Пам'яті убієнних
Зупинились на дорозі, що обминала велике поле, на якому цяточками до самого лісу лежали солдати, наші і німецькі.
- Бій тут був запеклий, - сказав похмурий старшина Нечипоренко, командир їхньої похоронної команди, - а нам тепер ховати.
Славко Шеремет сплигнув з підводи і закляк на дорозі, з острахом дивлячись на поле.
- Нічого, звикнеш, - кивнув йому старшина і нагадав, - оце тільки не забувай гака, без нього нема чого тут робити.
З інших підвод теж посплигували солдати і тихо перемовлялися між собою. Треба було вбитих стягувати сюди, до протитанкового рову, який метляв, як і дорога, кудись на схід. Сонечко зачепилося за вершечки дерев лісу, наче не хотіло підніматися вище, щоб не дивитися на криваве побоїще.
Славко з острахом ступив на стерню і наблизився до першого вбитого, молодесенький, такий, як оце він, лежав на землі, дивлячись кудись у небо. Тому Славко не наважився зачепити його гаком за підборіддя, як вчив старшина, і невправно лівою рукою, бо на правій у нього були відбиті усі пальці, намагався зачепити хлопчину за шинелю під піхвою.
Нарешті вдалося і він потягнув солдата до рову. Там на дні вже були двоє з їхньої команди і складали вбитих у штабель, крім, звичайно, німців, тих скидали в іншому місці, трохи далі, так і залишали там.
Хоч було це недалеко, бо тільки почали вбирати поле, але Славко весь упрів від цієї роботи а рука ще й дрижала, наче перемолола з десяток снопів. Поруч сновигали туди-сюди солдати, тягнучи до рову вбитих.
- Дивись, не пропускай капсули, - сказав знову поруч старшина, - бо вони так і залишаться безвісними.
І Славко згадав, що він того солдатика скинув у рів і не розшукав його капсули. Він подивився, як справно тягне за підборіддя чергового солдата із вивернутими кишенями його товариш Балога, і його знудило.
- От прислали дітей, - скривився старшина, але обійняв Славка за плечі і додав, - звикай, синку, тепер в тебе буде така робота. Що поробиш, війна.
А Балога, з щетиною на обличчі, тяг до рову вже іншого солдата і Славко заставив себе знову йти у поле. Він зупинився перед дівчиною, яка лежала на животі і руками прикривала свою голову, та, мабуть, не прикрила.
«Медсестра», - подумав Славко. «Не буду чіпляти її гаком, хай старшина лається.» Він перевернув дівчину на спину і закляк, весь низ її гімнастерки був у крові. Обережно розстебнув ґудзика кишені гімнастерки, дістав звідти капсулу, поклав у кишеню. Потім підняв дівчину на руки і поніс до рову. «Легенька», - подумалось Славкові, він запнувся і мало не впав, втримався на ногах, підійшов до рову але кидати дівчину туди не схотів, пішов повз нього, шукаючи спуск униз, знайшов, і обережно спустився туди, поклав дівчину біля вирослого штабелю.
- Господи, - сказав один із солдатів, що працювали у рові, - така молодесенька, їй би жити і жити…
Сонце вже підбиралося до зеніту, коли старшина дав команду перепочити і вони всі поспускалися у рів, посідали у затінок, почали обідати. Але Славкові кусок не ліз у рот, не міг їсти.
- Їж! – наказав старшина, - Бо не зможеш далі працювати.
- Дивись, що я знайшов! – похвалився Балога, задоволено посміхаючись, - золотий портсигар!
Славко подивився на його кишені, що випиналися з обох боків, той перехопив його погляд, засміявся:
- Їм воно вже не потрібне.
Він відкрив портсигар, там були золоті зуби.
- Вісім! – задоволено порахував Балога і хазяйновито знову заховав у кишеню.
А ввечері, коли почало вже смеркати, старшина знайшов серед убитих свого молодшого брата. Він стояв на колінах перед ним і плакав:
- Грицуню, мій лебедику, що ж я скажу нашій матусі, - і припадав до брата, який вже нічого не бачив і не чув.
Солдати на краю рову розпалили вогнище, бо прийдеться тут заночувати, щоб вранці і далі продовжувати свою роботу і відблиск вогнища розсіювався у всі боки, навіть досягав старшину над його братом і Славкові здавалося, що це вхід на той світ, про який колись їм до війни розповідав на уроці старенький вчитель історії Никодим Іванович.
07.03.2008р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
