Іван Доценко (1950 - 1986),запорізький поет. 7-й нарис.
Коли торкаєшся душею його віршів, розумієш, що якого поета втратила наша запорізька земля. Його ім’я, Іван Доценко (1950 – 1986), десь на задвірках запорізької поезії, після знаних і маститих, після уквітчаних різними почесними преміями і нагородами.
А в мене не залишається відчуття, що всі вони прогавили унікальний поетичний талант, навіть важко сказати, щоб з нього вийшло, якщо б він потрапив у знаючі, гарні, люблячі руки вчителя і навчителя. Але не вийшло…
Пішов він від людей, важких і завидющих, байдужих і нецікавих. У вічність. Від нас. Усіх. І замерз у степу, присів на край дороги, яка вела до дому, і там і залишився назавжди.
Якби його не виключили із Запорізького педінституту, то життя б у нього пішло б у другий бік, вийшло б на більш високий життєвий рівень. А так, обірвалося на краю шляху…
Про нього гарно написав його земляк Григорій Лютий. Якщо відкинути самовихваляння Григорія Івановича, то все співпадає з тим, що душа у поетів незахищена, їх можна дуже просто образити, вивести із рівноваги.
Отак і з Доценком, виключення із інституту вивело його із тої дороги, яка б в кінцевому результаті могла привести туди, куди потрібно було йому прийти, до вищої освіти і постійної роботи за фахом. Але в цей переломний момент його життя поруч з ним не знайшлося людини, яка б йому допомогла. Батьки, прості колгоспники, не змогли його захистити від ворожого світу.
Як казав наш перший президент: «Маємо те, що маємо!» Шкода! Ось така наша українська нація, дуже талановита і одночасно, не вміємо берегти те, що дав Господь!
07.02.2018р.
ДОДОМУ
Дощу осіння паголось
Десь поміж скирт стиха,
І місяць – наче наголос
Над літерами хат,
Що золотою назвою
Постала на майбуть
До книжечки цікавої,
Якої не забуть.
До неї, до найпершої,
Вертаю з мандрів знов.
Он дід Микола з вершею
Ярком на став пішов.
Он дощик пада з нахилом,
За скиртою стиха.
Он місяць – наче наголос
Над літерами хат.
О, стільки відкривається
Чудес на сторінках!
«Дитинство» - називається
Ця книжечка тонка…
СИНИ
Старенька мати коло шляху –
Немов криниця степова.
На плечах хустка – білим птахом.
І сива-сива голова.
Од хат юначий сміх лунає,
Й згадаються і їй сини.
Хоч сорок літ уже минає,
Як не вернулися з війни.
А досі сняться їй щоночі
Всі троє за столом рядком.
Вона неквапно і урочо
Несе їм глечик з молоком.
«Прийдіть, сини мої кохані,
З-за синього верніть Дніпра.
У нас весна і знов так рано
Цвіте калина край двора.
В сусідів, як з води, дівчата
Зросли до пари вам якраз.
Мені підмога. Вам би – свято.
Та й відпочить мені пора.
Бо смертонька у двері стука,
Хоч попрощатися прийдіть».
І сльози скапують на руки,
Пожовклі в праці та біді.
Старенька мати коло шляху –
Немов криниця степова.
На плечах хустка – білим птахом,
І сива – сива голова.
МАТЕРИНА МРІЯ
Жила собі одна, щоб жати й сіять,
І набивать од самоти оскому.
Але була у неї давня мрія –
Зібратися хоч раз сім’єю вдома.
Ночами не давало супокою,
Уяву хвилювало знову й знову:
Посидіти б укупі під вербою,
Погомоніти за столом святковим.
І ось нарешті вся сім’я зібралась –
Три доньки, син, зяті, невістка, внуки.
Як догодити їм вона старалась! –
Щаслива вперше за літа розлуки.
Снували темні руки в неї шпарко,
Коли до столу кликала сідати.
Й ніхто не вгледів за піснями й чаркою,
Що за столом не мала місце мати…
ЗА МАТІР
«Що, більше ніде час ото убити?» -
Й усмішка грає на устах тонких.
А з рук у неї рвуть зелене жито,
Штовхаючись круг ясел, телички.
І я, від бісиків її зніяковілий,
Сказав, що замість матері прийшов.
Вона війнула мовчки бантом білим
І з дертю піддала мені мішок.
А потім (треба ж!) пальчика зчесала
Об гнуту дужку клятого відра.
Скрадливо кров під краном обмивала,
Знітилася й затихнула ураз.
Я встиг усмішку у рукав сховати,
Немов нічого і не помічав.
…А коло хвіртки: «Ще приходь за матір», -
Промовила із присмутком в очах…
ФОТОКАРТКА
Вона лежить в студентському альбомі,
Обклеєна рясним суцвіттям руж.
Її торкають стомлені долоні
І ніби чують пал коханих рук.
То віч-на-віч ми на твоїм подвір’ї,
Заквітчанім хустками білих лип…
І злякано твої тріпочуть вії
У мене на устах крізь років плин.
Минулим жити, скаже хтось, не варто,
Але давно б я серцем скаменів,
Якби не ця маленька фотокартка,
З якої ти всміхаєшся мені.
МАТЕРІ
Я знов думками, що не одминають,
Полинув у село до тебе, мати.
Бо десь турбуєшся усе про мене, знаю,
Стоїш самотня й тиха коло хати.
Горить багаття з вишняку старого,
Сплять горобці у сизому гіллі.
І певна ти, що від багаття того
Тепліше й сину трішки на землі.
