«Наче брилі, ожереди стоять на покосах...»

Наче брилі, ожереди стоять на покосах,
віють вітри, очманілі від подиву, шалі...
Гілкою глоду тримаю в руках свою осінь,
крапле червоним на зношені китиці шалі.

Що падолист?.. Не зігріє без полум’я ватра.
Плоть для душі – нетривка і зрадлива карафка.
Вірю у тебе, моє передбачене «завтра»,
де біля ліжка не ліки – зачитаний Кафка.

«Бути – не бути» – правічне питання. Віднині,
навіть втрачаючи, знаю, що краще вже – бути!
Як відокремити зайве, стороннє, вторинне?
Суть зрозуміти і далі тримати набуте!

До передзимку далеко; ще сонечка надмір,
що життєдайно вирує – від плоті до плоду.
І віршопадом осіннім, дотримавши намір,
серце нікому не зраню, мов гілкою глоду.

2010

Зі збірки "Осінній віршопад".