Віталій Шевченко
Цю людину в нашому місті не пам`ятають. А шкода. Бо він багато зробив для духовного розвитку громадян міста.
Мова йде про настоятеля Пилипівської церкви Миколу Гавриловича Шовканя. Біля 13 років він прослужив у Запоріжжі священиком Залізничного(1915 – 1922рр), а потім Пилипівського (1932 – 1938) храмів. А це значить, що кілька поколінь олександрівців а потім запорожців зустрічали саме з ним свій початок життя, бачили перші ранки, перший посміх матері, радісну посмішку батька і з ним же кілька поколінь наших земляків відходили у потойбічний світ, прощаючись із життям. Він проповідував Слово Боже, закликав слідувати у своєму житті Ісусу Христу, тим самим сіючи серед людей Добро, Правду, Віру, Любов і Справедливість.
Хто ж він, отой незнайомий для нас Микола Гаврилович Шовкань? Кримінальна справа, яка зберігається в Державному архіві Запорізької області (ДАЗО, Фонд Р-5747, Опис 3, Справа 9250), допомагає нам відповісти на це та інші питання.
Йому, як і багатьом його співвітчизникам, довелося жити в часи, коли відбувся жовтневий переворот, після якого люди, що прийшли до влади, почали нищити тисячолітній устрій життя. Монастирі, які були осереддям культури і духовності, храми, які несли людям зразки прекрасного мистецтва і озброювали знаннями етики, нищились мускулястою рукою бездумного пролетарія. Це відбувалося на очах Миколи Гавриловича та його сучасників.
На початку ХХ століття на території Запорізької області нараховувалося 212 церков а за існування радянської влади вони були всі знищені. Подібне відбувалося на всій території бувшого Радянського Союзу. На кінець 30-х рр. ХХ століття із 40 тисяч православних храмів на ній залишилося тільки близько тисячі.
Земля, яка бачила Апостола Андрія, лежала в руїнах. Ось в таких умовах довелося жити і працювати, нести Слово Господнє до людей
Миколі Гавриловичу Шовканю.
Він народився в 1885 році в селі Липівка( тепер П`ятихатський район Дніпропетровської області) в сім`ї селянина. В рідному селі у 1896 закінчив церковно-приходську школу, далі для продовження освіти, поїхав вчитися в місто Ізюм Харківської області в реальне училище, яке закінчив у 1906 році. Після чого стало питання, що робити далі? Де продовжувати навчання? Ким бути? Мабуть, не зразу він знайшов своє покликання, бо в 1906-1907рр вчився в Москві в Костянтинівському межовому інституті а в 1907-1908рр в Харківському університеті. І тільки лише в 1908 році потрапляє до Катеринославської духовної семінарії, яку і закінчує у 1910 році.
І з цього часу він пов`язує свою долю із служінням Богові і Людям. В 1915 році опиняється в місті Олександрівську і служить священиком в Залізничній церкві, яка була розташована на Південному вокзалі, тепер це Запоріжжя Перше. Тут він працює до 1922 року, тобто разом із своїми парафіянами переносить лихоліття громадянської війни. А в 1922 році переїжджає до П`ятихаток Дніпропетровської області і там служить 10 років священиком в молитовному будинку на залізничній станції. Після чого повертається до Запоріжжя, тепер у Пилипівську церкву. Де і служить до 14 липня 1938 року, дня свого арешту.
Пилипівська церква була найстаріша церква в Запоріжжі, збудована у 1872 році на кошти купців братів Захар`їних. Вона знаходилась біля Пилипівського кладовища(1-е міське кладовище). І церква і кладовище знищені за роки радянської влади, тепер це район нових корпусів Запорізького державного університету. Мабуть, Микола Гаврилович Шовкань був одним із останніх священиків храму. На день арешту Микола Гаврилович вже одружений, мав трьох дітей.
Переповідати звинувачення, яке висунули енкавеесівці отцю Миколі не має ніякого сенсу, бо воно не тримається здорового глузду. Виявляється, що Микола Гаврилович із своїм товаришем по навчанню у семінарії Веселовським Федором Яковичем, який на той час вже працював касиром у ваговій майстерні в Запоріжжі, створили «антирадянську церковно-фашистську групу». Фантазія у слідчих НКВС була досить недолуга.
На першому допиті, 16 липня 1938 року, Микола Гаврилович своєї вини не визнає. На наступному допиті, який відбувся 2 вересня 1938р., Микола Гаврилович свою вину визнав. 17 березня 1939р. він знову відмовляється від своїх попередніх показань. В 1940 році, коли
Микола Гаврилович писав скаргу Верховному Прокурору СРСР, він пояснив, що показання, в яких він зізнався, з нього слідчі добилися незаконним шляхом. До того ж, свідки І.К. Чернявський, Т.Г.Василенко, М.П.Лосик, О. Й.Орлов, М.Г.Латишенко не підтвердили звинувачень слідства. Але пролетарська Феміда, глуха до одних і дуже чутлива до інших, «відміряла» строк Миколі Гавриловичу – п`ять років виправно-трудових таборів на далекій Півночі.
І хвору літню людину (55 років з міокардитом) відправляють відбувати покарання до Канського табору Красноярського управління таборів НКВС. Де він перебуває до 12 січня 1943 року, дня свого визволення.
Відверто кажучи, Миколі Гавриловичу пощастило, що він відбув свій термін, бо скількох людей поглинула чорна діра ГУЛАГу, одному Господу відомо! Та поневіряння хворої людини(міокардіодистрофія, діабет) на цьому не закінчилися. Коли він повернувся додому, у Запоріжжя, де мешкала його сім`я, влада не дозволила йому проживати у місті, посилаючись на те, що Запоріжжя режимне місто. Він встиг тільки з 25 грудня по 27 грудня 1944р. побути священиком Пилипівської церкви.
Прийшлося Миколі Гавриловичу два роки жити і працювати окремо від сім`ї у П`ятихатках Дніпропетровської області у місцевому храмі. В 1947 році йому вдалося таки повернутися у Запоріжжя і працювати священиком у Покровському соборі до 1949 року. А в 1949 році його знову виганяють із Запоріжжя, на цей раз йому вдалося влаштуватися на Верхній Хортиці священиком Верхнє-Хортицької церкви.
Звідти він 30 травня 1949 року подає прохання на ім`я Голови Верховної Ради СРСР Шверніка М.М., щоб його повернули назад у Запоріжжя і ті, хто починав цю незаконну справу, «благополучно» її завершили, відмовивши 17 березня 1950 року Миколі Гавриловичу Шовканю у його клопотанні. Подальша доля Миколи Гавриловича невідома.
В справі ще є звернення сина Миколи Гавриловича, Петра Миколайовича, від 25 серпня 1992 року, в якому він просить ознайомитися із справою батька і одночасно питає державну установу, куди поділися цінності, відібрані у батька під час арешту. 8 вересня 1992р. державна установа люб`язно відповіла, що йому відмовлено в ознайомленні зі справою батька і одночасно повідомили, що документів, які б підтверджували конфіскацію майна у М.Г.Шовканя у справі немає.
Ось на такій досить симптоматичній ноті завершилась справа, яка почалася ще у 1938 році і протяглася більше як піввіку. Та все ж таки хотілося звернути увагу читачів і жителів міста на цю людину, Миколу Гавриловича Шовканя, який стільки добра зробив запоріжцям за своє життя а добро, як відомо, ніколи не зникає. Бо, як сказано у Святому Письмі, - «…доброчинець від Бога, а злочинець Бога не бачив» (Третє соборне послання апостола Івана, вірш 11).
12.11.2007р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
