Ховрашки

Рядовий Червоної Армії Семен Шрайбман, бувший перукар із Крижополя, невідомої географічної місцини, заремствував, дивлячись у свій порожній казанок:

– О, Святий Боже, товаришу лейтенанте, відпустіть мене у тил, і я принесу для всіх їжу, не будь я Семеном Шрайбманом!
Лейтенант із сумнівом подивився на свого бійця:
– Ходив сам старшина Короваєнко –  і дарма. А що ти зможеш?!
– Відпустіть, а там побачите!
Лейтенант озирнувся на своїх розвідників: вони притулилися на підлозі, хто де зміг, з надією чекаючи відповіді свого командира.
– Ну, добре, – сказав він, – тільки сам не йди, візьми когось із собою.
– Візьму Лінца, – погодився Шрайбман.
Лінц, кремезний хлопчина, теж із цього ж самого невідомого Крижополя, до війни був учнем на МТС. Всі здивовано подивилися на хлопця, але змовчали: «хазяїн – барін»!
Лінц піднявся з підлоги, готуючись йти у ніч. Десь били німецькі гармати.
– Почекай, – сказав ще лейтенант, – дай, я вам напишу довідку, щоб вас не забрали смершовці.
Після чого Шрайбман і Лінц відхилили намет, який висів замість дверей, і ступили в пітьму.
Було темно, хоч око виколи, але Шрайбман якимось чином орієнтувався і швидко йшов тільки у йому відомому напрямку.
– Розумієш, – казав він Лінцу, який мовчки сновигав поруч, – Короваєнко допустив фатальну помилку: зайшов у села, що при дорозі, а їх уже всі обібрали, хто тільки міг. Треба йти подалі від доріг, у глибинку.
Місяць видерся з-за хмар і здивовано дивився на дві тіні, що кудись впевнено спрямовували свою ходу.
Біля якогось ліска прямо у полі бовванів підбитий німецький танк. Навколо було тихо, тільки десь далеко гавкав собака. Німецьких батарей вже не було чути.
– Почекай, треба подивитися, – сказав Шрайбман і видерся на танк, потім заліз усередину і довго там копирсався. А Лінц залишився біля танку, сторожко дивлячись у всі боки, щоб ніхто їх не застав несподівано. Нарешті з`явилася голова Шрайбмана, і він задоволено сказав:
– Уже тут усі побували, кому не ліньки, але оці галети ніхто не побачив. – І він простягнув Лінцеві сухарики на маслі. Той миттєво з ними розправився.
Тепер вони пішли на собачий гавкіт.
– Я думаю, Славко, – сказав Шрайбман, – це якраз те, що нам потрібно.
Дійсно, минувши ліс, який швидко розступився перед ними, вони вийшли на невеличку галявину, за якою даленіли хати. Той самий собака гавкав на когось у ніч.
– Здається, тут буде теж саме, що зі мною в Одесі, – задоволено сказав Шрайбман.
– А що було в Одесі? – поцікавився Лінц.
– Коли я в перший раз приїхав туди із Крижополя, то побачив на розі Преображенської та Дерібасівської якогось пуриця, що торгував морозивом. І залишив у нього всі свої гроші. А потім місяць не міг розмовляти. Хрипів.
Славко засміявся:
– Ну, дай Боже нашому теляті та вовка з`їсти!
Бліді хати мовчки дивилися на них, всі спали, навіть собака замовк.
– Нічого, – впевнено сказав Шрайбман, – йдемо у центр, там десь повинна бути сільрада.
Дійсно, у якійсь хаті у вікні блимав вогник, і, коли вони підійшли і постукали, там хтось завовтузився, підійшов до дверей і спитав:
– Хто там?
– Свої! – впевнено відповів Шрайбман. – Побєдоносная Красная Армія!
Довго двері відчиняли, мабуть, спросоння не міг попасти ключем у замок, нарешті з`явився якийсь чолов`яга із каганцем у руках.
Недовірливо обдивився обох, потім спитав:
– Ваші документи?
І тільки прочитавши посланіє лейтенанта, мовляв, «відпускаються двоє бійців із ввєрєнного мнє подраздєлєнія на добровольную сдачу съестних припасів», відійшов убік:
– Заходьте.
Шрайбман весело вкотився слідом за хазяїном у хату (дійсно, сільрада, на стіні висів портрет Сталіна з якогось журналу) і голосно розсівся на лавці, що підпирала стіну.
– Я бачу, що у вас тут усе гаразд, усе під контролем, дасте і нашому підрозділу пайку від своїх пожитків, бо стомилися наступати на ворога з пустими шлунками, звільняючи священну радянську землю від фашистів.
Голова сільради виявився досить молодою людиною, бувший фронтовик, списаний за станом здоров`я, він і не таке бачив, і тому не дуже підтримуючи Шрайбмана, сказав:
– В мене в селі шістдесят жінок, вісімдесят дітей, чотирнадцять старих людей і ще Миколка-дурень. Оце і все. Як їх усіх утримувати, коли ви налетіли з усіх боків, як сарана?
Шрайбман зітхнув і попросив:
– Пригостив би чимось. Бо ми вже більше як добу нічого не їли.
Голова глянув на Лінца, – той зіщулився на лавці, не чекаючи нічого доброго, – зітхнув і пішов в іншу кімнату. Повернувся з мискою вареної картоплі, чайником, в руках ще тримав шмат сала, поклав усе це на стіл, запросив:
– Їжте, що Господь послав.
Шрайбмана і Лінца не треба було двічі запрошувати, налягли так, що в них аж за вухами залящало. Як не дивно, це вплинуло на голову. Подобрішав.
– Скільки вас там на передовій? – спитав.
– Сімнадцять чоловік з лейтенантом, – охоче видав воєнну таємницю Шрайбман.
– Добре, – сказав голова. – Підтримаю визволителів.
Пішов знову у сусідню кімнату, виніс звідти три буханки свіжоспеченого хліба, чотири пляшки самогону, великий шмат сала. Лінц не вірив своїм очам. Але Шрайбман не здавався:
– Ти б ще нам щось підкинув. Ми ж на передовій. У кожну хвилину зустрічаємось із небезпекою.
Голова мовчки повернувся до своєї комори, виніс звідти ще шматок сала.
– Все, – сказав, – більше нічого не маю.
Шрайбман подивився на сало, помацав його, потім повернув голові:
– Ні, нам сала досить. Годуй ним дітей.
Голова глянув по доброму на хлопців, сказав співчутливо:
– Якби не війна, я б вас усіх нагодував.
Пішов знову у комору і виніс звідти ще одну пляшку горілки.
– О, це годиться, – посміхнувся Шрайбман, – дітям воно ні до чого.
Коли все склали і готові були йти назад до своїх, Шрайбман спитав голову:
– А де тут можна заночувати? Краще повертатися вранці.
Голова пильно їх обдивився ще раз, помовчав, потім сказав:
– Вночі якраз безпечніше, але як знаєте. Як вийдете від мене, то шоста хата ліворуч, там переночуєте.
Лінц на вулиці спитав Шрайбмана:
– Сьома, а може, краще повертатися до своїх?
– Не мели дурниць! – не погодився Шрайбман. – Коли ще буде така нагода!
Шоста хата чорніла вікнами проти місяця. Шрайбман обережно підійшов до дверей, щоб звідкілясь не взялась собака, постукав. Тиша за дверима, потім легенькі кроки, і хтось – заспаний, дівочий голос – спитав:
– Хто там?
Шрайбман пожвавішав, голосно відповів:
– Воїни доблесної Красної Армії на постій, відчиняйте.
Двері відчинилися, і на порозі з`явилася дівчина, весела, заспана посмішка, синець під оком, видно, що бувала у бувальцях.
– Заходьте, дорогі гості! – Заспівала вона своїм найніжнішим голосом, від чого у Лінца мороз пройшов по шкірі.
У хаті виявилось двоє дівчат. Та, що відчиняла двері, заметушилася, побігла і швидко принесла їжу на стіл, хутко все розіклала, навіть поставила дві стопочки, налляла туди з карафки зеленого змія і зацікавлено дивилася на хлопців.
Їх не треба було довго запрошувати, випили і з`їли все, що принесли їм.
– І чого ви всі такі голодні? – спитала перша.
Шрайбман відчув якесь піднесення, все виходило поки що гаразд. Він подивився на дівчину, на її синець під оком, наче на якусь високу нагороду, співчутливо спитав:
– Як звати?
– Клавдією, – посміхнулася йому дівиця.
– Ось що, Клаша – радість наша, – об`явив Шрайбман, – поки мій товариш буде тут знайомитися з твоєю подругою, ми підемо і з`ясуємо міжнародне становище на сьогоднішній день і чому союзники ніяк не відкриють другий фронт.
І вони вийшли із кімнати і щільно закрили за собою двері.
Славко сидів на лавці і дивився на дівчину, яка підійшла до ліжка і скинула з себе одяг. Стояла така маленька, незахищена, тендітна, потім тихенько сказала:
– Я незаймана, хочу, щоб ти був моїм першим хлопцем.
Потім, коли перед самим ранком вони лежали удвох, обійнявшись, він спитав її:
– Як називається ваше село?
– Ховрашки, – відповіла вона і зітхнула. Славко засміявся:
– Сама ти ховрашок!
І в цей час хтось владно загуркотів у двері:
– Немедленно открывайте!
Славко із дівчиною схопилися, але вже хтось так саданув у двері, що вони відлетіли геть, відкриваючи нападникам простір у хату.
Славко навіть не встиг дібратися до зброї. Солдати відтіснили його у куток, а офіцер, який зайшов слідом за ними, злорадно посміхнувся:
– Дезертир, та й ще зі зброєю… Штрафбат…
Славко нічого не зміг відповісти, бо в цю мить відкрилися двері із сусідньої кімнати, і на порозі з`явився Шрайбман:
– Що за драка, а шума нет? – І під автоматами, які наставили на нього прибулі, у Шрайбмана самі піднялися руки над головою.
– А, групове! – задоволено прокоментував офіцер і наказав своїм:
– Обшукати!
Ті швиденько перерили усі бебихи Шрайбмана і Лінца, виклали на стіл п`ять пляшок горілки, хліб і добрий кусень сала. Потім обшукали обох солдат і простягнули офіцеру папірець, який знайшли в кармані гімнастерки Шрайбмана. Той прочитав і скривився:
– Інтенданти, значить, ви, – і вилаявся. – У Бога в душу мать, три хреста із бонбон`єркою!
Подивився на дівчат:
– Ви залишайтеся, а ви провалюйте з очей моїх.
Шрайбман кинувся до столу за їжею, але солдати не пустили, дивилися очікувально на свого командира. Той махнув рукою, нехай забирають, але одну пляшку таки залишив на столі.
Хлопцям не треба було двічі повторювати, вони підхопили свою зброю і майно і кинулися до дверей. Наостанок Славко козирнув:
– Рядовий Лінц! – звертаючись більше не до присутніх в кімнаті, а до дівчини за спиною офіцера. Хай хоч запам`ятає його прізвище.
– Давай, давай, провалювай! – скривився офіцер. – Понабіралі, панімаєш, в армію всякіх Лінцев і Шрайбманів…
Але ті вже викотилися із села і швидко прямували на захід, до своїх.
Зустріли їх як героїв, бо продовжували сидіти на голодному пайку. Шанси Шрайбмана піднялися настільки високо, що навіть сам Короваєнко підійшов і похвалив:
– Молодець! – І з подивом подивився на Лінца: хто б міг подумати...
Але несподівані зміни в житті Шрайбмана і Лінца на цьому не скінчилися. Десь серед дня лейтенант вишукував своїх орлів і наказав:
– Рядовий Шрайбман, вийдіть із строю!
– Єсть! – бадьоро відповів Шрайбман і вийшов перед очі своїх товаришів.
– Рядовий Лінц, вийдіть із строю! – наказав ще одному своєму бійцеві командир.
– Єсть! – не менш здивовано сказав Лінц і теж опинився перед товаришами.
– Ви переводитеся в артбатарею, яка охороняє штаб дивізії, – об`явив лейтенант. – Розрахуйтесь із старшиною – і з Богом!
Отак невідомий покровитель витяг із пекла двох бійців і перевів їх за кілометр від передової, таким чином підвищуючи їхні шанси залишитися живими.
Але в цій історії було ще одне закінчення. Щасливе. Через три роки. Саме десь у жовтні, коли ліс покривається золотим листям, перед тим, як заснути на цілу зиму, якийсь служивий підійшов до села Ховрашки, довго роздивлявся єдину вулицю з кінця у кінець, не впізнав, бо був тут глухої ночі, і почав рахувати від сільради хати.
– Оце шоста, – визначив він і довго дивився на пусте подвір`я. Пошарпані двері, ті собаки недарма так гахнули по них. Двоє діточок граються біля порогу, підняли голівки, дивляться на перехожого, що зупинився біля їхнього подвір`я… Дівчинка і хлопчик…
Він рукою, яка несподівано здригнулася, відкрив хвіртку, зробив крок, другий… Діти побігли йому назустріч, такі ж носаті, як і він сам, обхопили його за ноги, притулилися. Підхопив їх на руки, обійняв, так і стояв, не маючи сил йти далі.
Двері в хаті відчинилися, і на порозі з`явилися стара жінка, а за нею виглядала молода, його ховрашок.
Вже уночі, коли щаслива веремія затихла, вона розповідала йому:
– Дітей обзивають жиденятами…
– Ну, по-перше, не жиди, а євреї, а по-друге, я не єврей, а чех, а замаскувався під єврея, щоб залишитися живим на війні. І якщо хтось ще їх так назве, то буде мати зі мною справу.
І вона щасливо зітхнула біля його плеча, так само як колись, коли сказала, що хоче, щоб він був першим хлопцем у її житті.

02.03.2009 р.