Людина живе, поки її пам’ятає хоч одна жива душа. Ось так сиділа, згадуючи минулі роки і все намагаючись згадати щось таке, що пов’язане було б з її чоловіком. І нічого згадати не могла, все
розтануло у минулих роках.
Баба Фроська збиралася вже йти до хати вечеряти. Сонечко сховалося за обрій, але звідти ще кидало у простір свої промені. Дві хмарки, що зачепилися за гору, почервоніли від напруги, визволяючись, і вона, задивившись на них, подумала, що завтра буде гарна погода, якраз збере кукурудзу на городі.
Звідкілясь прилетів горобчик і почав щось до неї цвірінькати, аж вона заслухалась, потім заклопотано підплигнув у повітрі і полетів собі геть.
Баба Фроська посміхнулася, бач, який уважний, щось таке ж їй повідомив, але що?
І в цей час хтось клацнув клямкою у воротях. Вона уважно подивилася туди, але звідси від хати розібрати, хто там стоїть, було для неї важкувато і вона, накульгуючи на ліву ногу, повільно пішла до воріт.
Там стояв якийсь незнайомий молодик, посміхаючись до баби.
- Ви Єфросинія Кіндратівна? – спитав він.
- Це я, - відповіла баба, дивуючись, бо серед родичів і знайомих такого підтягнутого з військовою виправкою, хоч і в цивільному, хлопчини не було.
- Я до вас, Єфросинія Кіндратівна. – продовжував посміхатися молодик.
- Як до мене, то заходьте, - відкриваючи хвіртку, сказала баба Фроська.
В хаті вона запалила каганця, поставила на стіл, посадила гостя на чолі стола, сама сіла збоку і стала дивитися, як він дістав із теки якійсь папірець і простягнув його до неї.
- Це, Єфросинія Кіндратівна, - голос гостя став урочистим і він продовжив, - документ, який підтверджує, що Ваш чоловік, - він зазирнув у бумагу, - Тарахтій Іван Спиридонович, реабілітований. Вирок особливої трійки від 9 листопада 1937 року, - тут його голос трохи стих, - про вищу міру покарання відмінено і справа закрита, бо всі звинувачення не підтверджені…
Він замовк, посмішка щезла з його обличчя і він зніяковіло дивився на стару жінку, яка схопилася рукою за стіл і так і сиділа, прикипівши до нього.
«Ось про що цвірінчав мені горобчик!» - чомусь подумалось їй а вголос вона сказала:
- Господи, упокой душу Івана Спиридоновича і всіх тих, хто з ним загинув, - і перехрестилася у кут, де висіла ікона а навколо неї на стіні різні пожовклі фото і вирізки з газет і журналів. І навіть одна червона грамота, якою її колись нагородили у колгоспі за ударну працю.
Молодик піднявся, щоб йти, але баба його спитала:
- Як тебе звати, синку?
І той від несподіванки відповів просто:
- Вася…
- От і добре, Васильок, зараз повечеряємо, пом’янемо мого чоловіка, - і закульгала на кухню.
Швиденько повернулася, розставила все на столі, огірки, картоплю, цибулю, яєчню з салом і невеличку карафочку із саморобною горілкою.
- Мені не можна, я на службі, - хотів відмовитися Васильок, але баба налила з карафки у стопки, кажучи:
- Одну можна, від однієї нічого не буде.
Після першої була і друга і третя і Васильок напружено розглядав фото на стіні біля ікони, намагаючись побачити отого Івана Спиридоновича, про долю якого він так несподівано сповістив бабу. Вона здогадалася, що він шукає на стіні і сказала:
- Ні, там його немає. Ми не встигли сфотографуватися. І пожили ми з ним всього неділю. Документи у війну всі згоріли. Я так і залишилася на своєму прізвищі, Момотенко. Якби це не ти, Васильок, і не згадала, що він був Тарахтієм, та й ще Спиридоновичем… Забула… прости мене, грішну, забула… - і дрібненькі сльози покотилися з її очей, але вона взяла себе в руки.
Потім проводжала Василька до самої хвіртки, він обіцяв прийти ще раз до неї, нарубати дров на зиму.
- Прийди, прийди, Васильку, а то той Михейович дере з нас, бабів, грошики собі на випивку, хай йому чорт! – промовляла до нього баба Фроська.
Коли несподіваний гість зник у темряві і його не стало чути, баба повернулася до себе в хату. Прибрала зі столу. Карафку засунула на полицю в кухні. Прийдеться, мабуть, того Михейовича таки поїти. Повернулася у світлицю.
Вони всього неділю, як побралися. Коли його забрали, вона кинулася до їхнього відділення, але там сказали, що відвезли у область. Була і в області, не допомогло. А через дев’ять місяців народила дівчинку. Оце тільки сьогодні взнала, що народила сиріточку. Якраз було шість місяців, як його розстріляли.
Дочка живе в місті, сім’я, двоє діток, і її, бабу, не забувають. Ось так сиділа, згадуючи минулі роки і все намагаючись згадати щось таке, що пов’язане було б з її чоловіком. І нічого згадати не могла, все розтануло у минулих роках. І від цього стискалося серце і хотілося плакати. Навіть не взнав, що у нього буде дитина.
І тут вона згадала. Колись, після війни, їй у районній газеті потрапив на очі знімок якихось трактористів, і серед них був один дуже схожий на нього. Вона тоді вирізала цей знімок і помістила під образами. Десь він повинен тут бути.
Вона підійшла до ікони. Так, ось він. Пожовк від часу. Але вона побачила його. Стояв і посміхався до неї.
- Ти прости мене, Іванчику, я тебе ніколи не забувала, - сльози стояли в її очах, - ось і горобчик нагадав про тебе сьогодні! – і вона зморщеною рукою гладила пожовклий газетний папір.
14.09.2000 р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!