Берізки нашої душі

Розповідь про невмируще мистецтво

Перша людина у далеких нетрях Часу підібрала якийсь камінчик на землі і видряпала щось на стінці печери і одноплемінники підходили і щиро дивувались, як схоже на того бізона, що вони завалили гуртом учора в хащах лісу.
Отак з`явилося мистецтво на землі і з тих пір воно дивує і захоплює людей у всьому світі. І щасливі ті люди, які вміють відгукнутися на нього, співпереживаючи від баченого та почутого чи прочитаного у книзі.
Отак і з тими берізками, що голубив Тимофій Федорович біля прохідної свого рідного заводу. Вони стояли і посміхалися йому, розуміючи його почуття, скільки часу був на чужині а ось не забув їх і як випала нагода повернутися додому, то в першу чергу прийшов до них привітатися. І вони стояли разом і раділи зустрічі.
А все почалося у далекій, екзотичній Індії у місті Корба, де, як відомо читачу, Тимофій Федорович будував алюмінієвий завод. Всі, хто приїхав разом із Тимофієм Федоровичем, несподівано опинилися в умовах, які повністю відрізнялися від того середовища, в якому вони знаходилися вдома. Треба було влаштовувати побут, щоб таким чином полегшити вживання людей у нові умови життя.
З цією метою Тимофій Федорович об`їздив індійські місцеві організації, але це нічого не дало, бо там вдалося знайти тільки фільм «Чапаєв» на мові хінді. Майже теж саме було і при відвідуванні радянських колоній на великих заводах індійської промисловості, які будувалися з нашою допомогою – м.Бхілаї, м.Бокаро та інших.
Саме в Бокаро їм подарували фільм «Калина червона» Василя Шукшина на російській мові. Це було вже неабияке досягнення. Вже потім їхню колонію у Корбі підключили до кола постачання радянських фільмів і все стало гаразд. А спочатку, цілих три місяці кожну неділю вся радянська колонія разом із своїми індійськими друзями дивилися кінематографічний шедевр Василя Макаровича Шукшина. Збиралися під відкритим небом навколо великого екрану, який спорудили індійські друзі на березі гірської річки на фоні джунглів гори Хутка Пагар, звідси по гірській канатній дорозі транспортували бокситну руду у візках для виробництва алюмінію.
А в цей час люди, що зібралися в імпровізованому літньому кінотеатрі, не зводили очей з екрану. Звідти лунала російська мова, зрозуміла для радянських спеціалістів і не зрозуміла для їхніх індійських друзів, але, ось що значить справжнє мистецтво, всі розуміли все.
Герой фільму Єгор Прокудін намагався повернутися до нового життя, одружитися і задовольнитися простою працею на себе і свою сім`ю і жити нормальним життям, як всі люди. І жінку він знайшов, справжню красуню, добру, з гарною душею, Любов Байкалову, почали потихеньку впізнавати один одного і робити перші несміливі кроки назустріч. І все це на фоні отих берізок, що супроводжували Єгора ще з самого дитинства, він біг до них, розмовляючи з ними і не оминаючи їх кожного разу, коли вони з`являлися на екрані.
А довкола був суцільний березовий ліс. І такий це був чистий білий світ на іще чорній землі, таке світіння! Що аж занило в душі. Єгор притулився до берізки, оглянувся навкруги.
- Ну, ти диви, що робиться! – сказав він у тихому захваті. Повернувся до берізки, погладив її долонею. – Здорово! Ач ти яка… Наречена яка… Нареченого ждеш? Скоро вже, скоро…
Тут мимовільно виникає порівняння із давногрецькою поетесою Сафо:
«Вище крокви, теслі!
Увіходить наречений, подібний Арею…»

Оце тисячолітнє перегукування через товщу Часу особливо вражає душу.
Але в останню мить, вже на порозі нового життя, герой фільму гине, серед своїх улюблених берізок. Не судилося… Не дійшов молодий до своєї молодої… І цілих три місяці імпровізований зал на березі річки сміявся і плакав разом із героями Василя Шукшина.
Тому не дивно, що коли Тимофій Федорович повернувся додому і вперше після довгої розлуки прийшов на завод, він підійшов до знайомих до болю в серці берізок і привітався з ними як нещасливий герой Василя Макаровича Шукшина Єгор Прокудін:
- Ну, що, милі, стоїте? Дочекалися? Ну, драстуйте… драстуйте…
Ось так талант Василя Шукшина об`єднав далеке місто Корбу з його мешканцями і радянськими спеціалістами, які завмерли перед білим екраном, де живуть і діють герої «Калини червоної» із прохідною ЗАлКу, де завмер Тимофій Федорович і згадує все, що з ним відбувалося і в Індії і тут на Батьківщині. Отаке воно оте справжнє мистецтво!
А «Калина червона» і досі… не відпускає Тимофія Федоровича. Він кожного тижня дивиться популярну програму «Жди меня», бачить ведучу Машу Шукшину, згадує її батьків, які грали у «Калині червоній» і переживає все спочатку, що відбувалося з ним у Корбі.
Ось вони перед вами білі та стрункі берізки, стоять, принишклі, на узліссі і чекають, поки ви до них не заговорите, бо у вас добра і красива душа…


Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 17280 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Эссе
  • Читателей: 31
  • Комментариев: 0
  • 2019-12-04

Розповідь про невмируще мистецтво
Краткое описание и ключевые слова для: Берізки нашої душі

Проголосуйте за: Берізки нашої душі



 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:


   
     
Берізки нашої душі