На зорі життя

---

Десь на дні мого серця -
Заплела дивну казку любов.
Павло Тичина

Дитинство гляне, ніби крізь вікно…
Василь Діденко

Скільки себе пам’ятає Вірка, вона завжди була з бабою Варкою. Інші родичі, навіть найближчі, ввижалися наче в тумані.
- У твого батька було п’ятеро братів і три сестри… - якось сказала баба Варка, чаклуючи над казанком з якоюсь травою. Вона понюхала пару, що клубочилась над ним, і задоволено посміхнулася:
- Тепер Ївгиному чоловікові буде непереливки!
- Чому? – здивувалась Вірка.
- Ось коли будеш слухатися мене, зрозумієш, - відказала баба, - і завжди в тебе буде кусок хліба… і до хліба…
Та Вірці це було байдуже, вони вчора в класі сміялися з Циганчука. Він прийшов у школу у батьківському військовому кашкеті, що смішно гойдався на голові, вони всі сміялися з нього. Той Циганчук здер кашкета з голови і жбурнув у куток класу.
- Можна було б вам з нього і не сміятися, - порадила баба, - він викапаний батько… Таким красивим був до війни… а тепер, бач, хворіє…
- А де поділися брати і сестри? – спитала Вірка.
- Де… де… - незадоволено відказала баба, вона якраз прислухалася до чогось, що відбувалося десь на городі чи поза ним, і Вірка її збила.
- Де треба, там і поділися! – вона зачерпнула кухлем вариво з казанка і понесла на двір остуджувати.
Вірка напружила свою куцу пам’ять, порилася в ній, але нічого не знайшла і, поки баби не було в хаті, понюхала і собі вариво. Воно таємниче запахло якимись знайомими травами. Десь вона вже це зустрічала. Ага, якийсь високий, худорлявий чоловік у шинелі підняв її на руки, міцно притис, а потім підкинув угору, піймав і знову підкинув… Вона навіть не встигла перелякатися. Ось від його шинелі пахнуло оцими травами.
- Вірунька… моя дитинонька… - наче це він проспівав, а може, Вірці здалося?
В цей час рипнули двері, і на порозі з’явилася сусідка, баба Марфа, вона хижо повела по хаті дзьобатим носом і спитала Вірку:
- А де баба?
- Пішла на город, – доповіла Вірка.
- А-а, там б’ються Ївга із своїм чоловіком, - пояснила баба Марфа незрозумілі дії своєї сусідки.
- Баба казала, що він більше цього робити не буде, - відрапортувала Вірка.
- Правда? – чогось зраділа баба Марфа і собі заглянула у казанок і втягнула в себе повітря.
- Що вона це варить? Якесь зілля? – зацікавлено спитала баба у дитини.
Вірка збиралася відповісти, але тут почулися кроки на подвір’ї , відчинилися двері, і на порозі з’явилася баба Варка.
Вона підозріло дивилася на свою сусідку:
- Що тобі треба?
- Я прийшла за сіллю. Позич. Якраз варю обід. А лавка сьогодні не працює, – заторохтіла баба Марфа.
Коли за нею зачинилися двері і згасли кроки на подвір’ї, баба Варка сказала Вірки:
- Що тут робиться, ніколи не кажи нікому, зрозуміла?
- Угу! – відповіла Вірка, щоб баба від неї відчепилася, зараз повинна була прийти однокласниця, Оленка, краща її подруга, і вони збиралися удвох робити уроки на завтра. Вчителька, Ніна Іванівна, дала їм у класі домашнє завдання написати твір на вільну тему.
Про щоб це написати? Але баба не дала Вірці сидіти над підручниками.
- Йди, принеси мені води! – наказала вона онуці. І та з відром попленталася до криниці, яка була неподалік від їхнього двору, через дорогу у провулку. Там якраз Циганчук набирав і собі воду.
- Давай тобі допоможу, - сказав він Вірці. Та простягнула йому відро і дивилася, як він справно його опускав у колодязь, а потім, напружившись, тягнув його з водою уверх.
Була чомусь приємна увага цього Циганчука. Він відчепив відро від цямрини, поставив обережно його перед Віркою, щоб не розхлюпати воду, і дивився на неї.
Вірка відчула, що треба щось важливе сказати, та що саме? І з неї самі вилетіли оті слова, які вже не заховаєш нікуди:
- Твій батько герой… і красивий… мені баба Варка сказала…
Циганчук тільки глипнув на неї. Тут із боку підбігла Оленка, вона мешкала неподалік, і вони, взявшись за відро з обох боків, пішли до Вірки. Коли дівчата відійшли вже далеченько від колодязя, Вірка озирнулася. Циганчук продовжував стояти біля колодязя, а біля його ніг завмерли повні відра, і він дивився дівчатам услід.
На подвір’ї баба Варка забрала у дівчат відро, і їм вже ніхто не заважав готувати домашні завдання. Довго сиділи над арифметикою.
Ніяк не могли зрозуміти, коли зустрінуться в пункті В потяги, що йшли назустріч з пунктів А та Б. Перша дотумкала Оленка і пояснила Вірці. Історію швидше запам’ятала Вірка, вона тільки глянула у підручник - і все зразу закарбувалося у її свідомості.
А над твором сиділи довгенько, ніяк не розуміли, про що треба писати. Нарешті Оленка написала, як вона чекала батька з міста. Довго не засинала, поки він не прийшов і не поцілував у щічку.
Вірка таке не могла написати. Вона, примруживши свої великі очі, довго дивилася у зошит, поки він не запалав і не зазеленів і на ньому не викарбувалися брунатні слова, які вона і записала: «Коли виросту і буду виходити заміж, то я хочу вийти за чоловіка, який мене не буде бити і лаяти, як Ївгин чоловік, а буде кохати і носити мене на руках, а я йому народжу багато дітей».
Коли вже Оленка пішла додому, Вірка побачивши, що баба ще возиться на подвір’ї, тихенько зайшла у невеличку кімнатку, куди їй було заборонено заходити, і уважно обдивилася.
На столі біля вікна лежала велика пожовкла книга, а збоку на стіні висіло у темній рамі невеличке дзеркало. Вірка зазирнула у нього і побачила якусь дівчину у фаті, яка спадала до самих ніг, у довгих білих рукавичках, а біля неї стояв хлопець у темному костюмі з трохи перекошеній набік краватці і з ніяковою посмішкою дивився на Вірку.
І вона впізнала їх, але тут почула, як баба повертається у хату, і тихенько вислизнула із кімнатки.

20.12.2008 р.