Етюди оптимізму

---

 Наука наук.
Існує точка зору на філософію, як «науку наук», власне на це й претендував марксизм. Але філософія, релігія, наука і мистецтво – це чотири самостійні рівноправні способи пізнання і відображення світу. Лише їх гармонійне поєднання й пізнання робить людину всебічно розвиненою, яка займаючись, наприклад, наукою з повагою та пошаною відноситься і до мистецтва, і до філософії, і до релігії. Лише розвиваючи свої фізичні сили, насичуючи емоції, людина може максимально навантажувати й використовувати інтелект. Без емоційного підживлення, без «мускульної радості» (за Л.Толстим) важко досягти інтелектуальних успіхів.
Німці зробили надзвичайно багато для розвитку філософії, але ж вони і вбили її живий, запальний, веселий, життєдайній дух діалогу, притчі. Засушили її та зробили абстрактною, педантичною, неймовірно нудною й певною мірою заумною. Затисли відкриту веселу мудрість в тісну комірчину без вікон і дверей, без вітру й світла. Зробили її корпоративною. Німці – це класичні професійні філософи, які вивчають, викладають, коментують і в міру сил розвивають вчення своїх попередників.
Французи – пересмішники, отож, і філософію наповнили духом своєї дещо легковажної вдачі. Вони критики й скептики але веселі й життєрадісні.
Англійці життєдайні реалісти, володіють даром легко й зрозуміло говорити про складні речі, при цьому аж ніяк не спрощуючи чи схематизуючи їх. Це мудреці, які дивляться на світ широко відкритими, дещо іронічними, очима. Для розуміння світу Льюіс Керол, Клайв Льюіс, Джон Толкієн та Джордж Оруел зробили для мене та для мільйонів людей значно більше ніж Феєрбах, Гегель, Маркс та Шопенгауер.

Розумний безумець.
Цей вислів мені дуже подобається. Одна з наших ілюзій, закодована навіть у видовій назві «людини розумної», стверджує, що людина в своїх діях, вчинках керується розумом. Звичайно, це приємне і вкрай утішне для нас визначення. Але поглянемо тверезо. Голова – це одна десята тіла, а на мозок взагалі припадає лише 2% нашої ваги. До того ж чимало людей взагалі не вміють цими відсотками користуватися. В своїх вчинках ми керуємося бажаннями та пристрастями, в оцінках світу – приємними, або нав’язаними нам забобонами. Мозок же використовуємо, або щоб добитися жаданого (для шлунку – їжі, для очей – багатства, для слуху – слави, пошани), або щоб потім аргументовано виправдувати свою чергову дурість. «Я так бачу, я так хочу, мені це приємно».
Інстинкти в житті людини грають не меншу роль ніж у житті тварин. І це добре. Могутній інстинкт самозбереження оберігає нас від безпосередньої небезпеки. Ще могутніший за нього (в декого втрачений) – інстинкт збереження роду, особливо материнський, оберігає людство в цілому.
Всі ми шукаємо задоволення. Шудри – найпростіших потреб – їжі, сексу, видовищ. Вайші – матеріальних багатств. Кшатрії – влади, слави, чужої крові. Врешті брахмани, крім усіх перечислених радощів життя, отримують насолоду від абстрактного пізнання світу, безмежного розширення свого Я.
Отак ми всі й «бавимося», як говорили українці ще якихось двісті років тому, хто війною, хто філософією. Іноді так приємно зануритися в неймовірні глибини філософської думки, або піднятися в неосяжну височину високої поезії. Але… іноді. Адже і висота, і глибина радують нас лише в порівнянні з щоденною буденністю.
Звичайно ж, я вірю в прогрес, а в першу чергу це розширення свободи, звільнення від буденної клопіткою праці, легкий доступ до інформації. Щодо розумності людства й людей, то до неї я відношусь скептично. Разом з розумним, прогресує й, іноді навіть швидше, безумний прогрес сліпців, який цілком може привести все людство до катастрофи. А чого варті війни, табори та голодомори 20-го століття.
Розвиток людства – це сукупність мільярдів воль, які далеко не в першу чергу керуються розумом і тим більше загальнолюдськими інтересами.
В той же час існує щось більше за людину, в техніці – це коефіцієнт невизначеності, для мене – це Бог, можна назвати це Світом Духу, Ноосферою і т.д. Всі релігії світу стверджують, що це Таїнство більше за наше розуміння й не може бути названим.
І ще Бог – це Віра, Надія, Любов, відчуття причетності до Вічності й захищеності. Власне, все те що надає нашому життю смисл.

Гра в бісер.
Щодо «важкої праці» - категорично не згоден, ні щодо філософії, ні щодо поезії. Важка праця у ремісника, поденщика – це праця з примусу та необхідності. А у Майстра – творчість, радість, натхнення, любов. Філо-софія, філо-логія. Не даремно наші мудрі предки «бавилися», в тому числі, й філософією. Це гра – Грааль – гра з любов’ю. «Гра в бісер» - вищий прояв філософії як способу життя.
Педагог, не лише вчитель, а й батько, мама чи дід, «бавиться» - грається з дітьми, всі отримують задоволення і ростуть. Горе-вчителі, які оточують нас в житті, вулиці, на роботі повчають, моралізаторствують, давлять і всі страждають.
В мене багато філософських віршів. Серед них я б виділив написані в різні роки «Бог и Дьявол» та «Баллада об игре». Доки писав більше десяти років свій «Грааль», я навіть не підозрював, точніше не усвідомлював, що «Грааль» - це лише гра, гра легка, гра з радістю та любов’ю, яка приносить тобі насолоду й передає її читачам. Лише коли написав, це відкрилося мені наче ззовні. До речі, Грааль, чаша й клинок одна з суттєвих тем у творчості Івана Єфремова.
Є, власне, одне що виходить за межі цієї гри – це справжнє горе, тобто серйозна хвороба, смерть, безхаття, безхліб’я, що в концентрованому вигляді несе в собі війна, у яку ще бавляться деякі горе-політики. Але й тут від нас залежить чи усугубляти її неадекватною реакцією, істериками, стогоном, скиглінням-скавулінням, чи боротися достойно й адекватно, не втрачаючи здорового глузду, а це навряд чи можливо без Віри.
Без Бога все наше життя – це лише животіння, якийсь прикрий недоречний і незрозумілий випадок, боротьба за існування сьогодні й тут. Я нічого не маю проти останнього лозунгу – він дуже важливий і суттєвий, як альтернатива жертвенного існування-страждання заради безкінечно далекого ілюзорного «світлого майбутнього». Сьогодні і тут – це чудово. Але що далі?
Доля багатьох великих американських та і європейських письменників подібні: бідна юність, активна та оптимістична життєва позиція, наполеглива праця і врешті – успіх. А що далі? Досягнувши життєвого успіху, багатства, визнання, слави – активне чи пасивне самогубство. Згадайте: Джек Лондон (1876-1916/40), О.Генрі (1862-1910/48), Томас Вульф (1900-1938/38), Скот Фіцжеральд (1896-1940/44) його дружина теж письменниця Зельд Фіцжеральд (1900-1948/48), Е.Хемінгуей (1899-1962/62). Чого їм не вистачало? Віри й Бога! Їх згубила пустота в душі.
Достойним завершенням чудової поеми Віталія Челишева могли б стати слова Клайва С.Льюіса: «Когда Бог победит, завоюет этот мир, то спектакль кончится. Когда выходит актер, то занавес закрывают. Это будет конец нашого мира».

Віра.
У світі, що швидко й хаотично змінюється, лише віра лишається острівцем внутрішньої стабільності в бурхливому життєвому морі. Вона дарує відчуття вдячності й радості, відчуття причетності до вічних, незмінних цінностей; є важливою моральною опорою й серцевиною прийняття правильних, вірних рішень. На відміну від релігії та церкви, які не лише об’єднують «вибраних», але й роз’єднують їх з іншими інаковірцями, язичниками-поганцями, варварами, гоями і т.д., віра об’єднує, єднає особистості не лише з іншими людьми, а і взагалі з усім Божим Світом-світлом: духом, матерією, природою, минулим і майбутнім, розширює межі особистості в часі та просторі. Це рівень брахмана. Рівень раджанья та вайші – це релігія, як система поглядів уже кимось сформульованих. Релігії, як і церкви, є більш відкриті чи, навпаки, замкнені, в залежності від розмірів загальнолюдського Бога, чи маленького іменного, убогого бога-божка. Коли церковники починають лякати прихожан, погрожувати їм пеклом, то Богом, Вірою та Любов’ю там і не пахне. Страх – це компетенція Диявола.
Для шудр потрібна церква видима, з її діями, ритуалами. Церква – як місце де можна заховатися, домовитися за ціну свого «спасіння», тобто відкупитися. Всі нижчі рівні доступні вищим, але не навпаки. Тобто для шудрів Бог існує лише в церкві, секті.
Зрозумійте мене правильно, я абсолютно не маю нічого проти церковної віри, я просто не визнаю монополію на віру окремої церкви. Більш того, деякі моменти (народження, одруження, смерть) взагалі неможливі без прийнятого церковного ритуалу.
Саме по ступеню відкритості, толерантності, готовності до діалогу, чи навпаки, по ступеню придушення, пригноблення особистої волі віруючих, ми оцінюємо ту або іншу церкву.

З медичної точки зору.
Лікар – найгуманніша професія в світі. І гуманізм її не в тому, що лікар працює з людьми. З людьми працюють вчителі, викладачі, педагоги, менеджере, офіціанти, продавці, актори й прапорщики. Але вони працюють з людьми, тобто з групою людей, з колективом, юрбою, масою. Лише лікар завжди працює з однією конкретною єдиною і неповторною людиною. Тому медицина – це не лише наука, але й мистецтво, й таїнство. Оця причетність до таїнства і змушує думаючого, справжнього лікаря врешті-решт звернутися до Бога. Це дуже добре показано в дещо незвичному романі Василя Шкляра «Тінь сови. Там живе душа»: «Ми, лікарі, завжди повинні вірити у Всевишнього. Ну, може, не в того, що сидить на хмарі, звісивши босі ноги, а того, що в нас в душі. Одні називають це долею, інші фатумом, ще хтось планидою, але ЦЕ потребує віри». Чоловік «спроможний тільки на те, на що вистачить його власної волі, сили і духу. Віра зміцнює ту волю, силу і дух». Тобто професія лікаря, робота на межі життя і смерті, уводить людину від механічно-матеріалістично погляду на світ і приводить до Бога.
А ще медицина вчить не пишномовній, пустопорожній балаканині, пасивній жалості, а тверезій оцінці, зваженим вчинкам, самостійному правильному вибору, вмінню швидко і в екстремальних умовах прийняти правильне рішення, іноді жорстким, але життєво необхідним діям. Бо своєчасний ляпас іноді важливішій за підвивання за компанію.
З віри випливає впевненість. «Я тобі вірю» - я в тобі впевнений, довіряю ти надійний. Знову ж таки Надія. З віри виходить і інше правило – оптимізм. Мудро сказано, що малі знання відводять від Бога, а великі – приводять до Нього. Освіта – ось Віта-життя. Життя освітлене знаннями. Не даремно студентській гімн називається Гуадеамус - радіймо. В санскриті – це Сурананда – радість, втіха богів.
Є десять формальних приводів для песимізму, який розслаблює і розбещує. А ви знайдіть один для оптимізму, який мобілізує, веде до успіху до перемоги.
Варто згадати мудрі слова світлої людини Світу – Миколи Реріха:
«Надо в удвоенное стекло смотреть на все доброе и в десять раз уменьшить явления несовершенства, иначе останемся прежними».