Есе про пробудження митця і філософа в людині. Коли в нас пробуджується творче начало? Коли людина вперто й глибоко задумується про смерть, а отже й про свій єдиний і неповторний Всесвіт, з’являється потреба творчості і бажання передати своє бачення світу.
Запідозрити, що ти смертний, є початком жаху; неспростовне усвідомити свою смертність – це пізнати кінець жахіття.
Ф. Херберт «Діти Дюни»
Ф. Херберт «Діти Дюни»
Ю.Олеша задає питання, коли людина вперше усвідомлює себе митцем? І не знаходить на нього відповіді. Є. Богат вважає, що це відбувається тоді, коли людина вперше відчує неповторність і одиничність свого Всесвіту.
Я добре пам’ятаю цю мить влітку 1969 року, коли мені було 14 років. Батько міняв перекриття підвалу в літній кухні з дерев’яного на залізобетонне, для якого використав старі труби. Я поклав у трубу записку для майбутніх поколінь. Була тоді така мода – звертатися до майбутніх поколінь, які будуть щасливо та безтурботно жити при комунізмі.
А наступного дня я відчув неймовірний жах. Я вперше зрозумів, що, коли я помру зникне все, абсолютно все. Це було повне відчуття смерті, яке змінило мою свідомість від загальноприйнятої, майже тваринної, на свідомість філософа, брахмана, митця.
Я вперше зрозумів, що є носієм єдиного неповторного Всесвіту, тобто вперше відчув «громадьё» свого Я. Хоча, так як я зараз пишу, я тоді не думав, але вже підсвідомо все зрозумів. Тобто було закладена ще підсвідома потреба в творчості, бажання залишити частину свого Всесвіту людям, зберегти його в часі.
Я узнав, що батько ще не замурував трубу, витягнув і порвав записку.
Коли людина вперто й глибоко задумується про смерть, а отже й про свій єдиний і неповторний Всесвіт, лише тоді вона стає справжньою Людиною, богоподібною, а не тварною.
Навіть, якщо вірити в переселення душ, чи в те (а це начебто само собою зрозуміло), що частина наших кращих думок доповнить Вселенський Розум, світове інформаційне поле, але це вже будемо не ми, це буде наша частка, як і все зроблене нами, включаючи наших дітей. Це буде лише наш слід.
Поняття безсмертя душі виявилося занадто складним й незрозумілим вайшья та шудрам, і тому було створене вчення про тілесне воскресіння, наше матеріальне повернення на землю. Але це теж уже будемо не ми з нашими пристрастями, поривами, стремліннями, бідами, стражданнями й перемогами, а якісь блаженні, завжди усміхнені людиноподібні створіння.
Кожен з нас неповторний, як неповторний і наш Всесвіт, і більше такого Всесвіту ніколи не буде.
Щодо власне творчості, то вірші я почав писати в кінці 1971 року, прийшла тоді така мода чи потреба в 10-му класі – почали писати деякі дівчата і навіть хлопці, щоб не відставати, спробував і я. Поступово це стало потребою, способом самовираження, еманації переповненої душі. А вперше вірші надрукував у 1996 році.
З роками з’явилося бажання поділитися своїм життєвим досвідом, роздумами та знаннями. Важливо, щоб це не носило характер нав’язливої проповіді, догматизму та зануднуватого зациклення на якійсь ідеї.
Лише мистецтву дано зупинити час і зберегти миттєвості, які прекрасні, а також, особливо в поезії та музиці, емоції – тогочасні відчуття й почуття, й передати їх іншим людям.
Той же Гессе пише, що є ремісники, які заробляють книгами на життя, і є справжні митці, які пишуть тоді, коли не в силах мовчати.
Людина повинна жити за законами Вічності саме тому, що сама вона не вічна. Спочатку це просто відчуття, потреба творчості, а згодом і філософське розуміння можливості відобразити своє бачення світу.
Вчені намагаються зрозуміти й пояснити якусь частину світу, філософи намагаються осягнути та пропустити через себе весь світ, вмістити все приголомшуюче розмаїття життя в якусь схему, найбільш загальні і всеохоплюючі закони. Це тип філософів-вчених – Гегеля, Канта. Є ще тип життєвих мудреців – Сократа, Сковороди.
Треба вміти зберегти в собі те, що Ейнштейн назвав надособовим, тобто зуміти віддалити від себе хвилинне, суєтне й намагатися жити у вічності, розширюючи розміри своєї особистості й свого Всесвіту.
Іноді можна почути від людей, що було б добре народитися й жити чи то в минулому, чи в майбутньому, або хоча б кудись переїхати. Але жити треба тут і зараз, але не лише, а розширювати свій світ (Всесвіт) в просторі і часі. Саме відчуття своєї конечності, смертності, мобілізує життєві сили, певною мірою звільняє їх від суєтного, земного й допомагає наблизитися до неба. В тому числі творчістю.
А на завершення досить довга цитата, яку приводить Є. Богат як роздуми філософа-самоучки Павлинова, мовою оригіналу:
«Суета сообщает чувство бессмертия, потому что усыпляет «я» настолько основательно, что оно остаётся в летаргическом сне…
…Человек суетный как бы забывает о вековечной истине – человек смертен…
…Он настолько растворяется, не в подлинном, а в безличном, что не верит в собственную конечность. Отсюда его творческое бесплодие. Он стал для себя бессознательно как бы бессмертным, у него в запасе несколько вечностей, и нет ни одного мгновения, когда бы он сумел осознать собственную судьбу и стать выше неё.
Бессмертны суетные, но это бессмертие почти тождественно нерождённости. Они родились, и их нет, они умрут, и никто о них не вспомнит».
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
