Життя людини: дитинство, молодість, зрілість, поважний і похилий вік. Світ Праві, Яві і Наві. Людина суспільна, соціальна, людина фізична і духовна.
Розглянемо малюнок – схему життя людини.
Людина в центрі на білому фоні Яві, світу явленого, видимого.
Знизу світ Наві – мертвих, пам’яті, історії, світ минулого.
Зверху – світ Праві: права, закону, Духу.
Менше коло – це біологічна людина в єдності тіла і душі, в центрі – серце, душа, іскра Божа. Ця людина більш-менш однакова.
Виростає з неї людина соціальна, суспільна. Вона може бути звичайною, пересічною, середньостатистичною, а може бути великою: діячем, науковцем, митцем, майстром, талантом, генієм. Про таких людей Ніцше сказав, що між людиною й людиною відстань більша, ніж між людиною і твариною.
Саме в суспільній людині ми бачимо всі етапи зростання й змаління. Ріст – це дитинство: формування й виростання соціальної людини за межі біологічної (не лише для себе, а й для спільноти), старт для росту й масштабності особистості. Молодість – формування особистості, знаходження свого місця в світі і сенсу життя: від майже тваринного до глибоко чи високо духовного. Сповнена амбіцій, творчих задумів і планів як мінімум змінити цей світ, прожити його «не так» спішить жити молодість.
Врешті змужніння та зрілість. Досягнення максимального фізичного, матеріального та духовного розвитку. Підйом, за яким стабільність і стежка вниз. За максимумом поступове зниження, вершини досягнуто. Можна певний час втриматися на цьому максимумі, але поступово починається неминуче зниження: фізичне, емоційне, матеріальне (соціальний статус і престиж) і врешті – духовне.
Змінена незмінним світом (хто не мріяв змінити його в юності?), стомлена рутиною життя, очищена від безплідних фантазій, просвітлена і примирена зрілість вступає в поважний вік, вік неминучого зменшення фізичних, емоційних, трудових і, певною мірою, інтелектуальних можливостей.
Поважний вік повагом, поволі, не поспішаючи, але неминуче переходить у похилий вік, власне старість. Одні з перших її фізичних ознак (за Іваном Єфремовим) – ріст волосся в носі та вухах. А інтелектуальних – критика молодих і неприйняття змін. Пресловуте «в наш час», «ми були не такі», «не та зараз молодь». Критиканство та повчальний тон. Цей критерій дозволяє мені бачити старців у тридцятилітніх і захоплюватися світлим поглядом та оптимізмом 60-70-80 річних. Життєвий шлях вимірюють не прожитими роками, а подіями та враженнями. Добре, коли ви до цього віку наситили всім цим своє життя й набралися не лише досвіду, а й мудрості. Про таких поважних людей не скажеш: «Що з літ, те з розуму», «Що старе, що мале». Вони не брюзжать-буркотять з приводу і без. Вміють порадуватися тому, що їм лишилося. З тихою посмішкою поділитися (коли їх попросять) своїм досвідом та мудрістю. З висоти своїх літ позирають на метушню сьогодення.
Окрасою, короною в житті для певної кількості обдарованих (митців, вчених) є особливий світ особистого творення (творчості – причетності до Бога) – світ Уяви. Він підносить нас над світом Яві у світ Праві. Цей творений світ освітлює життя особистості, її родичів та нащадків, а у визначних майстрів, талантів та геніїв переживе їх біологічний вік на століття, освітлюючи шлях не лише близьким, а й народу та людству.
Знизу ми бачимо два ціпки – опори. Для стариків – це гарно, достойно прожите життя, пам’ять та набута мудрість, яка допомагає їм підтримувати в тому числі і свій соціальний статус. Ціпком, опорою в дитинстві служить безкорисна материнська та батьківська любов та підтримка. Все те, що ми називаємо вихованням.
Все, що має початок, те має й кінець. І сходяться вони в одній точці, маленькій чаточці, де зустрічаються народження й смерть, небуття, шлях в потойбіччя, з якого ми з’явилися і в яке повертаємося.
З темряви небуття народжується нове життя. З маленької іскорки розпочинаються вранішні сутінки. Ледь-ледь палахкотять зірочки найранішних дитячих спогадів, світло свідомості (свій, вдома) стає все більше й більше, й радісно палахкотить воно яскравим різнобарв’ям юності. Поступово тягар життя приглушує, притомляє кольори, й коловерть життя повертає в присутінкове надвечір’я, потім вечірні сутінки і, врешті, повернення в темряву невідомого, неусвідомленого, непізнаного. Коло замкнулося.
© Художник виконавець-схеми
Юрій Вакуленко
