Оповідання про Велику Відчизняну війну, про артилеристів, про героя, якого обійшла нагорода. Тема війни, яка нас і досі не відпускає. Віталій Шевченко.
Присвячується Марині, Гриші, Ірі та Саші
Коли Олексій Півень утрапив на передову, то йому там не сподобалося. Замість того, щоб бити німців із своєї героїчної гармати і тим наближати таку жадану для всіх перемогу, старшина, коли він опинився в артилерійській частині, поставив його їздовим до коней. Ну, по-перше, його вчили стріляти з гармати по німецьких танках, а по-друге, він боявся коней. В своєму куцому дев’ятнадцятирічному житті він ще не мав можливості їх обслуговувати.
Так і сказав старшині:
– Я прийшов сюди воювати, а не крутити хвоста вашим коням.
Старшина, літній чолов’яга з розкішними каштановими вусами, вирячився на нього:
– Ти… ти… той… відправлю у штрафбат за непослух…
Але тут нагодився командир першої батареї капітан Серебряников. Він здивовано подивився на молодого бійця (зазвичай їх на передову не витягнеш і кліщами) і спитав:
– А що ти вмієш?
– Дайте мені гармату, і я покажу вам, що вмію! – відповів зухвалець.
– Ну, ну, – мугикнув капітан і повів Півня до гармати.
– Показуй! – коротко наказав він і відійшов убік.
Півень скинув шинелю і взявся до діла. Схопив снаряд, загнав його в казенник гармати, навів її на три дерева, що росли поодаль від байраку, крикнув капітану:
– Стріляю по танках! – і натиснув на важіль. Снаряд розірвався біля отих дерев, а Півень кинувся за новим.
Та капітан його зупинив:
– Досить, а то ти мені всі снаряди змарнуєш, – і посміхнувся Півню. – Дійсно, тебе треба поставити до гармати.
Отак Півень опинився в обслузі старшого сержанта Корисова. Сам Корисов і ще його троє підлеглих були набагато старші за Півня – всім було за сорок.
Коли він із ними познайомився, то зразу ж і спитав:
– Коли почнемо воювати?
Троє мовчки посміхнулися, дивлячись на Півня, а Корисов сказав:
– А ми вже воюємо, синок!
І послав його з одним із бійців на бідарці отримати на складі снаряди. Це Півень зробив з великою охотою, справжню військову справу йому доручили. І він перетягнув сам і поскладав ящики із снарядами на бідарку. Отой боєць тільки очима його проводжав.
Коли повернулися назад до гармати, боєць сказав уголос:
– Носився як навіжений.
Та Півню було байдуже, тільки спитав:
– Коли виїдемо на позиції?
– А ми вже на позиції, – відповів Корисов, і Півень почав пильно роздивлятись обрій, чи, бува, не з`явиться несподівано супротивник, а тут вже він, Півень, напоготові у всеозброєнні, чатує їх.
Та виявилося все буденним до не схочу. Надійшла команда їхати їм кудись уперед. І бійці запрягли коней у гармату і ті потягли її по бездоріжжю кудись назустріч невідомості. За гарматою їхала ота бідарка зі снарядами, а за нею ще одна, на якій лежало все їхнє майно.
Бійці ще спитали Півня:
– А де твоя амуніція?
– Немає! – відповів Півень, стискуючи гвинтівку: оце все, що в нього було. Вони похитали головами, мовляв, який ти необачний. Корисов ще сказав тоді:
– Треба нагадати старшині, щоб він йому все видав.
Та Півень йшов біля гармати і, коли та застрягала у багнищі, підставляв своє плече і допомагав бійцям витягнути її і штовхав до тих пір, поки коняки не тягли самі далі. З`явився капітан Серебряников, наказав своїм підлеглим:
– Тут десь тече річка, перейдемо її і займемо оборону.
З-за спини Серебряникова визирнуло маленьке дівчисько, санітарка, вона з цікавістю дивилася на Півня. Такий високий і ставний, зовсім не схожий на оцих старих артилеристів.
– Звідки ти взявся? – спитала вона.
Півень, обеззброєний її поглядом, в перший раз не знав, що сказати. Мовчав. Позаду засміявся Корисов:
– З неба звалився.
Засміялися всі навколо Півня, але по доброму, і він вирішив не ображатися.
Дівчина ще спитала:
–Як тебе звати?
– Олексієм, – відповів він.
– Альоша, значить, – посміхнулась вона.
Її звали Мариною, і вона йшла разом із ними, а через плече у неї висіла санітарна сумка.
Коли коні пристали тягнути по бездоріжжю гармати, а про бійців і годі казати, з`явилася перед ними ота річечка, про яку казав капітан. Заросла очеретом, а десь далеко вліво виднівся слабенький місточок, з якихось дощечок.
Вирішили не ганяти туди коней, перейти прямо по воді. Так і зробили. Посадили Марину на підводу з бебехами. і так усі перебралися.
Вода доходила Півню по груди, і він йшов позаду і дивився, як Марина гучно сміялася, лякалася, коли підвода застрягала, і вона тоді хапалася за бійця, що сидів попереду, а Півню чомусь було це неприємно.
На тому березі вони зайняли оборону, а потім сіли їсти. Вийшло так, що сам Корисов та його бійці якось непомітно попідкладали у казанок до Півня їжу. І він сидів і їв, бо їсти хотілося, та ще й Марина підсунула йому частину своєї порції.
Він хотів відмовитися, але вона сказала:
– Ти такий великий, і тобі треба більше їжі, ніж мені.
І Півень здався, бо дійсно їсти хотілося, та ще й плечі горіли, попідставляв же їх під гармату та підводи за оцю довгу дорогу.
Потім бійці, хто де влаштувався, позасипали. Крім, зрозуміла річ, Півня. Він подивився у приціл, прикинув, як стріляти по танках, коли вони з`являться он біля того рівчака, і тут наткнувся на Марину. Вона з цікавістю спостерігала за Півнем.
– А чого ти не відпочиваєш? – спитала вона. – У кожну хвилину можемо піти далі.
Але тут з`явився капітан Серебряников, підняв бійців і наказав копати землянку.
– Прийшов наказ боронити ці водні рубежі, – пояснив він бійцям і знову кудись ушився.
Півень схопив лопату і кинувся попереду всіх копати землю. Потім, коли викопали яму, Корисов послав його на берег збирати гілляччя, щоб було чим прикрити яму. Півень там знайшов якісь довгі деревини і попритягував їх до ями.
Коли землянка була готова, Марина взяла його за руки і сказала:
– Бач, як позбивав. Давай я тобі поприпікаю йодом.
Півень засоромився і сховав їх за спину:
– Ні, не треба… я ніколи… само пройде…
І тут із рівчака тихенько виповз німецький танк і якось так по-домашньому покотився на них. А за ним виповз другий, третій… І всі вони, розходжуючись віялом, посунули до річки.
– Батарея, до бою! – гаркнув Корисов, бо капітан Серебряников десь подівся, і всі бійці кинулися до гармат.
Не встиг Корисов стати до гармати, а Півень вже підносив йому снаряда. Корисов дивився у приціл, наводячи дуло на танк. Вистрелив, снаряд розірвався перед танком. А Півень вже підносив йому новий снаряд.
Танки почали стріляти у відповідь. Один з німецьких снарядів розірвався неподалік від гармати, і Корисов заточився і впав. Тепер вже Півень прикипів до прицілу, наводячи гармату.
«Стріляти по оглядовій шпарині!» – згадав він слова викладача у них на курсах. «Ага, ось вона!» – і натиснув на важіль. Визирнув з-за гармати. Точно! Снаряд розірвався прямо там, куди його послав Півень. Танк призупинився, потім рвонув уліво-вправо і став.
Хвиля радощі огорнула Півня. «Єсть! Підбив!» Він озирнувся: Марина перев`язувала Корисова неподалік від ящиків із снарядами.
– Забери його і відповзай убік, – крикнув Півень. – Не сиди біля снарядів!
А сам кинувся за черговим набоєм, приніс, штовхнув його у казенник, прикипів до прицілу. Накочувався новий танк. Він знову знайшов оглядову шпарину. Вистрілив. Той теж підскочив на місці, рипнувся вліво, вправо і став.
Третій зупинився і почав відходити. Півень озирнувся на всі боки. Уціліла тільки його гармата. Марина відтягла Корисова подалі від снарядів, прибігла до Півня, але перев`язувати більше нема було кого. Всі загинули.
Півень сидів на лафеті, витираючи піт з лоба. Дрижали руки.
– Як Корисов? – спитав.
– Тяжке поранення. Але буде жити, – відповіла Марина.
І тут під`їхала легкова машина з тилу, БМВ, якийсь офіцер виліз звідти.
– Хто тут старший? – спитав.
– Я, – відповів Півень, – єфрейтор Півень.
– Молодець, – сказав офіцер і пішов у землянку.
Півень хотів піти слідом, але водій не пустив. Наставив автомата на Півня:
– Не можна!
За дверима залунали зойки Марини, і Півень кинувся туди. Водій подивився риб`ячими очима на нього і сказав:
– Застрелю!
І Півень побіг назад до гармати, де була його гвинтівка. В цей час в землянці пролунав постріл, і звідти вирвався офіцер, тримаючись за руку:
– От наволоч… упеку в штрафбат… поїхали…
І вони удвох швидко заметляли до БМВ.
Півень кинувся у землянку: біля стіни лежав застрелений Корисов, а на підлозі у розтерзаній гімнастерці ридала Марина, з губи стікала кров, а одне око запливло.
У Півня опустилося серце:
– Що він тобі зробив? – спитав.
– Побив, тому що не піддалася йому. Сказав, що відправить у штрафбат, – схлипувала Марина.
Півень вилетів наверх (ті, двоє, якраз вибралися на той берег), кинувся до гармати, повернув її убік тих, двох. Загнав снаряд у казенник, прицілився, і вистрелив. Попав точно у машину: вона на хвильку підлетіла уверх, а потім розсипалася на тисячу частин у різні боки, разом із тими, хто за секунду до цього був іще цілий.
Одне колесо покотилося кудись уперед, потім погойдалося на місці, завмерло і впало.
– Посадять у тюрму! Посадять у тюрму! – розпачливо сказала за спиною у Півня Марина. – Що робити?
Півень озирнувся, побачив розтерзане обличчя Марини, обійняв і поцілував у голову, завмер разом із нею:
– Не посадять! Собаці собача смерть!
І тут звідкілясь вибіг капітан Серебряников. Він кинувся до них:
– Герої! Герої! Врятували нас усіх! – кричав він, обіймаючи Півня і Марину. – Висуну вас на Героя Радянського Союзу! Молодці! Я в тобі не помилився. Герой! Герой! Боже, як би не ти, щоб ми тут робили! Загинули б! Загинули б!
Що Вам, дорогі читачі, наостанок сказати? Півень із своєю коханою дійшов до кінця війни і навіть зробив напис на Рейхстазі. А що ж з нагородою? Як буває в житті, оминула вона нашого героя, але погодьтеся, це не головне.
18.06.2011 р.
