, найсолодші у всьому світі, як твої вуста...

     – Не кажи так, Бусурмане, бо серце вискочить.

     – Подаруй мені ж один поцілунок, лише один.

     – Ні, не подарую. Зараз мене мамця хватиться, а мене нема. Вона і так щось підозрює.

     Дівчина підвелась на стрункі ноги і пригладила спідницю. Потягнула до себе гілку бузку і вдихнула п’янкий аромат білосніжних квітів. Хтось за бузковим кущем теж підвівся на ноги. Та ані Світланка, ані Ібрагім не звернули на це уваги. Де ж їм було знати, що не така велика таємниця їхнє кохання...

     – Приходь сьогодні в ночі, Світланко. Не бійся, я тебе не ображу. Послухаємо, як солов’ї співають весільних пісень.

     – Не можу. В мене батько дуже суворий. Я ж єдина донька в сім’ї.

     – Я всю ніч буду тут чекати тебе. Навіть якщо не прийдеш, я буду тут.

     – Що ж ти будеш тут сам робити? Чекати на іншу дівчину?

     – Не дражнися, Світланко. Ти ж знаєш, що твої волошкові очі назавжди взяли в полон моє бідне серце.

     Засміялася Світланка від Бусурманових слів і втекла додому.

     Що з нею коїться? Не спиться їй. Дихати нема чим, хоч і вікно відчинене. Горять губи... Клятий Ібрагім! І чого він приїхав до їх села? Прислухається Світланка до ночі: солов’ї аж заходяться, так тьохкають. Десь забрехали собаки на краю села, а з Дніпра чути веселі молоді голоси. Післязавтра останній іспит і – прощавай, школо! Мати привезла з міста таку сукню, що подруги від заздрощів луснуть. В такій сукні тільки заміж виходити. І батько сказав, що його королеві – все тільки найгарніше.

     Ось і шкільний бал. Останній день дитинства. Завтра буде нове життя. Доросле. Ввечері на ґанку біля школи стоять батьки, вчителі і збуджені випускники. Всюди веселий галас і сміх. І студенти теж прийшли. Бусурман з ними, та сумний щось він. Бліде лице. Одні очі виблискують, немов агати. Сьогодні до ранку буде останній шкільний бал...

     – Що з тобою, Бусурмане? Невже не радий тому, що завтра я буду вже зовсім доросла? – дражниться Світланка.

     – Що ти таке кажеш, дівчино?!

     – Образився?

     – Не в тому річ, – насупився Ібрагім.

     – А в чому?

     – Сьогодні доставили телеграму від батька... Матері погано. Серце. Кличуть мене додому, а я вперше не знаю, що робити. Без тебе не поїду.

     Світланка уважно на нього подивилася.

     – Невже сватів зашлеш?

     – Та хоч зараз. Без тебе не має сенсу жити.

     ...Чого ж ви, ночі, такі короткі влітку? Десь за небокраєм з’явився перший спалах зорі.

     – Дивись, Бусурмане, не обдури, бо я себе вже зганьбила, – прижалася до Ібрагіма Світланка.

     – Хіба ж це ганьба – кохати? – пригорнув її до себе Ібрагім.

     – А в тебе на батьківщині це не гріх? Я читала, що у вас навіть можуть вбити жінку за це.

     – Гріх, моя люба, ще й який. Та якщо хлопець ожениться, то гріх скасовується.

     – Дай слово, матір’ю клянуся, що одружишся зі мною, – заглянула в очі дівчина.

     – Клянуся матір’ю і пророком, що одружуся. На цих синіх, як Дніпро, очах, на солодких, як мед, губах, на золотавому, як турецький пісок, волоссі. Одружуся, не обдурю. Чекай ввечері, Світланко...

     Та пройшов вечір, ніч... доба. Тиждень... Нікого. Ніхто не прийшов. Ібрагім щез.    Студенти вже збиралися додому.

     ...В дім до Світланки вбігла збуджена однокласниця Тетяна...

     – Чула новину?

     – Яку? – здивувалася Світлана.

     – Та ти що! Все село гуде! Пам’ятаєш Бусурмана? Того турка, Ібрагіма?

     – Так... А що? – серце закалатало.

     – Він телеграму від батька отримав, а вранці по нього якась чорна машина приїхала з міста. Коротше, його на літак посадили, полетів у свою Бусурманію. Уявляєш, а літак, того, гепнувся. Все. Немає більше Бусурмана...

     Ба-бах! То гепнулось кудись Світланчине серце.

     – Ну, то я побігла, своїм розкажу. Бувай!

     – Бувай, – ледь прошепотіла Світлана.

     Та чому ж це так? Чого її кохання, те, що перше і на все життя, так закінчилося? Ноги підкосились. Світланка ледь добралася до ліжка. Закриє вона свої оченята – а перед ними чорні Бусурманові очі, затулить вона долонями вуха – а в них Бусурманів голос, який їй шепотів найгарніші слова на всьому білому світі. Що ж це коїться, люди добрі? Як тепер жити?

     ...Пройшов місяць, а Світланка ні жива, ні мертва. І батько чомусь похмуро на неї дивиться.

     – Мабуть, закохалася, – гірко зітхнув батько. – Скоро свати прийдуть. Та і Только залицяється до неї.

     – Який Только? – здивувалася мати. Невже щось проґавила?

     – Та синок мого зама. Мабуть, скоро буде весілля.

     Та Світланці все одно – вона зганьбила себе... А, нехай вб’ють, так легше стане...

     Засватали  Світланку. У вересні весілля. І майбутній чоловік її – гарний хлопець, та не йде із серця Ібрагім. Однієї ночі вибігла Світлана на двір – знудило її.

     – Отакої, – прошепотіла вона. – Що ж тепер робити?

     Побігла крізь ніч до дружини Василя. Більш нікому довірити свою таємницю. Перелякала Одарку в смерть.

     – Та ти що, Світланко?! Що ж робити? – занепокоїлась Одарка.

     – Якби сама знала, хіба ж до тебе прийшла?

     – Добре, дорогенька, лягай спати...

     – Так, я піду додому, бо батьки хватяться, – обірвала її Світлана.

     – Добре. А я до ранку поміркую.

     Вранці Одарка прийшла до Світланки похмура.

     – Робити нічого. Йди в ліс. До старої Лукашихи.

     – До відьми? Не піду. Краще нехай мене Только вб’є, а не піду.

     – Зрадиш кохання?

     Світланка заплакала, стримувала сльози і Одарка.

     Так, робити нічого. Пішла. В руках кошик з їжею, зібраний Одаркою, – не для неї, а для відьми.

     Багато дівчат з села бігали ворожити на долю до Лукашихи. Та й жінки, кожна зі своєї справи, йшла до відьми – у однієї чоловік п’яниця, інша в дівках засиділася, третя ніяк не завагітніє. Всім допомагала Лукашиха, жодній не відмовила. Та попри все недобра йшла слава про неї на селі. Чоловіки її кляли на чому світ стоїть, тільки зробити нічого не могли – жінки горою стояли за кляту відьму. Хоч чоловіки клялися і божилися спалити відьмацьку хату, та боялися навіть підійти до неї: а як вона зачарована? Навіть партробітник, що приїжджав до них в район, не зміг нічого зробити. Зайшов до Лукашихи рішучій, а вийшов принишклий. Нікому в очі не дивився й слова нікому не сказав. Сів в свою «Волгу» і поїхав. Більш ніхто ніколи туди не потикався і не турбував Лукашиху перевірками. Що вона йому сказала – одному Богові відомо.

     Ледь несуть ноги Світланку, нічого її очі не веселить: ані яскраві квіти, ані духмяне сіно, ані щебет пташок – на серці лежить така каменюка, що тягне її, бідолашну, кудись в прірву. От і дійшла до відьминого будинку. Хата як хата, звичайнісінька, тільки не з цегли, а з дерева.  Два віконця – чисті, над ними якісь трави в пучечках висять. Двері відчинилися – Світланка здригнулася, аж рукою затулилася.

     На ґанку стояла стара бабця, зовсім не страшна. Вдягнута у вишиванку і довгу легку спідницю. На голові біленька хусточка.

     – Проходь, дитино, – м’яким, зовсім не скрипучим голосом промовила Лукашиха, – знала, що прийдеш.

Світланка перевела подих, опустила руку і мимоволі пішла за старою у хату. В хаті затишно, скрізь висять трави; у червоному куті – ікони, горить лампадка.

     – Сідай, бідолашна, – знову промовила Лукашиха.

     Світланка сіла на лавку, поставила на долівку кошик, і роздивлялася відьму: очі добрі, але, як і належить відьмам, – зелені. Зморшок небагато на обличчі, личко рум’яне. «Скільки ж їй років?»

     – Сімдесят, – наче прочитала її думки Лукашиха. – Не бійся мене, Світланко, не скривджу. 

     Від тих слів дівчина заплакала. Ібрагімовими словами говорила клята відьма!

     – Знаю, чого прийшла. Але не проси зілля – дитину не вб’ю. Гріх це!

     – Врятуйте мене від сорому. В мене скоро весілля, – крізь сльози промовила Світланка.

     – Врятувати? – Лукашиха ледь помітно зітхнула. – А те, що маля народиться схоже на батька, не боїшся?

     – Байдуже.

     Лукашиха похитала головою:

     – Той і про долю свою знати не хочеш?

     – Головне, щоб у дитини була щаслива доля. Свою я вже занапастила.

     – Це ти сказала.

     Лукашиха хутко метнулася до клуні і вийшла з кухлем, в якій було якесь зілля.

     – То може хочеш хоч щось про себе дізнатись, поки ще не пила відвару? Ще можна все змінити, – запропонувала відьма.

     – Не хочу нічого міняти. Я буду жити тільки заради дитини, – вперто сказала Світланка.

     – Твоя воля. Пий, розкажу потім.

     А поки Світланка пила відвар, Лукашиха закрила рушниками ікони і погасила лампадку.

     З кожним ковтком наче свинець розливався по тілу дівчини. Очі заплющилися, кухлик покотився долівкою, розливаючи недопите зілля. Відьма зняла з себе хрест і поклала в скриньку, тоді поклала дівчину на лавку і взяла в руки ножа...

     Прокинулась Світланка аж ввечері. Боліли долоні. Глядь – а вони навхрест перерізані. Світланка пошукала очима Лукашиху: стара стояла навколішки біля ікон і молилася. Закінчивши молитву, Лукашиха, охкаючи, ледь підвелась на ноги і звернулась до Світланки; обличчя було сіре, старе і похмуре:

     – Я ще сорок днів буду гріх свій замолювати, що змінила твою долю. Але щастя тобі не виторгувала. Пробачай.

     – Не хочу нічого знати, крім одного...

     – Не хвилюйся, – обірвала її відьма, – твій Только ні про що не дізнається... Не треба дякувати, за це не дякують.

     Світланка підвелась з лави.

     – Прощавай, Світланко. Більш не приходь сюди, бо я безсила щось змінити. Може, вночі вимолю прощення для тебе у Богородиці заради маля... Йди.

     – Прощавайте, – хрипло сказала дівчина і пішла.

     А по дорозі додому зустріла біля ставка Настю.

     – Бувай здорова, Світланко. Чого це ти так пізно лісом вештаєшся? Чи не до Лукашихи ходила, ворожити перед весіллям?

     – І ти, бувай здорова, Настю. А де я була – не твоє діло.

     – Що, не наворожила стара відьма тобі щастя з Тольком?

     – Ти що патякаєш? Нікуди я не ходила, – зло сказала Світланка.

     – Поживемо-побачимо, – відповіла Настя.

     Вдома у Світланки вже сиділа Одарка:

     – Ну, що? Допомогла?

     – Ой, Одарочко, не питай, – крізь сльози відповіла Світланка. – Все добре, але ж... Долю занапастила я свою.

     І Світланка гірко заплакала. Не чули бідолашні дівчата, як під вікно прокралася Настя – стоїть і все чує.

     – То що вона сказала? Все так погано? – схвильовано розпитувала Одарка.

     – Чесною я заміж вийду, але ж доля моя безталанна.

     – А дитина?.. Невже... – Одарка прикрила рота долонею.

     – Все з нею гаразд. Ой, Одарочко, як мені гидко на душі, що Толька пошию в дурники і не свого сина буде він виховувати, а Ібрагімового.

     – Не плач, рідненька, тобі зараз не можна плакати. – Одарка обійняла Світланку й пригорнула до себе.

     – Так он воно що, – зло посміхнулася Настя під вікном, – ну, начувайся тепер, донечка-сонечко.

     ...Весілля було славетне – все село гуляло неділю. Мов мертва цілувалася вона з Тольком під веселі крики гостей: «Гірко!» Така ж мертва вона була і в ліжку. Та одному Богові відомо, чим була для Світланки та перша шлюбна ніч... Не від болю плакала вона – Світланчина душа оплакувала Ібрагіма... Нічого поганого не зробив їй Только, а Світланку нудило від одного його дотику...

     Молоді в’їхали в будинок, що колись заклав Світланчин батько. Через три тижні Світланка сказала чоловіку, що вагітна. Только був на сьомому небі від щастя, він носив дружину на руках. А от Настя з нетерпінням чекала дитинку Світлани... До строку залишалося не більше місяця, коли грудневої ночі хтось тихесенько постукав у віконце. Світланка одразу прокинулася, а чоловік, засопівши, перегорнувся на інший бік. Знову постукали у вікно.

Світланка закуталася в ковдру і підійшла до вікна. Світла ніч – снігу багато, тай місяць повний.

Біля будинку стояла Лукашиха, така сама, як і влітку: у вишиванці, легкій спідниці і хусточці на голові. Світланка аж зойкнула. Відьма дивилася на неї. В Світланчиній голові пролунав в голові її голос:

     – Тобі Богородиця дарує дівчинку, а не хлопця, а Нечистий забирає твоє щастя. Згодна?

     – Згодна, – ледь промовила від страху Світланка. – А що ж зі мною буде?

     Лукашиха посміхнулася.

     – Пробач, дитино, – знову пролунав її голос, – але всі ми в цьому світі живемо, наче пісок крізь пальці. Його не втримати – все одно скотиться до землі. Так і долі наші котяться, як пісок по пустелі життя...

     І щезла, наче розчинилася в ночі стара Лукашиха. Сумна лягла Світланка біля Толька.

     ...Дитина народилася майже на Святвечір. І з тієї ж миті розпочалося пекло в Світланчиному житті...

     Дівча було гарненьке – очі сині-сині, як Дніпрова хвиля, чорні вії були довгі, як у кінозірки, над якими наче ворон розпластав чорні крила – бровенята. І волосся, як на диво, було теж чорне.

     – В діда пішла! – радів Світланчин батько, який до того часу геть посивів і постарів років на десять. – Той теж був, як циган, чорним і смуглявим. Справжню козачку народила донька!

     Світланка тихо зітхала і дякувала Богові, що так обійшлося.

     Та одного дня, коли Только був на лану, до Світланки зайшла Настя.

     – Привіт! Як ся маєш?

     – Пораюся потихеньку, – відповіла Світланка.

     – Дивлюсь, в тебе сережки гарні. Дорогі мабуть?

     – Так, дорогі. Чоловік подарував, – нічого не підозрюючи, відповіла Світлана.

     – Дай-но мені поміряти, може, й у мого вициганю такі.

     Світланка зняла сережки й віддала невістці.

     – Ти ба, які красиві. А як твоя мала?

     – Нічого, росте.

     Настя зло блимнула очима:

     – Згадка про Бусурмана росте?

     Світланка заклякла.

     – Що, Свєточко, донечко-сонечко, принесла в пелені батькам? Дівча зростатиме і з кожним роком дедалі більше буде схоже на твого загиблого Ібрагімчика.

     – Що тобі треба, щоб ти прикусила свого дурного язика? – наче не своїм голосом запитала Світлана.

     – Дурного? Та ти тепер ось де в мене, – Настя стисла пальці в кулак і піднесла до Світланчиного обличчя. – Зараз я хочу ці сережки, а потім... Потім я ще подумаю.

     – Бери сережки і забирайся геть з мого дому.

     Наче хтось хлюпнув за комір Світланці холодної води. Збуваються слова відьми.

     ...Так у Насті скринька поповнювалася коштовностями, гаманець – грошима, а шафа – одягом...

     Якось в шинку Только підсів до Петра. Только зацікавлено подивився на зятя.

     – Щось сталося, Толю, що ти так погано виглядаєш?

     – Ти краще скажи мені, Петюню, як це так виходить: я працюю, приношу гроші, а витрачаєш їх ти з Наською? Я що вам, каса взаємодопомоги?

     – А ти про це у своєї дружини спитай: за що саме вона так палко мою родину любить. Хто зна, може, щось приховує від тебе.

     Петро дрібно єхидно засміявся, наче горщик гепнувся, а черепки черевиком розчавило.

     – Що?! – очі Толька налилися кров’ю. – Ти про що?

     – Ги-ги-ги! – продовжував реготати Петро. – Про те саме. Може, в твоїй шафі не один скелет приховано. А ти працюй, працюй.

     – Ах ти ж паскудо, зараз я тобі пику наб’ю!

     – А я тобі допоможу! – Почувся з-за спини Толька голос Василя. – Всім відомо, що твоя Наська перша пліткарка на селі. Собаки менш за неї брешуть. А ти навіть не захищаєш рідну сестру.

     – Чому це я повинен захищати хвойду? Ех, не вберегли батьки. Не вгледіли...

     Василь не втримався і дав братові добрячого стусана.

     – Йди додому, Только. Я сам з братом поговорю.

     Злий пішов Только з шинка. А Василь так сказав братові:

     – Це я чую від тебе востаннє. Світланка наша сестра. Я нікому на світі не дозволю її кривдити. Якщо Только тобі пику не набив, то це з задоволенням зроблю я. І прикуси язика своїй дружині, бо теліпається, як у собаки хвіст.

     – Добре, братику, добре, – крізь зуби сказав Петро. – Але я Настю не чіпатиму. Все одно правда випливе, тоді й подивимось, хто правий.

     І Петро теж покинув шинок.

     – Кляті родичі... Шинкарю, горілки! – гаркнув Василь.

     Одного вечора Только прийшов додому на добрячому підпитку. Оковита добре розв’язали йому язика.

     – Свєтка, ану, йди сюди! – гримнув Только з порогу.

     Світланка, злякана, вийшла до чоловіка.

     – Що сталося, Толю?

     – Сталося, – дихнув перегаром на дружину Только. – Розкажи-но мені, де ті речі, які я тобі купив? Чого  в сережках ходить твоя невістка, а не ти? Чому вона носить тобі подаровані речі? І, нарешті, чому в нас постійно не вистачає грошей?

     Світланка не знала, що відповісти. На очі навернулися сльози.

     – Я сьогодні мав дуже серйозну чоловічу розмову з твоїм Петром. Він тільки безглуздо посміхався і сказав, щоб я у тебе запитав те, про що ти мовчиш. От я і запитую в тебе.

     – Розумієш, – почала плести Світланка, – у Насті з Петром троє діточок. У Петра не вистачає грошей, а Настя молода й приваблива жінка. От я...

     – Досить брехати! – різко обірвав її чоловік. – Ти хоча б сама віриш в те, що кажеш? Їм твої батьки допомагають. У них всього вдосталь.

     Хитаючись, Только підійшов до дружини.

     – Кажи в чому річ, бо вб’ю!

     – Чесно, Толю, не знаю про що ти кажеш...

     Только замахнувся на неї і що сили вдарив по щоці. Світланка впала на підлогу і заплакала.

     – Це тобі, бісова дівко, на майбутнє. Не скажеш завтра правди – будеш щодня бита. І спробуй поскаржитися Василю чи батькам!.. Не роби з мене дурника!.. 

     З цими словами чоловік поплентався спати. Світланка, розтираючи по обличчю сльози і кров, яка бігла з розбитої губи, піднялася з підлоги...

     ...З того клятого вечора Толька наче підмінили. Кожен день він гримав на дружину як несамовитий, я одного разу буцнув ногою в бік...

     Пройшло півроку. Світланка до пізнього вечора переховувалась то в хліву біля корів, то з донькою сиділа в гостях у Одарки. Одарка співчувала їй, але нічим не могла допомогти... І треба ж було Насті підслухати ту розмову...

     – Кажи в чому річ, клята дівко! Що вона знає таке, чого я не знаю! Кажи, бо коси повисмикую!

     – Скажу, – рішуче відповіла Світланка, – відпусти мене!

     Дівчина запахнула розірваний халат.

     – Не твоя це дитина!

     – Не бреши! Ти чесною за мене виходила!.. Нагуляла?! З ким?!!..

     – Чесною, бо до Лукашихи ходила... Це... Це... Це Ібрагімова донька! Не можу більше мовчати, коли ти мене так катуєш!.. Прости, якщо зможеш... 

     І Світланка сіла на стілець біля столу. Только стояв як вкопаний. Залиті оковитою очі наливалися кров’ю.

     –   Ібрагімова?! – прошипів чоловік. – Це того антихриста, того Бусурмана вилупок?!.. Так ось в чому річ! Правий був Петро – ти хвойда!

     Только підскочив до дружини і що сили схватив за волосся. Світланка вся зжалася, немов пружинка.

     – Так ось яка ти чесна! Сучко! Це ти мені ще до весіллі роги наставила?! А я, дурень, її майже на руках носив, дарунками засипав! А ти?! Кажи, тварюко, на що ти розраховувала?! Що я ніколи ні про що не дізнаюся, так?! Чого мовчиш, стерво?!

     І почав лупцювати Світланку. Бідна дівчина закусила губу і тільки тихенько зойкувала.

     –  Простити тебе, зміюко? Та я тебе живою в могилу зарию, ще й потанцюю на ній, коли ти подихатимеш!

     В цю мить до їх хати зайшла Світланчина матір. Побачивши, що коїться, вона підскочила до зятя.

     – Ану, припини! Негайно припини! Только, ти що, з глузду з’їхав?! Ти ж її вб’єш! Що з тобою? Що тут коїться?

     Только відпустив Світланку і звернувся до тещі:

     – Забирайте геть цей непотріб. Вона зганьбила мене на все село! Ваша донька – гуляща!

     – Що ти таке кажеш чоловіче, посромся!

     – Ні, це ви тепер соромтесь! Вона, шльондра, в пелені принесла від Бусурмана, а мене на собі оженила, щоб змити свою ганьбу. Чи не так, дружинонько?

     Світланка не могла розтулити ні рота ні очей: губи розбиті, а замість очей два синці.

     – Забирайте свою курву з цим вилупком і забирайтеся геть звідсіля!

     Мати уважно подивилась на нього і так сказала:

     – Це її дім. І вона залишиться тут. А ти йди до своїх батьків. Якщо ми і не догледіли за дочкою, то наша провина. Не нам Світланку судити, на все є Суд Божий. А ти – розлучайся з нею, бо більше ані я, ані батько не дамо її тобі кривдити. Ти ж майже скалічив бідолашну.

     Только не знайшов, що відповісти тещі. Взяв свого картуза, пішов геть з хати.

     – Доню, – звернулася до Світланки мати, – чому ж ти мені нічого не сказала? Ми ж не звірі, полаялися б з татом, тай на тому і ділу кінець. Що ж  ти, бідолашна моя, накоїла?

     Тієї ж ночі батьки забрали онучку до себе, а Світланку відвезли до лікарні, до міста.

     Пройшло декілька місяців. Світланка вже повернулася додому. В один з ясних днів вона гуляла край села, мала донечка тихенько дрімала в колясці. Біля старої тополі її підкараулив Только. Здригнулася від тієї зустрічі Світланка.

     – Що, не чекала? – п’яно посміхнувся чоловік, тримаючи за спиною праву руку.

     – Ні, не чекала, – відверто відповіла Світланка.

     – Боїшся мене?

     – Боюся. Дай мені спокій.

     – Е, ні, дорогенька. Ти мене пошила в дурники. Я тепер став для всіх посміховиськом, – продовжував Только.

     – Чого тобі треба? Відчепися. Ми вже розлучені.

     – То й що?

     Дівоче серце відчуло біду.

     – Ось тобі! Щоб не дурманила більше чоловічих голів. Будь ти проклята!

     З цими словами він хлюпнув на дівчину кислотою, яку держав в банці за спиною. Наче тигриця кинулася грудьми на коляску колишня дружина. Наче полум’я загорілося на Світланці, тільки очі вона встигла затулити руками. Закричала, заголосила, а Только втік...

     На її крик бігли люди.

     – Та це ж Світлана!..

     – Боже, хто ж це її так скалічив?..

     – Води!.. Скоріше!.. Води!..

     Одежа зробилась лахміттям. Шкіра, прекрасна молода шкіра стала жахливою, на лівому плечі була страшна дірка, крізь яку виднілася кістка...

     ...Світланку батьки відвезли в велике місто. Життя її Гнат врятував, а ось вроду... Жіночу вроду не повернули...

     Батьки повернулися до села заради онуки.

     Одного дня біля сільпо Одарка зустрілася з Настею.

     – Ну, що, гадюко, рада, що так вчинила? – зло запитала Одарка.

     – Ти про що, Одарочко? – здивувалася Настя.

     – В тебе гнила душа. І сама ти погань. Хто тебе за язика тягнув?

     – А-а-а, он ти про що. То це життя, дорогенька. Якщо не я, то хтось неодмінно б розповів все Толькові. Та він не сліпий – дівча викапаний Бусурман росте.

     – Дурепа! Ти ж дитину матері позбула! Пліткарка!

     – Не треба брехати. А правда – не плітки.

     – І кому ти краще зробила? Собі? Вселилася в Світланчин будинок і радієш?

     – А що ж мені, плакати? В мене родина велика, а наш дім замалий для шістьох. І не тобі мене вчити.

     – Шкода, що не мені, зміюко.

     – Слухай, Одарко, йшла б ти своєю дорогою.

     – Та я піду, не хвилюйся. Як же ти в очі свекрусі дивишся?

     – Легко, – відповіла Настя і пішла собі...

     ...Більш в селі Світланку не бачили. Її батько через три роки помер. А перед смертю розповів дружині, що він прекрасно знав про те, що не Толькову дитину народила Світланка. Того часу натиснули на нього КДБісти, що він, мовляв, радянський громадянин, а дочка вештається з іноземцем. Пожалів він тоді Світланку, нічого їй не сказав, бо це ж перше кохання! А КДБісти, скоріш за все, і прибрали Ібрагіма. Нема людини – нема проблеми. Кажуть, не витримало батьківське серце всього того, а мати виховувала разом з Одаркою онуку...

     Та тяжко розплатилася Настя за скоєне. Однієї ночі замкнуло в будинку проводку,  і спалахнув він як сірник. Встигли лише хазяї з дітлахами вибратися. Кажуть, що Настя з прокльонами бігала до Лукашихи. Та відьма хлюпнула на Настю якоюсь водою – вона й замовкла. Мову відібрало. Скільки по лікарях возили, вони тільки руками розводять: цілком здорова жінка, а чому мовчить, не знають. Лукашиха як ножем відрізала: «Пішла геть! І навіть не за те, що мене кляла». Петро спився, а Одарка забрала їхніх діток до себе. Тепер її родина дуже велика.

     – Ось така сумна історія, – закінчила розповідь Люба.

     – А де ж поділась Світланка? – спитала Ганна.

     – Ніхто не знає. Кажуть, що вона п’ять років лікувалася, а потім поїхала десь, бо не змогла в такому вигляді жити і лякаючи доньку її ростити.

     Жінки деякий час помовчали.

     – Слухай, – оживилася першою Ганна, – до нас, десь років сім тому, приїхала одна жінка. Мешкає вона в розвалюсі на краю села. Страшна, наче стара відьма... Я тут подумала, а не та це Світланка, яку ти шукаєш? Бо дуже схоже на неї. Ми її боїмося...

    – Де ти кажеш вона мешкає? – оживилася Люба.

    – Та на краю села. Її халупа – остання...

     Дівчина, не дослухавши Ганни, похапцем вдягла курточку, взула чоботи і схопила сумку. Кулею вилетіла Люба на двір, а Ганна бігла за нею.

     – Це куди? – спитала Люба.

     – Туди, – махнула рукою в правий бік вулиці Ганна.

     Та Люба вже мчала в темряві, не помічаючи калюж. В халупці світився вогник – не спить стара. Люба постукала у двері – ніхто не відповів. Тоді вона постукала гучніше.

     – Хто там? – пролунало здивовано з хати.

     – Можна до вас? – запитанням на запитання відповіла Люба.

     – Заходьте, – дозволила стара.

     Люба штовхнула двері: бабця сиділа біля столу і перебирала квасолю... Ррраз!.. Квасолинки розсипалися по столу і по долівці.

     – Ні, – прошепотіли білі губи, – цього не може бути...

     Чорне волосся і очі, немов Дніпрова хвиля, і ці губи...

     – Так, – промовила Люба і зробила крок.

     – Няв, – занепокоїлася кішка.

     – То це...

    – Так, мамо, це я, я, твоя дівчинка. Твоя Любов. Ти ж мене так назвала?

    – Доню... Не треба мене було шукати. Я стара, огидна і хвора жінка... Мене стільки років усі уникають...

     У бідолашної по щоках побігли сльози.

     Люба підійшла до матері і вперше її обійняла і поцілувала.

     – Мамо, скільки ж я тебе шукала... Мамо... Ти в мене справжня красуня і завжди такою залишишся.

     – Не знущайся з мене, дівчино... Згубили люди мою красу. В мене навіть люстерка в хаті нема, бо не можу я на себе дивитися... – жінка заплакала.

     А Люба пригорнулася до неї і сказала:

     – Ні, моя дорогенька. Я бачу перед собою не стару огидну жінку, а свою матір. Найвродливішу, яка закохувала на селі всіх. Ти тут, у моєму серці. Я приїхала по тебе, бо хочу, щоб ти побачила своїх онуків – двох хлопчиків, які дуже чекають на бабусю. Більш ти від мене нікуди не втечеш... Іч, чого надумала... І кішку заберемо з собою...

     – Та в мене ще коза є. Я її не покину.

     – І козу заберемо. Завтра поїдемо звідсіля назавжди, бо в тебе є родина. Там тебе всі чекають і люблять, – продовжувала Люба.

     – Як же можна любити таке страхіття? – прошепотіла матір.

     – Я не знаю ніякого страхіття. Я знаю жінку, яка дала мені життя, бо дуже кохала одного чоловіка. Я знаю тільки свою маму. А страхіття живуть десь у казках.

     Ганна мовчки стояла на порозі і бачила двох жінок, які обійнявшись, плакали, не помічаючи її.

     Ганна теж витерла сльози, тихенько зачинила двері і пішла собі додому...

     ...Всі ми в житті – наче пісок крізь пальці. Його не втримати, все одно скотиться до землі. Так і долі наші котяться, як пісок по пустелі життя...