Оповідання з часів війни про переправу в Запоріжжі. Друга історія із серії "Незвичайна історія на війні". Віталій Шевченко.
Цю історію мені розповів відвідувач музею історії запорозького козацтва на острові Хортиця, де я в 1988 р. працював. Звали його Бахрітдін Халматов. Він приїхав з Узбекистану відвідати ті місця, на яких він у 1943 р. воював і був поранений на Правому березі, на так званій «малій землі», і щасливо залишився живим. Ось що він розповів.
Інструктаж був короткий і небагатослівний. Їхній командир, лейтенант, такий, як і вони, двадцятирічний, сказав:
– Будемо переправлятися тихо. Не розмовляти, не палити, не учиняти галас. Бо німці почують – і тоді нам усім буде гаплик. Зрозуміло?
Більшість солдатів його підрозділу, азербайджанці та узбеки, промовчали, бо мови не знали, а Бахрітдін знав, тому коротенько переклав сусідам, мовляв, ні пари з вуст, бо тоді усім буде кінець.
Пішли на катер, який темною плямою коливався на воді. Повантажилися. Відчалили. І тихенько попливли у бік Правого берега, де чекала їх невідома «мала земля».
Бахрітдін стискував свою гвинтівку і вдивлявся у берег. Нічого не було видно, якась темна смуга – і все. Більш відчував, ніж бачив, поруч своїх земляків, теж затаївши подих, вони вдивлялися у невідоме. Що ж там їх чекає на тому березі?
І тут зрадницькі звідкілясь від німців вилетіла угору ракета і освітила все навкруги своїм жовтим, мертвим світлом. Бахрітдін на хвильку побачив усіх навколо себе, закляклих і переляканих хлопчаків.
І зразу заторохтіли з берега по них кулемети і заверещали, підгавкуючи, німецькі автомати, почали бити міномети, підтримуючи своїх солдатів.
– Вперёд! За мною на берег! – закричав десь поруч лейтенант, і Бахрітдін кинувся за ним у воду. Слава Богу, вона була до пояса, і він швидко опинився на березі, серед якихось валунів, і стріляв кудись у темряву, де, мабуть, були німці.
Катер за спиною бійців підбили, він застиг чорною громадою на воді, увіткнувшись у берег, непорушний і безпорадний. З-за хмар вигулькнув місяць, здивовано дивлячись униз, на берег вічної ріки, де солдати, вже без лейтенанта, намагалися відбити атаку німців і залишитися живими.
Та на цей раз не вийшло. Бахрітдін відчув, як щось боляче вдарило його по ногах, він заточився і впав біля якогось валуна. Швидко хотів піднятися, та ноги його не слухали. Підтягнув до себе гвинтівку, – та патронів у ній вже не було.
Лежав, прислухаючись, що відбувається навколо. Зрозумів, що бій вони програли. Поблизу ходили німці і дострілювали поранених.
Ось з-за валуна підійшов один з них. Бахрітдін зустрівся із ним очима і закрив їх, не хотів бачити, як його застрелять. Та миттєвість затягнулася. Бахрітдін відкрив очі і побачив, що той відійшов за валун, стрельнув кудись убік і пішов собі далі.
«Пожалів!» – майнула думка. Отак Бахрітдіну прийшлося цілий день лежати отут на березі, і тільки наступного вечора, коли приплив новий катер, його знайшли і підібрали бійці. Так він залишився живим.
Дивна історія, несподівана, що воно таке було, хто пояснить? Але була вона на цій невідомій і жорстокій війні.
11.07.2013 р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
