Дочка Палестини

---

Скільки пам`ятає себе Сарка, вона завжди від усіх отримувала на горіхи.
– Чого це мені дістається, бабусю? – жалілася їй Сарка, - що, я гірша за них?
– Ні, - відказувала та онуці, - ти дочка Палестини. Оце і усе. Щоб тебе не діставали, ти повинна бути кращою в усьому.
Та Сарці навчання діставалося і так дуже легко. Краще неї в класі не вчився ніхто. Навіть на фізкультурі вона бігала стометрівку швидше за всіх. Іноді випереджала хлопців, особливо коли вони затримуються на старті. А потім наздогнати її було важко.
Вона тоді сміялася над ними, показуючи свого носа. Їм це не подобалося, і вони штовхали її у всі боки. Вона приходила додому, до бабусі, і жалілася їй:
– Вони знову мене гамселили!
– А ти вмій давати здачі. Бо хто цього не вміє, того завжди б’ють! – напучала стара жінка.
Їй би сидіти вдома, відпочивати, а тут потрібно ходити у контору, працювати, бо батьки-онуки десь пропали під час громадянської війни, і Сарка залишилася на її руках.
Містечко у них невеличке, всі всіх знають, усі на виду, всім перемелють кістки тільки так, краще не попадайся.
На вулиці, де мешкала Сарка, крім неї, дівчат не було, і тому вона завжди гралася з вуличними хлопцями. Вони її не ображали, бо вона була їхнім отаманом. Завжди попереду.
Навіть стара Гаврильчиха з їхньої вулиці, бойовий член партії, яка топила полонених офіцерів у Криму, якось здивовано сказала:
– Ти диви, таке мале жиденя, а верховодить, як наш комісар Сьома.
Сьома був її коханець і втопився під час раптового відступу у Каховці, коли їхній штаб тікав від махновців.
Сарка цього не знала, тому підняла каменюку із землі, підійшла до старої, заслуженої в партії, людини і сказала:
– Якщо ще мене обізвеш, то я тобі возіб`ю мовду! – і войовниче замахнулася, згадавши поради своєї бабусі.
– Бач, яка навіжена! – скрикнула бойова одиниця партії, хоча і трохи присипана пилом часу, але не стала вступати у ідеологічне змагання і заховалася за дощатим парканом, залишаючи усі змістовні суперечки на далеких друзів із «Майн Кампфу».
Сарка цього теж не знала і вперіщила з усієї сили каменюкою по паркану, та так вдало, що відбила одну штакетницю. І Гаврильчиха, ховаючись на своїй території, заволала:
– Скажу твоїй бабі, хай вона тримає тебе біля себе! Гадина!
Але Сарці було це байдуже, вона переможно озирнулася на хлопців, які усі приязно їй посміхалися неподалік, бо вони теж не любили бабу Гаврильчиху. І Сарка повела їх усіх на колгоспний баштан.
Там ще один войовничий член партії, дід Семен, мирно куняв у курені і проспав напад розбійників. А вони потім смакували неподалік у ліску отими дарами природи, створеними підневільною працею членів колективного господарства, на сторожі добробуту яких необачно куняв дід Семен.
А в кожну неділю з`уїжджалися з найближчих сіл у містечко люди на ярмарок, і тоді Сарка із своїми друзями там богували. Хто дасть бублика, хто цукерки чи вареної картоплі з огірком. Сарка не була жадібною, охоче з усім цим добром ділилася з хлопцями.
Одного разу підійшла до возу, де хтось розіклав варену пшінку. Сарка ковтнула слинку і підійшла поближче. Дуже захотілося пшінки. Зверху на возі сиділо якесь мале хлопченя, побачило Сарку і сказало:
– О, жидівка!
Сарка, не роздумуючи, врізала його межі очі, і мале заверещало на весь ярмарок. До нього кинулися двоє, чоловік і жінка. Жінка закричала:
– Гвалт! Вбивають!
Сарка і не збиралася тікати, вона підняла ще каменюку. Але чоловік глипнув на Сарку і зупинив дружину:
– Помовч! – і звернувся до Сарки, посміхаючись їй: – Ти Сарка, дочка Гелі?
– Так! – здивовано відповіла Сарка, вона перший раз бачила цю людину.
– Припини! – звернувся він до сина. - Бо добавлю!
Взяв з возу кілька качанів пшінки і простягнув Сарці:
– Бери!
Сарка потім розпитувала бабусю:
– Хто це?
– Високий? – спитала та.
– Високий, - кивнула Сарка.
– Рум`янець на всю щоку?
– Так.
– Чорні вуса?
– Угу.
– Це Грицько Опанасенко, залицяльник твоєї мами.
Онука мовчала, але на обличчі було питання, від якого бабусі стало не по собі:
– Він українець, а вона…
– Дочка Палестини, - підказала Сарка.
– Так, так, - спересердя заспішила бабуся, - і я була проти.
Сарка в той день не виходила більше на вулицю, не хотіла, сиділа біля вікна, дивилася на двір, на дерева біля огорожі, мовчала.
А через тиждень отой Грицько Опанасенко приїхав до них з картоплею.
– Буде вам на зиму! – сказав він бабусі і Сарці, коли ті вискочили на ганок.
– Ану, дочко, показуй, де вивантажити, - звернувся він до Сарки. І та завмерла від його несподіваних слів.
– Що, він мій батько? – спитала Сарка, коли Опанасенко поїхав.
– Ні, - рішуче відповіла бабуся, але Сарка їй не повірила. Чого б це чужа людина буде отаке робити?
Та життя брало своє – Сарка росла, перетворюючись у красиву дівчину, а бабця старіла, намагаючись не відставати від того, що відбувалося навколо неї.
– Михайло Йосипович розповідав нам сьогодні на політзаняттях, що дорогий фюрер німецького народу Адольф Гітлер сердечно привітав нашого вождя Йосипа Віссаріоновича із шістдесятиріччям і побажав йому міцного здоров`я, - розповідала вона ввечері своїй онуці. Але та не дуже прислухалася до таїн міжнародної політики, вони усім класом збиралися йти на їхню річку кататися на ковзанах.
А іншим разом бабуся розповідала, що Михайло Йосипович сердечно попрощався з усіма ними і поїхав у Львів допомагати друзям із Рейху будувати на бувших польських землях нове життя. Пообіцяв швидко повернутися, та більше ніхто у містечку його не бачив, ні до війни, ні після. Десь загубився на велелюдних шляхах історії.
Та у Сарки було нове захоплення. У них в школі з`явився новий вчитель фізкультури, Микола Гнатович, демобілізований з Червоної Армії через поранення, і він на своїх уроках показував хлопцям різні прийоми захисту і нападу. І краще всіх, як не дивно, виходило у Сарки.
– Тобі, Козак, у гарну спортивну школу, з тебе вийшов би справжній майстер! – сказав він, спостерігаючи, як Сарка кладе на лопатки хлопців.
Та життя, як завжди, внесло свої корективи. Коли Сарка отримала атестат зрілості і збиралась вже кудись спрямовувати ходу для вступу у вуз, кращий товариш Йосипа Віссаріоновича, Адольф Гітлер, напав на нього, тим необережно вступаючи у халепу, звідки вже так і не вибрався.
Сарка, як і бабуся, була впевнена, не сьогодні – завтра наша непереможна Червона Армія, почне наступ на ворога і піде визвольною ходою на Захід. Але зведення, які передавалися по радіо, і люди уважно слухали їх біля гучномовців, - а в містечку їх було два, один на базарі, а інший біля містечкової ради, - розчаровували. Замість того, щоб йти звитяжною ходою уперед, наші війська здали Мінськ, Вільнюс, ворог невідомо як опинився під Житомиром і рвався до Києва.
Бабуся як досвідчений член партії сказала Сарці:
– Нічого, як прийдуть німці, підемо у підпілля. Не звикати.
Але десь в кінці липня, на початку серпня, біля будинку зупинилася полуторка, і з кабіни виплигнув Опанасенко, забіг у хату, де бабуся разом з онукою обідали. Він був у військовій формі. Наказав їм негайно збиратися.
– Даю усього десять хвилин. Я вас підкину на станцію. Там формується ешелон на Схід. Залишатися тут не можна.
Потім додав:
– Зброї нема. Одна гвинтівка на десятьох. Жах. Нічим воювати!
І не слухаючи бабусі, яка почала з ним сперечатись, сказав:
– Все. Я не залишу вас тут на смерть.
Вже на станції він поцілував Сарку:
– Бережи, доця, бабусю. І себе.
І стояв, махаючи рукою, доки потяг не сховався за лісом.
Отак Сарка із бабусею несподівано для себе опинилися у Середній Азії. Та Сарка там довго не затрималася, влаштувавши бабусю діловодом в якійсь конторі, членам партії були привілеї, а сама пішла до військкомату.
Там подивилися на неї і сказали, що партію медсестер щойно відправили на фронт. Нову укомплектують за місяць, і вона до неї потрапить. Хай чекає.
Але Сарка захитала головою:
– Ні, я хочу воювати.
Сивочолий, вкрай втомлений капітан відказав:
– Дівчатам краще не воювати. Та і що ти вмієш!
Тоді Сарка пройшлась перед ним колесом по кімнаті.
– О-о, - зацікавлено почав розглядати дівчину капітан, - тебе дійсно треба на курси молодших командирів.
– Як прізвище? – перепитав він.
– Козак, - відповіла Сарка.
Отак Сарка опинилася в Ульяновському піхотному училищі, яке готувало на короткострокових курсах молодших командирів для фронту.
Сарка і тут була серед кращих курсантів. Вона швидше за всіх збирала і розбирала гвинтівку. Командир їхнього учбового взводу старший лейтенант Меліксетов завжди підходив до її столу і зачаровано дивився на швидкі рухи Сарки.
– Ну, Козак, ти дайош! – крутив він головою. – Щоб отак дівчина, краще за всіх курсантів взводу… Далеко підеш!
Але всі знають, що далі передової на війні потрапити не можна. Що у Сарки і вийшло. Коли їхню групу відправляли на фронт, Меліксетов дав останні поради:
– На передовій не висовуйся з траншеї. Бо за такими полюють снайпери. І не кидайся виконувати наказ, спочатку обмізкуй його. Можливо, є ще якійсь шлях, більш оптимальний. І виконаєш, і люди цілі.
Він сам був поранений під Харковом і після видужання залишили в Ульяновську. На фронт не брали, а демобілізувати - людей не вистачає. Ось так і передавав молодим командирам свій фронтовий досвід.
Коли її направили у стрілецький батальйон, то командир його, майор Рябошапка, скривився:
– Людей не вистачає, а тут прислали бабу, та й ще… - та зустрівшись з поглядом Сарки, заткнувся.
– Молодший лейтенант Козак прибув у ваше розпорядження, - клацнувши підборами, відрапортувала Сарка.
– Підеш у третю роту, - наказав Рябошапка, - там командира немає.
Отак Сарка опинилася у цій забутій Богом третій роті, десь за якимось селом. Німці розташувалися на узвишші, прострілювали всі їхні позиції.
Коли Сарка знайомилася з ротою, то командир першого взводу, сержант Квіцинський попередив її:
– Не висовуйтесь з траншеї, бо ваш попередник висунувся і отримав кулю у лоб. І години не був у роті.
У третьому взводі вона зіштовхнулася з молоденьким солдатом, який стояв у траншеї і посміхався їй. Сарка придивилася до нього, щось знайоме.
– Батько казали, що ти… ви… моя сестра, - відповів той.
– А-а-а, Опанасенко, - здогадалася Сарка, - як звати?
– Василь…
– Підеш зі мною, - наказала вона.
Коли Сарка облаштувалася в землянці, вона викликала до себе командирів взводів.
– Зробимо невеличку нараду, – повідомила Сарка. – Зараз вже темніє. Залишаю за командира Квіцинського, а сама піду у розвідку. Подивлюся, що до чого. Зі мною піде Опанасенко і ще хтось, хто добре знає нейтральну смугу, – і вона подивилася на своїх підлеглих.
– Я, - неголосно відгукнувся командир третього взводу, молодший сержант Стельмах, молодий хлопець з блакитними очима.
Інші присутні на нараді командири взводів здивовано перезирнулися: такого в них ще не було.
Та Сарці було байдуже, вона почекала, поки хлопці звільнили землянку, швидко перевдягнулася, перевірила, щоб нічого у неї не бряжчало, і вийшла до людей. Вони, Опанасенко і Стельмах, її вже чекали. Пішли в самий кінець правого флангу, - до узвишшя все тут заросло високою травою, можна було в ній маскуватися.
– Я вже тут був, - сказав Стельмах, - перед нашим флангом невеличке болото, а якщо його обійти, а це через метрів п`ятсот, то можна несподівано вдарити німців з флангу.
– Добре, - погодилася Сарка, - йдемо, покажеш.
Дійсно, у високій траві їх не було видно з узвишшя, а болітце швидко закінчилося, і вони непоміченими обійшли його і вперлися у фланг німцям.
– Зрозуміло, - сказала Сарка, - а що у нас з того боку позиції?
– Там гірше, - доповів Стельмах, - німці прострілюють усю місцину, голови не піднімеш.
– Йдемо, подивимось, - наказала Сарка.
Дійсно, виявилося, що все так, як сказав Стельмах. Від самої їхньої траншеї і до узвишшя ніякої схованки не було. Наступати по ній собі гірше.
– У німців все тут пристріляне, - висунувся збоку Стельмах.
– Ясно, - зітхнула Сарка, і вони обережно повернулися до своїх.
А в роті їх вже чекав стурбований Квіцинський.
– Вас викликають до командира батальйону, – сказав він Сарці.
Рябошапка саме чаклував над картою, вдивляючись в нанесені на ній німецькі позиції.
– Надійшов наказ з полку наступати на них у три години ночі.
Він подивився на своїх підлеглих. Зупинився поглядом на Сарці:
– Все зрозуміло?
– Так, сказала Сарка. – Все ясно.
– Ну, тоді йдіть і готуйтеся! – і відпустив їх.
Сарка і собі провела нараду.
– У три години буде наступ, – об`явила вона командирам взводів. – Але ми зробимо так. Стельмах із своїм взводом зайде у фланг німцям і несподівано вдарить. Потім дасть нам сигнал ракетою, і ми вже тоді підемо на німецькі позиції. Зрозуміло?
– Так! – закивали її командири.
– Ну, тоді йдіть і готуйте людей. – відпустила вона їх.
Німці зрідка пускали ракети над нейтральною смугою, пильнували, щоб ніхто не підійшов до них непоміченими.
– Хай пильнують, - сказала Сарка Стельмаху, - ми їм зробимо сюрприз.
– Скільки тобі треба часу, щоб підібратися до них непоміченими? – спитала вона Стельмаха.
– Годину досить, - відповів той.
– Ну, тоді йди і готуйся, - відпустила вона і Стельмаха.
Це був її перший бій, і вона хвилювалася. Обійшла усі позиції, перевірила вартових. Час стояв на місці і одночасно неймовірно швидко минав. Вона пішла до Стельмаха і ще раз перевірила, щоб у того все було гаразд.
– Ракетниця з тобою? – перепитала Стельмаха.
– Так. – Стельмах подивився на неї і сказав: - Не хвилюйся, лейтенанте, все буде гаразд.
– Ну, з Богом! – Сарка несподівано для себе поцілувала Стельмаха у щоку. Той на хвильку доторкнувся рукою до щоки, повернувся, сказав солдатам:
– Пішли, хлопці! – і першим ступив у пітьму.
Тепер час зупинився, стрілки на циферблаті годинника не рухались. Ось, нарешті, маленька доповзла до цифри три і стала, а велика в цей час повільно доторкнулася до цифри 12 і зітхнула, зупиняючись.
Три години ночі! І в цей час на лівому фланзі, десь у пітьмі, забили німецькі кулемети, почали рватися ворожі міни. Над нейтральною смугою зависли освітлювальні ракети.
– Пішли в атаку! – сказав хтось поруч Сарки і зітхнув.
Над ними теж зависли ракети, але на позиціях Саркиної роти була тиша. І тут з тилу до них звалився якийсь офіцер з штабу, перевіряючий.
– Де командир роти? Чому не йдете у наступ? – загорлав він.
– Тихіше, німці почують, - вийшла до нього Сарка. – Я командир роти.
– Да я тебя с землей смешаю! – не вгавав той. - Немедленно в атаку!
– Діємо строго по плану! – не відступилась Сарка. – Чекаємо сигналу, а тоді підемо.
– Да я тебя! – перевіряючий став хапатися за кобуру.
– Я вам не раджу цього робити, - спокійно відповіла Сарка.
Штабіст озирнувся на мовчазних солдатів, що завмерли з обох сторін неподалік, і зрозумів, що грає з вогнем.
– Я напишу на тебе рапорт! – не здався він.
Але в цей час з боку німців почалася стрілянина а потім звідти вирвалася у небо ракета. Стельмах вже був там і можна було йти до нього.
– Пішли, хлопчики! – сказала Сарка і рвучко вибралася з траншеї.
Всі пішли за нею, залишаючи штабіста одного. Він хотів вистрелити Сарці у спину, але потім передумав: собі буде гірше. Краще доповість командиру батальйону.
Зліва точилася страшна стрілянина, а тут перед ними було тихо, і вони намагалися швидше перейти це поле до узвишшя. Перейшли, а там з німецької траншеї вже виглядав усміхнений Стельмах:
– Все гаразд, лейтенанте, німці відступили.
– Скільки загиблих? – спитала Сарка.
– Один, - зітхнув Стельмах. – Соколенко. Мій земляк. З «Червоного променя».
Ранок тихенько підкрадався до них. Зліва перестали стріляти. Мабуть, і там зломили опір ворога. Сарка визирнула з траншеї: у передсвітанковій імлі перед нею був неозорий степ. А десь з кілометра півтора знову виднілося узвишшя.
– Квіцинський, - звернулася вона до командира першого взводу, - відправ розвідку, хай подивляться. Якщо німців там немає, то ми займемо узвишшя. Це висота 405. Вона панує над усією місцевістю.
– Єсть, товаришу лейтенанте, - козирнув Квіцинський, щезаючи в траншеї.
Дійсно, виявилося, що ні на висоті 405, ні поблизу неї нікого немає, і Сарка зі своєю ротою перебралася туди і наказала окопатися. Зробили це вчасно, бо з`явилися німецькі танки, але вони в наступ не пішли, кілька разів вистрелили і зникли за лісом.
– Далі поки що не підемо, - вирішила Сарка. – Треба доповісти командиру батальйону.
Вона пройшлася по позиції роти. Солдати вже закінчували копати окопи. Викопали і їй землянку. В ній хазяйнував Опанасенко. Очі у нього сяяли:
– Вони не знають, що ви моя сестра, - сказав він.
– Кажи мені ти, - перебила його Сарка.
– Ну, той, не знають, що… той… і кажуть, що ти справжній командир, такого в них іще не було.
– Ну, добре, не підлизуйся, - засміялась Сарка. – Краще давай поїмо, бо їсти вже хочеться.
І Опанасенко заметушився по землянці. Але їжу прийшлося відкласти. Покликали до комбата.
Коли Сарка прийшла до нього, то Рябошапка вже проводив нараду.
– Сідай, - сказав він Сарці і звернувся до командира першої роти:
– Які втрати?
Той заглянув в якийсь папірець у нього на колінах, і зітхнув:
– П`ятдесят вбито і п`ятнадцять поранених.
– Зрозуміло! – сказав Рябошапка, відмітив у себе в паперах і звернувся до командира другої роти:
– А в тебе?
– Такі ж самі, - зітхнув і собі ротний–2, - шістдесят вбито і двадцять поранених.
– Майже вся рота, - покрутив головою комбат, теж щось записав і звернувся до Сарки:
– А в тебе? – і приготувався писати.
– Один вбитий і п`ять поранених, - доповіла Сарка і подивилася на штабіста.
– Один вбитий… - машинально повторив за нею Рябошапка, намагаючись записати дані на папері, і тут до нього дійшла ця цифра: - Стоп. Як один вбитий? – І він витріщився на Сарку: - А позиції німців ти зайняла?
– Так, - кивнула Сарка, - ми окопалися на 405-й висоті. Я якраз вам про це доповідаю.
– Ну, доця, ти дайош… - тільки і сказав комбат.
Всі присутні в землянці комбата зачудовано дивилися на Сарку. Такого в них ще не було. Штабісту розхотілося доповідати Рябошапці.
Ось так і покотилася на захід Саркина дорога. Після цього бою Рябошапка називав Сарку не інакше, як доця. А коли його переводили у полк на підвищення, то він добився, щоб на його місце призначили її, Сарку.
Тут ми, мабуть, і поставимо крапку. Тільки відзначимо, що саме Сарка зберегла більше людських життів під час війни, ніж усі сталінські маршали Перемоги разом.
Ось така картина маслом, як казав один одеський мудрець.

04.08.2011 р.

Дівчина-командир