Слово про запорозького поета Анатолія Піддубного. Вірші поета із Запоріжжя Анатолія Піддубного. Друзі допомогли видати оцей перший збірник його, Анатолія Піддубного, збірник «…І», який так і залишився на цій обірваній ноті.
Доля звела нас на якійсь невеликий проміжок часу. У групі «Реабілітовані історією», де я з’явився пізніше за Анатолія. І де ми завмирали над справами репресованих. Пожовклими листами забутих справ, звідки волали до нас душі загублених людей.
Мені й печаль не чорна,
мені – біла.
Бо в білому кожусі,
Із скрині
баби Приськи забранім,
бідовий активіст
Роман Бідаш
мій рід повиганяв
Із білих хат
в архангельські
сумні сніги.
Бо серед білого цвітіння
в безкровний
тридцять третій
безсилими тілами устилали
мого народу люди
відчужений і вимерхлий
чорнозем.
Бо що там давнє –
Чорнобиль навіть учорашній
Не очорнив печаль
Чорнобильське зів’яле
білокрів’я –
таке собі ослабле відбиття
задавненого бляклого
безвілля.
22.02.93 – 11.02.94.
Серед нашого пишучого братства (Петро Ребро, Іван Дерев’янко, Іван Науменко, Степан Рев’якін, Олександр Ткаченко, Ваш покірний слуга) Анатолій був наймолодший. Але в наших щоденних розмірковуваннях, коли Анатолій брав слово, всі затихали і уважно слухали його. Чому саме його? Бо було щось таке у його словах, що заставляло замовкати навіть балакучих у нас і слухати.
… а якось все-таки воно прийшло.
Отак дев’ятого,
У грудні, в понеділок
понад буденно-сірі вихідні
та будні ще ніякіші
прийшов – ішов рясний
великий сніг,
прийшов – летів пречистий –
чистий сильний вітер.
Міський транспорт майже став.
А він же і вона ішли –
не розминулись.
А щастя рідко, безумовно,
так приходить,
як і щедрий сніг
до нас.
Усе проходить.
А він же і вона і шли, і шли.
Хурделице, дорого,
то продовжуйся,
продовж…
Бо що і ще їм треба?
21.02.92.
Бо якимось таїнами своїх душ, ми відчували що Анатолій не такий, як ми. Бо він і бачить далі, і відчуває тонше, і працює із словом не так, як ми. І навіть самий бандикуватий серед нас, Степан Рев’якін, затихав, наступаючи на горло своєї нестримної пісні.
Раніше я не зустрічав (можливо, не пам’ятаю?) публікацій Анатолія у місцевій пресі. Воно і не дивно. Треба бути великим знавцем світової поезії, щоб помістити вірші Анатолія серед знаних класиків. А таких в нас на місцевому рівні не було.
Здавалось б:
Що оглядатись?
… внуків виглядати.
Виростають,
але не піднімаються,
на скронях
волосинки – стебелинки
кольору полину.
… такої ж гіркоти.
Здавалося б:
Що сподіватись?
…мудро віддавати.
Та снить
чупринка мудра –
наче нечутлива –
ніжного доторку.
… що теплий і сухенький,
Мов бабусина молитва.
08. – 09.05.92.
Анатолій в цей час уперто працював над своєю першою збіркою поезій «…І». Чому саме така несподівана назва? Як пояснював сам Анатолій: «Між тим, що було І тим, що буде…»
Та, на жаль, того, що буде, не сталося. Бо у травневий день Анатолій загинув, потрапивши під колеса ваговоза з причепом.
відболіло недоладнє щастя
відійшло
і мабуть вже не прийде
засніжило забіліло вчасно
забілило незабуті кривди
завіває снігом незабутнє
завивають світлі заметілі
тільки б залишилась
людська сутність
дивне слово щоб не відболіло
12.02.97.
Друзі допомогли видати оцей перший збірник його, Анатолія Піддубного, збірник «…І», який так і залишився на цій обірваній ноті.
Осиротіла його сім’я, осиротіли наші «Реабілітовані історією», це була перша наша втрата, осиротіло Запоріжжя, навіть не підозрюючи цього, осиротіла українська поезія, теж не здогадуючись про це, бо меткі місцеві поети клепали свої геніальні «нетльонки», не озираючись навколо.
А поет пішов від нас у засвіти, щоб дивитися звідти на нас, посміхаючись, як це він робив за своє життя, бо він знав, що головне для творчої людини, «це робити добро із зла. Бо його, добро, більш немає з чого робити…»
01.08.2017 р.
